Старший боярин

страница №2

...йому наше братство дає непомiтно для других грошi у розмiрi вiд 500 до 1000 карбованцiв i портрет украïнського дiяча культури чи полiтики з тим, аби селянин негайно купував хату i шматок поля або деревнi на будiвництво i Ґрунт для господарства. Збудувавши собi оселю, вiн, як прикмету свого щастя на цiле життя, мусить тримати в господi даний портрет. Мелета, даючи грошi селянам, казав, що то вiд Бозi, i не радив вiшати в хатi портрети великих украïнцiв, бо то всi, на його думку, арештанти, як. наприклад, Т. Шевченко. Писар вiд такоï заяви скипiв, Мелета схопив його i вдарив об землю, а отаман пiдскочив i вбив зрадника.
Члени братства вирiшують переïхати в iнше мiсце, у волинськi лiси. Але перед тим хочуть забрати 20 тисяч карбованцiв у Проня, з яким був зв'язаний Мелета. Гордiй зустрiчає серед братчикiв отця Дмитра. Питає в нього про дочку, а той вiдповiдає, що вона в Лебединському монастирi.
Коли одбирали грошi у Проня, то Лундик смертельно того поранив. Перед смертю Пронь сказав, що це вони довели тiтку Горпину до смертi, але свiдкiв немає, тому на Гордiєвi завжди залишиться печать убивцi. I Варка теж сказала, що не поïде iз вбивцею.
Роздiл тринадцятий
Ми всi бачили не раз, як хмари, пробiгаючи через степ, тягнуть за собою холодки. I ними проймають чорно до самого дна i рiки, i ставки, i озера. Але коли хмари, мандруючи далi, витягають iз води своï чорнi хвости i волочать ïх сухими знов, то вода так, як i ранiш, iскрить мiлiардами сонячних кришок, свiтиться водорослиннiстю i кипить маленькою i великою рибою, навiки забувши про те темне, що затуляло на деякий час сонце. I всяку юнацьку душу коли охоплює настрiй, то вже до найдальшоï i найменшоï цяточки ïï єства. I коли вiн минає, то вона стає такою, як i була: свiжою до сприймання iнших життєвих змiн.
Гордiй Лундик не був винятком з-помiж молодi. Вiн теж, пiдхоплений одним психiчним вихрем i зафарбований ним зосередка аж до останньоï клiтини тiла, йшов страшенно швидко Лебединським шляхом. В його головi i у всiх нервах стояла нерухомою печiєю одна думка: що треба виборсати себе з тенет Проневих i треба це зробити з панною Варкою. Треба розбити накинене Варчинiй думцi твердження, що вiн душогуб найрiднiшоï кревницi. Як це зробити, вiн ще ясно собi в головi не мав. Але що вiн це зробить, то в цiм сумнiватися не мiг анi на мить. Вiн знав, що вже вечiр, що мiсяць свiтить на небi i що шумить без вiтру лiс i нiчнi птицi то тут, то там стали подавати голоси. I що вiн iде уже вiд Обiясникового майдану, i що швидко вже буде монастир. Все це вiн знав, але жодного околишнього враження не доносив зiр до свiдомостi, аби воно могло затриматися якоюсь ознакою в душi.
Озеро вiн перед монастирем побачив несподiвано, i все-таки воно його не вразило новиною. Може, через те, що воно, як i всi украïнськi ставки, було обросле вербами i тополями. I мiсяць лежав у його плесi так, неначе камiнь у рибальськiй рогелi, натягуючи вниз ïï дно, на взiр перевернутого конуса. Може, i через те, що безодня нiчного неба свою неосяжну немiреннiсть явила у маленькiм озерi, яке має в дiаметрi з третину кiлометра, i нагадувала Лундиковi колишнi думки про смерть i про вiчну байдужiсть космiчноï озiï (громаддя), схожоï своєю таємничiстю на маленьку людську душу. Не знаю, але Гордiй минув озеро так само байдуже, як i кожний кущ, що траплявся йому в лiсi, над шляхом, i так само байдуже, як i космiчна озiя на його дивилася iз своєï страшноï таємничостi. I тiльки аж у тiм мiсцi, де вже одбивалися у водi монастирськi мури, Гордiй усiєю силою i яснотою думки побачив у плесi, на тлi нiчного неба, грубий, але куций хвiст, що ворушився то сюди, то туди. Вiн не був подiбний до жодноï водорослини, i через те Лундик поглянув угору на мури. I побачив, що вони навколо монастиря покритi бляхою, яка блищала вiд мiсяця, а з-пiд неï витикалася чверток на двi гадюка i нагиналася то в монастирський двiр, то в озеро. Хлопцевi стало так сумно, аж моторошно, i вiн поспiшив до тiєï верби, що про неï говорив отець Дiяковський, але то була не верба, а липа. I, дiставши найнижчу гiлляку, вiн видерся на дерево. З його було справдi видно ввесь монастирський двiр. З правого боку у дворi виднiлися двi церкви мiж тополями у мiсячнiм сяйвi. З лiвого було кладовище, а внизу черницькi келiï серед вишень i бузкових кущiв.
