страница №1
Старший боярин
Категории
Оригинал
Роздiл перший
Року 1912-го, червня 15-го, Лундик Гордiй приïхав iз Черкаськоï учительськоï семiнарiï в село Тернiвку до своєï тiтки Горпини Корецькоï, яка йому була i за батька, i за матiр рiдну, бо вiн ïх позбувся ще раннього дитинства. До науки стати йому помiг мiсцевий священик Дмитро Дiяковський, зваживши на те, що хлопець кiнчив дуже добре земську школу.
Так, вiн щороку приïздив, але сьогоднiшнiй приïзд був надзвичайний, бо у валiзi, в томиковi Винниченкових творiв, лежала посвiдка про скiнчення студiй i про те, що Лундик уже має право навчати в народних школах. Садиба в Горпини Корецькоï, як i всi садиби украïнських селян, охоплювалася садком, на тлi якого вирiзнялися двi височезнi тополi, що стояли по краях старих ворiт, завжди охайно зачинених i прип'ятих до стовпа деревним обручем. Вона бiлiла причiлковою стiною i вдень, i мiсячноï ночi туди, через яр, до священикового дворища. Пiсля привiтання Гордiй умився коло криницi i пообiдав. Правильнiше було б сказати, що повечеряв, бо вже заходило сонце. А потiм, взявши з жердки рядно, кожух i з полу подушку, пiшов до клунi, де постелився на торiшнiм сухiм сiнi i лiг вiдпочивати, аби вже завтра розказати тiтцi все, що тiльки цiкавитиме ïï добру старосвiтську душу. А потiм пiти i подякувати священиковi за ту увагу, яку вiн завжди виявляв до нього на протязi всiєï науки. Бо зараз тiтцi було не до слухань. Вона квапилася упорати на нiч корови i кричущi поросята.
Гордiй лежав горiлиць до вiдчиненоï брами, вгрузши верхньою частиною тiла у сiно. Витягненi ж ноги на всю свою довжину приємно трималися вище рiвня живота. Вся його iстота була сповнена бадьорого тепла, що йшло i вiд кожуха, який покривав лише по рамена, i вiд пахощiв сiна, пiд ним розворушених. З правого боку, в стрiсi, стримiла до половини коса без кiсся i поблискувала вiд мiсячного свiтла, що тримало в непорушних чарах i верхи верб, i осик, i яворiв, якi витикалися з яру нарiвнi з брамою клунi, i по той бiк на горбi священикiв дiм. А ген-ген далi височiла пiд самим мiсяцем мовчазна церква. Нижче вiд неï лiворуч i праворуч темнiло село. Над ним ворушився бiлий туман, неначе формувалися для церкви крила того самого кольору, що i ïï стiни. Давно вже затихли тiтчинi кроки в подвiр'ï, i в селi й над селом свiтилася бiла тиша. Нiч була проти недiлi.
В Гордiєвiй душi промайнуло все семiнарське життя без пригод i без радощiв, за якими його молода душа тужила не вгаваючи i пiд час студiй, i пiд час самотнiх блукань по черкаських вечiрнiх празникових вулицях. I думка, пiдкинута зором, зупинилася над церквою мiж мiсяцем i хрестом, тим, що на найвищiй банi. Зупинилася на мерехтливiй зiрцi, до якоï жодна людська сила вовiки вiчнi не досягне своïм реальним дотиком. I похолодiло в його душi. Вiн вiдчув безодню свiтову як продовження тiєï пустки життєвоï, серед якоï його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченiсть, мабуть, ïй, уже свiтовiй пустелi. З'явилося дике бажання схопитися i бiгти до тiтки. I коли там дверi запертi, то скажено гнатися через поле, поки не зустрiне якусь людину, може дiвчину, i вхопити ïï руку, притиснути до серця i крикнути:
Людино, глянь у свiт i збагни, де ми. I зрозумiй, що ми манюсенькi-манюсенькi... I рокованi на поталу комусь страшному i незбагненому... i через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди мiж теплом твого єства i мого аж до останнього нашого зiтхання, бо за ту кривду, що ми з'явилися на свiт, нiхто нi перед ким не стане покутувати i нiхто нас не пожалiє, крiм нас самих.