Мiсячна нiч була така тиха, що вершки тополь не ворушилися, так само як i хрести на церковних банях i на кладовищi. Такоï видноï мiсячноï ночi зимою на ставку лускає лiд, аж iнiй сиплеться з очерету та з занiмiлих верб. А лiтом лускає на кладовищi тiльки один хрест i падає на грiб. Бо, кажуть, на цвинтарi серед покiйникiв завжди є якась одна незапечатана душа, над якою немає хреста, i вона дбає, щоб усi гроби його не мали i щоб увесь цвинтар обернувся у пустелю, зарослу дикими травами. Вона щоночi встає з могили i йде мiж найгустiшi хрести i одного зламує i потiм бiжить навколо кладовища, примовляючи:
Поки цвинтар оббiжу,
Кожний грiб заворожу,
Щоб не мав хреста нiколи,
Обернувшись в дике поле.
А за нею покiйницькi покривала так хурчать, неначе цiвки на прядцi у тiєï вдовицi, що, приспавши дiтей, довго вночi пряде, поки сон не зможе ïï. I, добiгши до свого гробу, незапечатана душа зникає в ньому. Але Гордiй не ждав, поки лусне хрест, а по тiй гiлляцi, що звисала в монастирське подвiр'я, спустився руками i плигнув на землю. Попiд мурами росла стрижена акацiя, а по той бiк неï свiтилася стежка, над якою у вишеньках i в кущах бузку бiлiла келiя з маленьким Ґаночком. В ïï лiвiй половинi з двох невеличких вiконець ледве-ледве блимало свiтло. Лундик, оглянувшись на всi боки, пiдiйшов до вiкна. Зсередини над ним висiла серпанкова запона. I пiд супротивною стiною стояло лiжко з дiвочою постiллю. Над подушкою в кутку висiв образ Спасителя, прибраний рушником i заквiтчаний у якесь зiлля. I свiтилася лампадка перед ним. Але живоï душi не було. Що робити? I вiн постукав у шибку двiчi так, як навчав отець Дмитро. I вiдчув такий же спокiй, який вiн уже переживав, коли цiлився на Проня, аби вбити.
Iз-за стiни швиденько вийшла дiвчина, одягнена в рясу, i, одкинувши клямку, ввiйшла в сiни. I гуркнула засувом. Гордiй ждав, що вона вийде надвiр, i вже нiяковiв, не знаючи, як опанувати ситуацiю. Але вона мелькнула знов у вiкнi за ту саму стiну, з-за якоï виходила. Хлопець, далi вже не вагаючись, зiйшов на Ґанок i вiдчинив дверi в сiни. Iз них у келiю дверi були вже навстiж... I вiн опинився у пристановищi якоïсь дiвчини в чернецькiм одязi i сказав:
— Добривечiр!
Черничка, стоячи коло маленького столика, на якiм лежав дерев'яний хрест, i спираючись лiвою рукою на рiжок таки ж цього столика, застеленого чорним обрусом, замiсть звичайного привiтання на привiтання, спиталася, злякано:
— Хто ви такий?
— Я Лундик! — була вiдповiдь.
— А хто ж вас навчив, як до мене добратися?
— Ваш батько. Вони послали мене до вас сказати, що виïздять iз цих краïв на кiлька рокiв.
Остаточно упiзнавши панну Варку, Гордiй виклав, так би мовити, офiцiальну причину свого вiзиту.
— Дякую. Був у мене батько про людське око, а тепер у мене виривають його i з цiєï дiлянки людських вiдносин. Роблять найсиротiшою сиротою навiть у цих стiнах. Так можуть справлятися тiльки тi люди, якi на цiм свiтi не те що не шанують, а навiть нищать свою кревнiсть. Люди заклопотанi тiльки собою. Люди дикi. Iдiть негайно з цiєï оселi. Лишiть мене моïй самотинi, про яку я так розпачливо марила останнiй час. Чого ж ви стоïте? Облиште мене, — майже вигукнула тремтячим голосом нещасна дiвчина. Гордiй остовпiв вiд несподiваного звороту мови i спитався з таким почуттям, яке опановує ту людину, що, впавши в водяний вир, шукає очима, за що б ухопитися руками, аби тiльки не осiсти своєю вагою у глибокий, смертельний холод бурхливоï стихiï:
— А що я скажу вашому батьковi?
— Що? Нiчого! Немає у мене батька навiть такого, який був про людей. Бо той казав, що сам приïде попрощатися перед вiд'ïздом, а цей послав якогось, якогось... iдiть вiд мене. Ви вже зробили свою справу. Для вас, я бачу, немає нiчого святого на землi. Чого ж ви стовбичите? Зараз iдiть геть! Бо покличу черниць. Тут єсть i полiцiя, — проказала вона зниженим, але страшно схвильованим i безжально погрозливим голосом. Та й пiдiйшла до вiкна i почала вiдчиняти його гарячково i задихано.
Гей, душа козацька молодецька, держися. Бо лози, i верби, i тополi хитаються аж до Ґрунту i вiд степового вiтру. А дуби ж тiльки вiд тих морських бур, що пролiтають над Украïною, несучи у хмарах свого пилу i блискавки, i грiм. А ти ж похитнулася i не вiд вiтру, i не вiд бурi, а вiд сердитих слiв нещасноï дiвчини. I глянув Гордiй на вiкно, на стiни, на дверi i на iкону. I зрозумiв, що треба рятувати не життя, але його душу i добру славу. I що для рахунку зараз ïй годиться нiщо, тiльки смерть, i витяг вiн свою огнепальну зброю з кишенi, приставив до виска i, спустившись навколiшки, проказав:
— Першому вашому слову, яке ви вигукнете у вiкно, пролунає пострiл, i я лежатиму на пiдлозi вашоï келiï з проваленою головою. Варко, єдина моя зiрко на ввесь холодний i байдужий свiт. Послухайте мене останнiй раз.
У дiвчини безсило звисли обидвi руки. I вона обернулася до нього, мовчазна, з нерухомими очима. А потiм, ставши крок назад, взялася за край лiжка, нiби щоб не впасти, i затихла. А вiн говорив:
— Вся ваша поведенцiя зi мною свiдчить про те, що ви маєте на увазi ту драму, яка вiдбулася на хуторi в моєï тiтки. I ось же знайте, що не я ïï, бiдну, довiв до смертi, а Пронь.
А вiн тiльки розпустив чутку про моє злочинство. Ви добре пам'ятаєте останнiй мiй вiзит до вашого батька, i вам не тяжко збагнути, що я став жертвою помсти украïнського помiщика з московською орiєнтацiєю. А ви сказали, що ви найсиротiша сирота, нiби апелюючи до моєï людяностi. А я, по-вашому, хто тепер? I чия людянiсть спроможеться на смiливiсть, аби при людях серед бiлого дня тiльки привiтатися зо мною. I якби я хотiв сховатися вiд життя так, як ви, у монастир, то мене негайно вхопили б на першiй брамi i вiддали б полiцiï, аби запроторити в Сибiр, винного єдиному Боговi за те, що вiн пустив тiльки мою душу на свiт. I це тепер, коли моє єство прагне працювати для свого племенi тим, чим я вийшов iз семiнарiï пiсля трьохлiтньоï науки. Коли я вiрю, що нинi тiльки школа здатна розворушити живу думку в наших людей, що тiльки вона є джерело живущоï води, яке сполiскує ïй душу i промиває очi, забрудненi тисячолiтньою недугою. Я не боюся, що воно на нашiй землi зараз заросло осокою i татарським зiллям. Бо знаю, що його плесо тiльки тодi блищить чистотою своєï течiï, коли украïнськi руки з любов'ю розгортають над ним усяку болотяну рослиннiсть, аби туди дивилося небо i життєдавче сонце. Але ба, не сiвба мене, вчителя душею, дикi обставини нашого життя кинули на бунт, у який я нi на крихiтку не вiрю. Я певен у тiм, що вiн доведе бунтiвника до деморалiзацiï i до погибелi. Бо там, де революцiонер не зв'язаний широким нацiональним рухом, вiн робить своєю совiстю всякi вибачення i спонуки, якi дiють на етичнi принципи так, як вогкiсть на блиск залiзноï бляхи. I, щоб не стати у прийдешнiм життi цiєю бляхою i не переродитися на звичайного злочинця, я забiг оце до вас i навколiшки благаю: дайте менi шматок пасма своєï коси, вiн буде там, у тьмi, за стiнами цiєï келiï, самотньому серцю бiльшими святощами, нiж селянцi всi двунадесятi свята за цiлий рiк!
Панна Варка мовчки як стояла, так i з мiсця зрушила. I, пiдiйшовши до столика, на якому лежав хрест, узяла табурет, застелений килимком, i поставила пiд iконою. Потiм, вилiзши на його, дiстала лампадку i поставила ïï на верхню частину нiжки дерев'яного лiжка, а сама, злiзши iз стiльця, витягла з-за плеча пасмо коси i вiдпалила його над лампадним вогнем. I, загорнувши у бiлу маленьку хусточку, яку витягла з рукава, сказала:
— Iдiть, нате.
Гордiй упхнув у кишеню зброю, схопився з колiн i, пiдiйшовши до дiвчини, взяв подарунок, поцiлував його i всунув обережно туди, куди i зброю. А далi, нiби вагаючись, похитнувся наперед i обняв дiвочий стан руками. I, притиснувши його до свого живота, впав з нею на лiжко. А потiм, так, як сонна дитина шукає в матерi цицьки, вiн обличчям знайшов пазуху в рясi i крiзь тоненьку сорочку влип губами у персо. Дiвчина, поки стямилася вiд несподiванки, вiдчула, як пливла до серця i повiльно заливала розум гаряча хвиля жадання собi отого парубоцького, про яке дiвчата не говорять, а коли думають про його, то червонiють. Вiдчула, що зажадала його за життя, за сором, за ганьбу. I злякалася. ïй здалося, що вiн справжнiй душогуб, бо чого ж вiн такий наполегливий? I, взявши обома руками Гордiєву голову, нагнулася до вуха i гарячими словами прошепотiла:
— Пусти мене, я пiду запру дверi, щоб хтось не нагодився.