I саме в цю мить щось у яру заспiвало таким сумним, чистим та високим голосом, що луна вiд нього нестримною потугою покотилася через село проз церкву в степ i вдарилася в високе, небо — i воно над степом i селом i над осяяним вiд мiсяця церковним хрестом не видержало тiєï туги, що пiдiймали людськi звуки у немирiннiсть ночi, не видержало i стало возноситись вище i вище... стало розходитись ширше i ширше... А голос жiночий безперестанку — тужив:
Ой горе, горе з такою годиною!
Прокляла мати малою дитиною,
Прокляла мати i щастя позбавила,
Пiд тинами людськими без жалю поставила...
В Гордiєвiм єствi всi почуття притаïлися, i моторошний холод обхопив тiло на теплiм сiнi i пiд теплим кожухом, i кожна цятка нервiв стала слухом. А голос побивався пiд небом, ридав, благав, то знов западав у глибокi тiнi далеких вибалкiв та ярiв. I тiльки щемiв здавленою гарячою луною у яснiм лiтнiм туманi ночi, аби знов вирватися з тишi i ударити з новою силою у вiчне склепiння над землею.
Так, буває, орлиця, вкинута в клiтку, спочатку б'ється грудьми, головою, пазурами об iржавi грати, але, заюшена кров'ю i знесилена, падає без руху, ждучи, поки спрагнене волi, невгавуче серце кине ïï знов у смертельний та нерiвний бiй з холодним залiзом неволi.
Вiд пiснi, сповненоï несосвiтенного жалю, небеса нап'ялися до останньоï можливостi своєï сили, аби тiльки не луснути i не пустити до Бога страшних жалiв невiдомого i самотнього жiночого серця. I посеред ночi вiд наглого мiсяця стало свiтлiше i моторошнiше, i вiн, нiби це вiдчувши, став важко i повiльно осiдати над церквою. I знизився на найвищий гостряк хреста. Хрест не витримав, трiснув i з мiсяцем упав в ограду... I цей трiск продзвенiв як смертельний пострiл по всiх розлогах ночi, i на землi стала глупа нiч. I пiсня, i луна зникли i заглухли, неначе камiнь, кинутий у криницю, який осiв на скаламучене дно глибокоï води.
Гордiй схопився з сiна i, не надiваючи одежi, а тiльки накинувши на себе кожух, вибiг iз клунi. I диво. Мiсяць свiтив так само серед неба над церквою, як i свiтив перед тим. Тiльки пiсля пiснi тиша панувала нерухомiша. У парубка билося серце вiд подиву i тривоги.
Постоявши у нерiшучостi пiд клунею з мить, вiн пiшов на двiр. У церквi пробило 12 годин ночi.
На найвищiй лiнiï яру з того боку, де була тiтчина Горпинина садиба, проходив рiв, зарослий дерезою. Гордiй швидко найшов вилазку, коло якоï росла стара груша, i став сходити схiдцями, покладеними iз шматкiв каменю, в яр. А через те, що тут був дуже крутий спуск, господарi зробили жердочку аж до самого Тясмину. Мiсцевiсть навколо спуску через стрiмучу крутiсть нiколи i нiким не оброблялася. Вдень ïï вiдвiдували хiба якiсь одчаянi вiвцi чи кози посмикати трави на жовтiй глинi мiж каменем. Вся половина Тясмину вподовж по цей бiк вiд Гордiя не заростала нi осокою, нi лозами. Тiльки на тiм боцi, вiд священиковоï садиби, росли рогоза, очерет i над самою водою верби, тополi, осики i явори. Кожне дерево стояло у клубку туману, освiтлене мiсяцем з верхнiх бокiв, i витикало з нього позолоченi гiлляки до неба. I здавалося, що з-пiд якогось снiгу вони вибилися на свiт. А вверх i вниз уздовж рiки всi скелi срiблилися i золотилися так само, як i купи туману над водою i над берегами... I всi нiчнi видива в яру око легко сприймало то як туман, то як скелi. Коло самоï кладки, скованоï з двох тонких верб, стояв мокрий вiд рухомоï вогкостi човен.
Гордiй зiйшов на кладку. Пiд ним блищала чорна смуга води, вiдти вiдсвiчувалися до нього зачарованi нiчною тишею небо i круглий мiсяць, а над всiєю прозорою безоднею свiтився вiн у кожусi i босий, з непокритою головою. Хлопець зараз же чогось нагадав, що не спiвали й не спiвають солов'ï, а тiльки спiвала невiдома душа насичену розпачем пiсню. I йому стало страшно i на мить незрозумiло, куди i чого вiн iде. I, незважаючи на це, все-таки зiйшов на другий бiк рiчки i пiшов швидко понад нею стежкою. Та й побачив перед собою, крокiв за двадцять, жiночу постать, i то лише в однiй бiлiй сорочцi. Вона йшла, кваплячись, стежкою на гору i не оглядалася. На спинi чорнiла розпущена пишна коса. Йому прийшло в голову, що видиво похоже на казку, в якiй вiдьми i потопельницi конче з розпущеним волоссям. Одначе, переборюючи життєву незвичнiсть i нiчну моторошнiсть, вiн став ïï доганяти, непомiтно прискорюючи ходу, вона так само, нiби почуваючи когось за собою, ще швидше простувала на гору. I, пiдiйшовши до священниковоï хати, перелiзла через тин, взяла з нього драбину, приставила до стрiхи i вилiзла на хату. I на самому гребенi закотила сорочку, неначе дiвчинка, перебродячи рiчку, i спустила одну ногу у вивiд, а далi й другу i зникла у каглi. I нiч спорожнiла аж до тiєï людськоï свiдомостi, за якою починається, мабуть, тiльки жах i всякi таємнi несподiванки.
У Гордiя вирвалося вголос:
— Оце так завдання!
I, не перестаючи йти вслiд за видивом, перескочив тин i хотiв уже лiзти по драбинi на хату, узявшись за щабель однiєю рукою. Рука тремтiла, виявляючи осереднiй душевний неспокiй. Але в цей саме момент вийшла з-за причiлка струнка молода жiнка чи дiвчина, закутана чорною великою хусткою, i спитала:
— Чого вам тут треба?
Гордiй же з якимсь наполегливим невмолимим натиском гукнув до неï:
— Дайте руку, — i простяг до неï обидвi своï. Жiнка ж, неначе хто ïï штовхнув, ступила назад крокiв зо два i вiдповiла так, нiби впiзнанiй людинi:
— Невже ви гадаєте, що саме час для гiпнотичних вправ?
Парубок, не помiчаючи злегка насмiшкуватоï вiдповiдi, — ще раз гукнув несамовито поважно:
— Дайте руку, я не злодiй... Я хочу знати, чи ви жива iстота.
Жiнка простягла з-пiд хустки малу i теплу руку, але таким непевним рухом, неначе ïï хтось тяг силомiць. Гордiй, подержавши якусь мить полонену долоню у своïх жменях, вiдчув усiм напруженим первiсним людським єством оте вiчне жiноче тепле й божевiльно солодке чуття, задля якого юнаки плигають з дзвiниць, коли воно того забажає, i вилазять на найстрiмкiшi верхiв'я гiр, шукаючи божоï бороди, аби вчепитися в неï i погойдатися над свiтом хоч би хвилину, а там i звiятися вниз гнiвною бурею десь на дикi скелi мовчазного небуття. Вiдчув страшну силу того чуття, що зароджує свiт, уже зруйнувавши мiльярди незнаних свiтiв ранiше. Вiдчув i потяг незнайому жiнку до себе: придавив до свого шаленого молодого серця i став п'яненно-п'яно цiлувати в обличчя, шукаючи поцiлунками жагуче — солодких жiночих уст. Жiнка спочатку не боронилася, а потiм напружено крутнулася на однiй нозi, i залишилася у парубка лише хустка. А дiвчина, це була дiвчина, вiн почув пругку знаду молоденького тiла, вiдбiгла до дверей i, обернувшись до свого напасника, гукнула:
— Скажений!..
I вскочила в сiни, хрьопнувши за собою дверима i клацнувши зсередини гачком. Лундик пiдiйшов з хусткою на плечi повiльно до дверей, спробував плечем ïх висадити i пiсля невдачi припав до ïх i гаряче зашептав:
— Вiдчинiть, я вiддам хустку, вiдчинiть; я вам ноги буду цiлувати, лише скажiть менi, я все для вас зроблю. Вiдчинiть, бо я загину тут на порозi.