I вiн, уловивши у цих словах дiвочу згоду на ввесь його парубочий не насит, розвiв руки i сiв. Панна Варка, не оглядаючись, вискочила в сiни, потупотiла Ганком i з'явилася надворi перед вiкном i вiдчинила його.
— Я вас обдурила, аби страшне не сподiялося. На сполох кричати не буду. Але знайте, що кожна мить пробування вашого у келiï може привести або чергову черницю, або саму iгуменiю. I я можу стати найнещаснiшою душею на цiлий свiт. Краще тiкати крiзь вiкно, бо через сiни живе iгуменiя, — заговорила пошепки i кваплячись панна Варка. Iз усього я догадуюся, що ви з батьком зв'язанi якоюсь страшною i таємною справою, про яку нi люди, нi я не знаю i знати не хочу. I думаю, що Пронь гiрший вiд вас обох I що вiн так само, як i ви, чужий моïй душi. Через те iдiть собi за цю, високу ограду на своï стежки бурхливого свiту, а мене облиште по цей бiк неï, мiж стриженою акацiєю на куценькiй стежцi, яка веде iз келiï в церкву, а з церкви в келiю. I я щодня молитимуся за свою, за вашу i за батькову душу. Прощайте.
I швидко вернулася на Ґанок. Якби над головою в Лундика враз трiснула стеля i сволок, то не зробили б такого враження, як тi слова. I вiн, вставши з лiжка, помалу пiдiйшов до вiкна i переплигнув лутку. Надворi на мить зупинився, аби отямитися i знайти над оградою верх знайомоï липи. Але, помiтивши на Ґанку чорну постать панни Варки, сказав таким голосом, неначе до тiєï зiрки, що мiж мiльйонами зiрок найдальша i вiд земноï планети, i вiд його серця, або неначе до кiсток тiєï черницi, що перша була похована на монастирському кладовищi:
— Щиро дякую!
I рiвною ходою зашелестiв крiзь стрижену акацiю пiд ограду i там, пiдскочивши, вхопився гiлляки. I, пiднявшись на руках, перекинув ноги на мури. Потiм, випроставшись, сiв на них i скочив на той бiк. I чути було, як пошумiла висока трава вiд хлопцевих крокiв. I затихла, злившись з передранковою тишею Лебединського лiсу. Ще не встиг загальний спокiй встаткуватися по той бiк i по цей бiк мурiв, як на безгомiннiм Ґанку малоï келiï заговорила панна Варка. Неначе тим подiям, що тiльки що вiдбулися, повстала луна, повна туги. Спочатку голос був тихий i докiрливий, а потiм перейшов майже у повне мучення розлуки i нарештi зваги, справленоï тiльки на одну путь:
— То це вiн справдi пiшов ображений, нещасний. А я залишилася ще самотнiшою, нiж менi здавалося. I вiн покине шматок моєï коси десь у лiсi на дорозi, аби довiку не вгадати тiєï, що не вмiє бути чулою i зрозумiлою, що в щирому хлопцевi добачає тiльки харциза. I я, дитина отого життя, що шумить за мурами, мушу забувати свiт у мiру того, як одсихатиму вiд його материнськоï зеленоï галузки? I муситиму тлумити незрозумiлими менi уставами i молоде чуття, i свою ще дитячу думку. Вранцi молитися, вдень — молитися i перед вечором — молитися. А ввечерi сповiдатися. I коли вночi прокинуся, то знов ставати навколiшки i творити молитви, що пiд ними, неначе пiд холодними гострими крижаками, моє серце сходило кров'ю i, знесилюючись, не давало нi думки, нi навiть розпачливого почуття туги за радiсним Божим свiтом? I все робити хоч i пiд доглядом доброï матушки Карташовоï, але для того, аби менi згодом стати такою, як iкона, твердою та холодною i поточеною червоточиною. Страшнiшою, нiж трухлявi дошки, не вжитi на домовину i складенi десь у монастирському льоху? Господи милосердний! А я аж тремчу його вхопити устами, руками i ногами стиснути хлоп'ячi колiна, i втягти його в своє лоно пiд саме серце. Ох нi, не маю я сили тут бути. Я побiжу. Я дожену його. Я скажу йому: на, вiзьми мене i обнiми, i тисни, доки не зломиться моя спина, неначе молоденька вишенька. I коли я пiсля цього ще живою лишуся, то буду твоєю полюбовницею i дружиною. Зроблю тебе учителем, аби ти служив Украïнi. А я буду догоджати тобi, моєму любому i моєму на цiлий свiт єдиному пановi. I я тебе доглядатиму i годуватиму, аби був дужий, неначе той молодий кiнь, якого прийшли ловити на пасовисько, щоб надiти перший раз гнуздечку. Я тебе доглядатиму i годуватиму, аби щохвилини мав думки чiткi i яснi, неначе степовi птахи на вранiшнiм та безхмарнiм небi. I, Господи милосердний, прости менi, бо я не вiд Тебе тiкаю, а вiд домовини з живими людьми.
I скочила панна Варка з Ґанку, i поки обходила келiю, то йшла тiльки швидкою ходою. А як порiвнялася з першим хрестом на кладовищi, то рушила бiгти проз його так неначе незапечатана душа.
I пiсля цього, через хвилин п'ять, почувся за оградою монастирською серед Лебединського лiсу пронизливий жiночий поклик:
— Гордiю!
I в ньому чувся давнiй — давнiй заклик дочок наших предкiв, повний бажання вiддати свою молоду ласку вибраному хлопцевi. Але у вiдповiдь йому тiльки заспiвали пiвнi у селi Лебединi та в монастирських церквах пробило двi години. I вiд цих звукiв лiс поширшав передранковою прозорою росяною напругою. А в монастирi тополi, церкви i хрести на кладовищi з келiями повищали, неначе навшпиньки знялися почути найдальший i, може, перший ранковий монастирський звук, що встане як хвала чи як прокляття далеким, над лiсом зарожевiлим небесам. Тiльки келiя, покинута панною Варкою, була незмiнна i мала вiдчинене вiкно на стежку, серед якоï велика гадюка, мабуть, та, що була на мурах, пiднiмала голову то в один бiк, то в другий. Здавалося, що вона хоче посiсти мiсце, яке покинула людина.
Роздiл чотирнадцятий
Якраз сонце сходило, коли Гордiй доходив до тiтчиного хутора. А з-за села, iз-за Тясмину розголосо кукурiкали пiвнi. I вiд того, що був Гордiй дуже втомлений, бо вже бiльше як добу не спав, i падав кiлька разiв одпочивати, i зараз же схоплювався, щоб не заснути, — то думка його йшла непомiтно для свiдомостi, так, як вода йде зимою попiд кригою. Хоч i далека вiд денного свiтла, але все-таки освiтлена. Через те вранiшнi пташинi звуки вiн сприймав наполовину як спiви дружок тiєï молодоï, що ходить по селу напередоднi вiнчання i запрошує родичiв на весiлля. А тi велетенськi двi тополi, мiж якими були ворота в двiр, свiтилися до розпеченого сходу блискучим ряботинням листкiв. З першого погляду думка говорила, що то висять на гiлляках тисячi маленьких дзеркалець i ворушаться вiтром, i свiтяться сонцем. Але де ж молода до цих вранiшнiх дружок та до блиску тополь, примочених досвiтньою росою? Де вона, заквiтчана квiтками вiд чола через голову аж до намист та до китиць, мiшаних на спинi широкими рiзнокольоровими стрiчками. А! Ось ïï голова пiдводиться над селом. А ïï прикраси, зачепившись за садки та за хати i за далекий лiс, дотяглися до небес, неначе пасма гарячого промiння. Сонце. Сонце! Це сонце так зустрiчають пiвнi. Це вони спiвають, а не дружки. I Гордiй, нiби прокинувшись з дрiмоти, протер рукою очi i став квапитися, аби швидше прийти в клуню, упасти на сiно i заплакати вiд того, що...
Не так серце хоче,
Як Бог нам дає.
Але коли увiйшов у двiр i побачив хату на замку, припечатану сургучем, i корбу над криницею без мотузки, i серед двору ту дiжку перекинуту, яка стояла у клунi, накрита свиткою, — мабуть, з висiвками, бо на спiднiх клепках i зараз бiлiло ïх там iз пригорщ, — то напiвнепритомнiсть з його душi неначе хтось здув. I, нiби вовк, почувши несподiвано кiлька пострiлiв з усiх бокiв, плигає навмання туди, куди вже ноги насилкованi бiгти,
хоч би назустрiч i найбiльшiй небезпецi, так i Гордiй вскочив у вiдчинену наскрiзь клуню i побачив в сiнi те мiсце, де недавно спав, улежане ще й досi так, неначе вiн за пiн години його покинув. Не було тiльки кожуха, рядна й подушки. А яр, верхи осик, тополi, i яворiв, а далi попова хата i церква непорушно стояли, як i ранiше. I повернувся Гордiй лицем до стрiхи над першою брамою. I коса стримiла над одвiрком так, як i стримiла I витяг вiн з кишенi браунiнг, наблизився до коси i сказав:
— Ну, костистая смерть, цикнемося з тобою, неначе за столом на весiллi молодий з молодою чарками.
I цокнув п'ятку коси кiнцем зброï, заплющив очi, роззявив рот i поклав на переднi зуби смертельну дудку... Та й почув знадвору з дуже втомлених жiночих грудей: Ху!
I вiн мерщiй сховав у кишеню смерть i вийшов з клунi. У дворi було тихо i не ви дно нiкого. Сказати б, що скотина могла порушити тишу занiмiлоï садиби, та в сажi не було свиней i ляда висiла на однiм завiсi. Повiтка теж чорнiла порожнечею з вiдчинених дверей. I вiн швидко пiшов через двiр проз криницю до льоху i побачив селянку, що тiльки що витягла мiшок бараболi i мовчки стояла над ним.
— Добридень! — привiтався вiн.
Селянка оглянулася, i Гордiй упiзнав Казиленкову, яка, i його упiзнавши, знiяковiла i, не вiдповiдаючи на привiтання, почала говорити:
— I то бiсовоï вiри дитина десь забарилася. Ще хтось нагодиться i переб'є всю рахубу. А кого й найбiльше боюсь, то це сусiдiв бабиних. А вони ïй ще за життя допекли до живих печiнок. I я прийшла забрати все, що в господi лишилося, аби тiльки тим зажиракам не досталося. I щоб бабi Корецькiй хоч на тiм свiтi було легше.