А зсередини схвильовано i розгнiвано вiдповiдали:
— Божевiльний, чорт вас не вхопить. Тiкайте швидше вiд хати. Бо дiд Гарбуз поспускає собак коло конюшнi. Тодi буде вам лихо. I мене батько не помилують Iдiть геть, бо я вас не впущу. Я нароблю крику, i позбiгаються люди, не соромте мене. Тiкайте швидше вiдсiля.
I почув вiн кроки в хату. I пiсля цього, постоявши, подивився на хустку i поклав ïï на порозi.. А сам, повернувшись, зiтхнув i пiшов вiд священикового двору в яр. Iшов навпрошки таким кроком, яким ходять старi збентеженi слiпцi, що покладаються не на певнiсть стежки чи Ґрунту, а на свiй вироблений нещастям iнстинкт.
Роздiл другий
У недiлю ранок високий i пишний розпливався над всiєю зеленню, якою овiяне було село, присипане великими росами. Луна вiд людських розмов i крику пастушкiв, вiд мекання овець та iржання коней, реву волiв та корiв йшла в поле зо всiх царин села мальовничим звучанням, як i село, пройняте туманом, було кольористе на ранковi фарби.
Кожнi груди живоï iстоти дихали безмежною глибиною супокою i потуги, яка непомiтно викликалася сонцем з надр землi i переливалася в кожне стебло i в кожне живе серце. Дихали радiсно, глибоко i з таким чуттям, яке говорило, що можна дихати ще радiснiше, ще глибше i ще тихше, але не треба напружуватися, бо ранок i так переходить у такий прозорий день, що якби хто уважний глянув з-пiд церкви на небеса, то побачив би там i зорi, i на великих пальцях нiг нiгтi, освiтленi сонцем, у того янгола, який щоранку летить з заходу на схiд назустрiч сонцю.
Радiсний i щасливий день хлiборобського вiдпочинку!
Цього настрою не сполохав навiть скрип хвiртки, якою зайшла у священикiв двiр тiтка Горпина, одягнена в чорний корсет i в альпагову спiдницю. Вона ввiйшла i хазяйським оком оглянула двiр, потiм, обернувшись, уважно подивилася, чого скрипить хвiртка. I зачинила ïï з таким виглядом, що, мовляв, нiяка статечнiсть ради святоï недiлi нiчого не зарадить немазанiй хвiртцi. Собак не видно було, а тiльки голос дiдiв Гарбузiв чувся з конюшнi:
Повернись, повернись. Але й вiн лунав по-святковому. Перед самим Ґанком, яким входять в кухню, вона вiдсунула ногами, взутими в козловi чоботи, вiдро пiд тин. Ним, видно, дiд давав свиням пiйло з дертi та й поставив, де прийшлося. Та так вiдсунула, що аж горобцi переляканi захурчали з тину кудись мiж вишнi. А потiм, увiйшовши в сiни, постукала в дверi. I коли зсередини хтось крикнув
заходьте, ввiйшла i побачила наймичку, яка сидiла коло пiдпiччя, тримаючи мiж ногами макiтру, й заминала макогоном сало.
— Чи панночка дома? — спиталася тiтка Горпина.
— Дома... Тiльки що, мабуть, сплять, — вiдповiла наймичка, — бо вони з недiлi виходять замiж, то вже щодня мають досить мороки, аби натомитися. Та сiдайте на ослiн, поки замну i довiдаюся, чи встали.
— Якоï ж це такоï мороки вони мають? — спиталася знов тiтка Горпина, сiдаючи на ослiн.
— Та ось, учора цiлий день викладали всякi своï убрання та примiряли до себе, то знов скидали i прикрашалися у всякi золотi та срiбнi цяцьки. Та все прибiгали до мене й питалися: чи гарне i чи все оте добро ïм до лиця. Але останнiй раз плигнули до мене в лiжко пiд ковдру i давай мене штовхати у бiк кулаками та питатися, чи я знаю, як то воно замужем, i чи може дiвчина враз умерти вiд отiєï несподiванки, що кожний хлопець преться з нею туди, куди й не треба, неначе дурний. — Ти таке накидаєш своïй паннi, яке нiколи не буває жоднiй дiвчинi до шмиги.
— Я не раз чула вiд самого батюшки, що все, що правда, то не грiх. А втiм, якби це друга жiнка, а не ви, я не розказувала б цього нiколи.