— А кого ж ви ждете?
— Та Грицика. Вiдколи послала за ломком, а його досi немає. Треба одiрвати замок вiд хатнiх дверей та забрати все, що можна, аби тiльки не дiсталося отим роззявущим та загребущим сусiдам баби Корецькоï, якi допекли ïй ще за життя до живих печiнок. I, може, господинi хоч на тiм свiтi стане легше, як довiдається, що лютим ворогам нiчого не дiсталося. Та бiсовоï вiри дитина десь забарилася. Ще може хтось нагодитися та перебити всю рахубу.
— А на якiм кладовищi поховали тiтку Горпину? Чи на Хрокалiвськiм, чи на Лабаєвiм?
— Якби-то на кладовищi, а то нi. Поховали пiд тином, як собаку. Нi хреста, нiчого де поставили. Прийшов наш хвершал Федiр Онопреєвич, подивився, що лiкарями та приставами лежить опатрана, неначе гуска перед Рiздвом, i покликав мого чоловiка та ще Хрола Кигтя. А вони викопали он там, пiд тином, яму i в сякiй-такiй домовинi спустили в дiл. Загорнули та й пiшли. Он грiб чорнiє аж сюди.
— Мамо, є ломок. Вiн лежав у курятнику пiд вiниччям, — почувся хлопчикiв голос аж iз межi.
— А де ж ти, невiро, i досi барився, що менi аж занудило, тебе ждучи?
— Та я йшов через кладку i дивився, як двi жаби душилися. Та й хотiв ïх вдарити ломком. Та й нагадав, що дiти кажуть, що вдарити жабу, то це однаково, що рiдну матiр вдарити в цицьку. I менi стало шкода вас, i я не вдарив.
— Моя дитино, iди, я тебе пожалую. Оце тiльки й приятеля.
Тяжко було дивитися Гордiєвi на цю злагоду дитини й матерi. Тяжко, бо у нього ïï не було i, мабуть, не буде i чогось похожого на неï, хоч би вiн ограбував усе помiщицтво з московською орiєнтацiєю на Украïнi i вiддав здобич статечним робiтникам, аби стали заможними селянами. Вiн знає, що вiн в ïï очах за тiтку душогуб. I що б вiн ïй не говорив або вона йому, то сутнiсть ïï переконання не змiнилася б. Навiть коли б на нього i не падала вина за смерть тiтки, а тiльки за смерть Проня. I щоб вiн був i за нього оправданий законом, то ця жiнка i всi селом однаково на його дивилися б як на душогуба. Бо ось вона i зараз не вважає його за людину, бо не боïться, що вiн переб'є ïï рахубу.
I Гордiй з досадою перебив родинну iдилiю словами:
— Дайте сюди ломок, а самi iдiть у льох, i я вас там запру. Ну, iдiть. Довго там не сидiтимете. Я вiзьму в хатi що треба i через якусь годину йтиму i вас випущу.
Казиленкова, нiби розiбравши, про що йде мова, вiддала ломок i злякано вхопила хлопчика за руку та й сказала:
— Чуєш, що дядьо кажуть. Отож ходiмо мерщiй та пересидимо лиху годину. I тiльки ти менi, бiсовоï вiри вилупок, кричатимеш, то я тебе передеру.
— Я ж нiколи не кричу, хоч ви мене й б'єте, — було дитяче заперечення.
Гордiй хрьопнув за ними дверима, накинув клямку на скобель i, пристромивши кiлочком, який висiв тут же на мотузочцi, пiшов на тiтчин грiб. Вiн справдi був i без хреста, i викопаний у квасолi пiд тином, недалеко вiд молодоï акацiï. Над гробом, постоявши з мить, Гордiй пустив на землю ломок i, вхопивши руку в руку, упав навколiшки:
— Тiточко! Коли я у вас був, то ввесь час почував, що все, що ви робили, призначалося менi... I все, що ви говорили й думали, було тiльки для мене. А як пiшов вiд вас до лiсу, до неба, до поля, до звiрiв i до людей, то побачив, що вони всi разом сповненi настрою тiльки жерти. I ждуть зручного моменту, аби мене так само з'ïсти, як ïсть кiт необережного горобця. I душа моя без вас сповнилася тягарю, менi неясного, якого я прагну i свiдомо, й несвiдомо збутися: чи йду куди, то чую, як чиясь рука простягає тверду та холодну долоню поперед моïх ступнiв i вони об неï б'ються i не мають спроможностi ступити ширше, i втомлююся, i я стаю неначе в годиннику зупинений погойдок. i хоч у руках несу свою шапку, то забуваю про те i шукаю ïï на головi, поки не схаменуся. Але все-таки, почуваючи якийсь тягар у своєму єствi, шарпаюся зняти з плечей торбу, що нiби там мусить бути з грiшми. I, не знайшовши, остаточно отямлюся i падаю, знесилений, на землю. I чую, як ця сама рука, що зупиняла ступнi, лягає менi на ребра проти серця, аби i його спинити.
I коли я, тiточко, був у вас, то почувався паном, бо як прохав ïсти, ви давали i як прохав сорочки, ви давали. А тепер я для тiєï руки став i ïжею, i сорочкою, яку кожноï хвилини вона вiзьме без нiчийого дозволу, як своє, i не поверне довiку на те мiсце, з якого взяла. Тiточко, чи я, нещасний та самотнiй, зустрiну ще коли-небудь своєму бажанню згоду, схожу па вашу, хоч так, як тiнь на звичайну рiч чи як луна на правдивий голос?
— Зустрiнете! — почув вiн якимсь несамовитим напруженням всього свого чуття. I глянув, i побачив по той бiк тину панну Варку у рясi. Ïï важка коса була опущена на спину i пiдв'язана бiлою стрiчкою пiд самою потилицею. Як i колись, — вiн пригадав. Груди пiд шиєю, розхриставшися, яснiли золотим ланцюжком i з золотим на йому хрестиком, а на правiй щоцi виднiвся слiд вiд слiз. I, як у молодоï горлицi в лiсi на дубi блищить дзьоб вогкiстю того листка, з якого вона випила росу, так у панни Варки теперiшня увага погляду блищала останньою часткою вiдсвiту скiнченоï мандрiвки та ïï мети.
Гей, та не гомонять так гучно води з поля пiсля великоï зливи в став, як загули всi почування в Гордiєвiм єствi в одно мiсце, яке в людей споконвiку зветься серцем!.. I вiн звiвся з колiн, неначе непритомний, i почув, мов крiзь сон:
— Чи можна до вас?
I бачив, як, не дiждавшись вiдповiдi, вона швидко перелiзла тин та й зупинилася бiля свiжого гробу. А коли вiн хотiв встати назустрiч ïй, то вона швидко почала говорити:
— Будь ласка, не пiдходьте i дайте менi слово, що будете мене слухати. Тодi все узнаєте. Iнакше все знов пропаде. Ну?
— Буду слухати, — озвався хлопець, зупинившись i жадiбно ковтнувши повiтря.
— Я побiгла з монастиря зараз вам услiд. Я догадувалася, що ви пiдете до тiтки. Отже, я прийшла вам запропонувати йти разом зi мною на Полтавщину до моєï товаришки. Ïï батько дуже впливовий i вам дасть, це певно, учительську посаду. Але з умовою, що ви станете моïм чоловiком i що ми переодягнемося в селянську одежу. Ви вiзьмете косу. I пiдемо нiби на заробiтки в жнива. 1 так одведемо пiдозру полiцiï. Але я хочу стати вам жiнкою не в борг, як кажуть селяни, i не на вiру, як розповiдає Коцюбинський. А хочу з вами обвiнчатися. Я скину оцей хрест на ланцюжку, — i почала його знiмати з шиï, — i ви вiзьмете його за один кiнець, а я за другий, i обiйдемо тричi грiб вашоï тiтки. Правда, я хотiла це зробити бiля маминого гробу. Пiсля кожного разу прокажемо клятьбу. Цiлуватися не будемо. А тiльки поцiлуємо прикiнцi нашоï церемонiï оцей хрест. Я його повiшу на акацiю. Жiнкою я вам стану у вашiй коморi по нашому давньому звичаю. I пiсля цього зараз же вирушимо в дорогу. Кажiть, згоднi ви на таке?
I Гордiєвi блискавкою освiтила душу картина з раннього дитинства. Вiн пригадав той час, коли вiн учився в пiдготовчiм класi приходськоï школи. I ïх були розпустили на Рiздвянi свята. I вiн, перемерзшися в дорозi, увiйшов у хату, а тiтка його взяла i, пiдвiвши до дзеркала, сказала:
— Дивися, яке страхiття повилазило з носа. Ну що, кажи, пiсля Рiздва у школу будеш ходити?
А вiн крiзь плач вiдповiв:
— Буду.
I тепер оце, перед панною Варкою, йому стало так радiсно й легко, неначе те буду стало нинi дверима, якi вона вiдчинила у друге життя i кличе його туди. I це друге життя схоже на його теперiшнє становище так, як вiн зараз на давнього школяра перед дзеркалом.
I схопив Гордiй з голови свою шапку, кинув на ломок, поправив замашним рухом руки чуб на головi i, пiдiйшовши до панни Варки, сказав:
— Давайте!
I, взявши за край золотого ланцюжка з хрестом, почав обходити з дiвчиною тiтчин грiб. I коли вони дiйшли до того мiсця, вiд якого починали йти, то панна Варка зупинялася i, його ланцюжком притримавши, урочисто звелiла:
— Кажiть за мною: заклинаюся перед оцим свiдком, — i вона показала на грiб рукою, — що я свою жiнку, Варку Дмитрiвну, любитиму i глядiтиму i в горi, i в добрi.
Гордiй проказав. Тодi вона почала говорити:
— Заклинаюся, що я свого чоловiка, Гордiя Панасовича, любитиму i глядiтиму i в горi, i в добрi.
I так вони обiйшли тричi грiб, i тричi проказали закляття. I пiд кiнець панна Варка почепила хрест на сучок акацiï. I мовчки поцiлувала сама, а за нею це зробив i Гордiй. Потiм, одiйшовши трохи вiд дерева, сказала:
— Надiнь хрест i носи, поки твого вiку, бо тепер ти вже мiй чоловiк.