— А чим же це я у тебе заробила такоï ласки?
— Та чим? Тим, що панна Варка убiгли до мене серед ночi i стали розпитуватися, а який у вас небiж, чи гарний, чи високий, чи чорнявий, i чи дуже швидко бiгає, i чи може подужати дiда Гарбуза. Та як зареготять, та як ухоплять мене в обiйми та й давай мене цiлувати як навiженi. А я й питаюся: що це таке з вами? Чи не понюхали часом смаленого хвоста в кнура? А вони кажуть:
Гiрше. Я хочу добре навчитися цiлуватися, щоб молодий мiй не вигнав вiд себе на другий день по шлюбi.
— I чого б то вони так розпитувалися? Хiба вони не бачили нiколи Гордiя, чи що?
— Та панночки ж не було у нас пiдряд хто його знає й скiльки рокiв. Вони ж училися в Полтавi. А лiтом жили в Сердегiвцi. I, Боже, як менi ïх шкода було вчора, бо пiсля реготiв та дурощiв вони почали так гiрко плакати, неначе на похоронi рiдноï матерi. Та все питалися крiзь схлипи та плачi:
Скажи менi, моя голубко, що таке щастя? Може, воно це є удача, а нещастя — то помилка?I що я могла ïм говорити, коли менi здається, що якби я у такому ходила та таке пила та ïла, як вони, то була б щаслива. I через те я тiльки дихала та мовчала i нарештi домiркувалася сказати:
Пiдiть до баби Гамарнички, нехай поворожить. I панночка далi й не витримали коло мене бути. Схопилися i, обтрусюючися, крикнули:
Господи, яка ж ти страшна дурепа! Просто хоч i не кажи нiчого. I пiсля цього знов нагнулися до мене й зашептали боляче — боляче:
А все-таки я одружуся з Харлампiєм Пронем. I скажу, аби вiн покликав у старшi бояри Гордiя Лундика. А щодо ворожки, то я вже була в неï. А до тебе в лiжко нiколи, нiколи не приходитиму.
I я оце i зараз, мнучи сало, сама собi гадаю: чого вони так дивовижно промовили останнi слова, неначе хтось ïм може стояти на завадi до шлюбу, чи що?
А далi Дунька, таке було наймення наймиччине, спиталася:
— А навiщо вам здалася панночка?
— Та менi тiльки треба, щоб хтось батюшцi сказав, що Гордiй прийде дякувати за сердечну опiку аж через тиждень, бо я хочу його трохи вiдживити, аби не мав вигляду якогось ченця чи скрипицi. Та й обiпрати треба. I щоб батюшка на нього не гнiвалися за те, що я буду всьому призвiдниця.
— Це таке, що я скажу i батюшцi... i... i... Та панночцi цього можна й не знати. Ви не турбуйтеся, я все скажу, — запевнила наймичка тiтку Горпину, яка встала кажучи:
— Треба йти додому... Незабаром i
Достойнозадзвонять, а до церкви вже трохи пiзно. Оставайся здорова... Не забудь же.
I вийшла.
Але Дунька випровадила ïï аж до тину, де тiтка уважно оглянула знов те мiсце хвiртки, що скрипiло, але, не сказавши нi слова своïй супутницi, вийшла на битий шлях. А Дунька, вхопивши пiд тином молоденького чубатенького пiвника, побiгла в хату, приказуючи:
Пiвнику, пiвнику, бороданьчику...
Коло церкви Корецька побачила в сонячному свiтлi з десяток возiв, коло яких були прив'язанi воли, корови. Деякими господарi поприïздили показати помпезнiсть заможню, а дехто привiз хворих до причастя. Помiж возами продавали бублики, цукерки i всякi iншi ласощi. Мiж ними були i скороспiлi ягоди з вишень. Дiвчата, хлопцi i малi дiти стояли натовпами серед перекупок. Та тiтка Горпина ïх поминула. Поминула й ту стежку, що вела через яр, i пiшла додому поза цариною. Стежка була попiд самим ровом, зарослим травою, будяками, полином, нехворощею i козельцями. З правого боку уже були прорванi буряки графа Бобринського, обкопанi канавками для жукiв. На межах де-не-де стояли великi поливальницi, балiï i корита з малясою для метеликiв, уже не потрiбнi. А туди за ними, геть-геть аж пiд лiс, видно було, як красувалися жита i стояли густi зеленi пшеницi, над якими звисали кiбцi й дзвенiли жайворонки. А ïм знизу здавленою луною вiдповiдали перепелицi хававканням. Дикi качки та лиски з польових озер криком. I лисицi, скликаючи лисенят гаркiтливим лящанням. А бджоли, оси i джмелi тягли через поля свою окрему, гостру i тужливу прекрасну мелодiю, i теплiшу, i яснiшу навiть за сонячне гаряче промiння. I здавалося, що то над украïнськими полями гудуть луни вiд тих дзвонiв, що в давнiх-давнах прогомонiли з усiх земних церков на радощi людям у великi свята i тепер чекають до своєï невимовно чарiвноï, надстеповоï, гомiнливоï спiлки i найостаннiшого звуку ще й з тернiвськоï дзвiницi.