— То давай i ми поцiлуємося, — одповiв молодошлюбець таким голосом, неначе хворий перед нападом гарячки. Але вона його, смiючись, заспокоïла:
— Не хвилюйся, мiй мужу. На це є комора, а тут, чого доброго, ти мене остаточно зробиш жiнкою на гробi або пiд гробом твоєï тiтки. Я тебе вже знаю. Краще веди мене: я буду лаштувати шлюбну постiль, а ти ждатимеш на призьбi, поки не покличу.
Гордiй надiв хрест, узяв iз землi ломок i швидко пiшов до хати, вона — за ним. I, вирвавши скобель разом iз замком, пустив свою жiнку в сiни, а сам сiв на призьбi ждати.
I що то було за ждання! Що то було за ждання! Йому здалося, що вiн упав з мiсяця на землю, але проминув ïï i летить Бог знає куди, не знаючи, чи розiб'ється об щось тверде, чи буде вiчно летiти iз болюче — солодким завмиранням у стрiмучу свiтову путь!
Нарештi з комори почулося:
— Чоловiче, йди вже до жiнки!
Гордiй схопився i, плутаючи ногами, неначе п'яний, увiйшов у сiни i зачинив за собою дверi. I ще раз почувся голос молодоï жiнки:
— Гордiю... скажений... менi ж болить.
I стало тихо i в сiнях, i надворi. Годин через двi Гордiй вийшов iз хати у солом'янiм брилi, в бiлiй вишитiй сорочцi i в бiлих штанях, але був узутий в своï черевики. I, пiшовши в клуню i взявши там косу i кiсся, вернувся назад, сiв на призьбу i почав ïх прилаштовувати одно до другого. Поки вiн це робив, то панi Варка винесла свиту i велику зелену хустку i поклала теж на призьбу. I вона була у селянськiй вишитiй сорочцi i в спiдницi, яку Гордiй бачив у недiлю на тiтцi Горпинi. А потiм, покинувши хату навстiж i не зачинивши в двiр ворота, вийшли обоє на межу, яка вела до Малосмiлянки. Вiн нiс косу i свитку, а вона тiльки хустку. Але вже в дорозi Гордiй оглядiвся, що не все гаразд, i, швидко вернувшись до льоху, вiдчинив його i гукнув:
— Тiтко, ви вмiєте лiчити до ста?
I з льоху почулося:
— Вмiю.
— Ну, то лiчите п'ять раз по стiльки. I коли налiчите, то виходьте i берiть у господарствi що побачите, i, може, господинi на тiм свiтi буде легше. Бувайте здоровi!
— Ходiть здоровi, — вiдгукнулося пiвтора людського голосу.
Пiсля цього Гордiй догнав жiнку, вхопив ïï пiд руку i весело спитався:
— То коли ж ти менi розкажеш про своє вiдьомство?
— Тодi, як тебе трохи покортить! — почулася задиркувата вiдповiдь.
I, смiючись, пiшли швиденько межею, залишаючи за собою мiсця, якi були колискою i найбiльшого горя, i, може, найбiльшоï повноти сердечного втихомирення.
Я не знаю i не хочу догадуватися, як примирив Гордiй своï пригоди з чутливим серцем своєï молоденькоï дружини, але знаю, що тодi, коли вони квапилися в далеку путь, велика хмара пiдiйшла була пiд сонце i що сонце, прорвавши ïï в трьох мiсцях, впиралося трьома блискучими стовпами промiння у Рохмистрiвськi поля. I серце запевняло думку, що то не сонце, а велетенський фотографiчний апарат на золотiм тринозi, кимсь на землi покинутий. I що земля летить, i вiн на нiй летить у чорну нiч, мiж густi зорi, за якi конче зачепиться, i вони його стягнуть iз землi у свiтову безодню. I тодi скiльки б ми не питалися зiр, землi i мiжсвiтових просторiв: якi свiтлини лишилися в апаратi непросвiтленi, то нам би довелося ждати вiдповiдi довiку.
Так само, якби вийти серед Лебединського лiсу на високий Обiясникiв майдан i спитатися хащiв, далекого поля i битих шляхiв: А де тепер пан отаман, пiдотаманчий, Деркач, грубий селянин, одноокий i Канарей? — то й вони нiчого нам не вiдповiли б.
Бо ми знаємо, що все на землi з'являється, аби безслiдно згинути на нiй, але коли i залишити якийсь слiд, то ненадовго. I розголос про нього щоб iшов не довше вiд луни на живий голос у лiсi раннього ранку над Гальмасаровою кручею...
Повiсть Старший боярин уперше вийшла 1946 р. у Нiмеччинi у видавництвi Прометей i одержала першу премiю на конкурсi Украïнського видавництва. Цей твiр — модернiстична оповiдь — роздум про Украïну та украïнцiв у XX ст., в якiй є автобiографiчнi мотиви, наявнi експресiя, символiка, психологiзм.

Метки

Старший боярин, ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко

Страницы

• #
• 1
• 2