Роздiл третiй
Якби Гордiя хто спитав, чи вiн спав цiєï ночi, то хлопець не здолав би твердо вiдповiсти. I якби таке саме питання було йому на супротивне твердження, то й тут вiн вiдповiв би непевно. Але мiг би сказати тiльки те твердо, що в церквi продзвонили
Достойно. А вiн лежить у клунi на сiнi, з розплющеними очима, справленими в одчинену браму до яру. Через верхи верб, осик, яворiв i тополь — туди, до поповоï хати та церкви. Але якби його й тут хто спитав, чи вiн бачить той свiт, що розгорнув частину своєï ранковоï краси перед ним, то вiн одповiдати напевно не хотiв би. Хiба лише очима зупинився б на тiй сонячнiй смузi, що, прориваючись крiзь драну стрiху, переписувала всю середину в клунi i освiтлювала коло брами дiжку, накриту свитою, i в супротивному кiнцi складенi старi стовпи та дошки.
Гордiй лежав пiд кожухом, скоцюрбившись i вслухаючись у якесь нове, невiдоме для нього чуття, яким була переповнена вся його iстота. Воно було трохи похоже на тi настроï, якi завжди супроводили шкiльнi нагороди проти великих свят, i на рiчнi переможнi переходи з класу в клас. Про них раз у раз хотiлося комусь казати, здавлюючи в серцi радiсть перед невдахою, аби не образити. I завжди про них хотiлося писати листи найбайдужiшим своïм знайомим. А ось про це нове почуття, яке вiн здобув цiєï ночi в походеньках, то вже напевне не напише нiкому. Мало того, найлюбiшiй своïй тiтцi Горпинi про його навiть не загикнеться. Воно у всiм єствi шумiло, як якась спокусливо п'яна стидка загадка, яку споконвiку нiхто не вiдгадав, хоч i репали голови, силкуючись у цiм напрямку. Ох, яке це чуття прекрасне й могутнє, незважаючи на свою таємничiсть та нерозгаданiсть! Вiн знає, що якби воно забажало, то всi люди вийшли б iз своïх дворiв зi статками та худобою i припровадили б ïх йому аж до клунi, зiрвавши пилюгу на стежках, на шляхах i на межах. Припровадили б i сказали б: вiзьми, все твоє i ми твоï. А вiн ïм вiдповiв би: хоч пили од ваших отар i вiд вас заступили сонце, але тiєï маленькоï дiвочоï постатi, що я зустрiв пiд поповою хатою, не здолали в серцi заступити, то через те iдiть собi вiд мене i женiть з собою худобу, бо не потрiбнi менi нi ви, нi вашi статки та маєтки.
I знає добре Гордiй, що якби воно забажало, то всi вояки з усього свiту зiбралися б iз своïми могутнiми гарматами i заступили б всi тернiвськi поля i сказали б: i ми всi, i вся зброя твоя. I потiм зараз же щоб ревнули такими страшними громами, вiд яких осипалася б i глина у всiх хатах, i штукатурка з усiк церков, то серце його, сповнене нового почування, принесеного з нiчних походеньок, одповiло б ïм: забирайте з собою всi гармати та й iдiть вiд мене, бо не заглушили в менi маленьке слово, яке я почув пiд поповою хатою на нiчних походеньках. Не заглушили прикро докiрливе, уроджене з перелякано — приємноï несподiванки, слово
скажений, яке я винiс з-пiд поповоï хати коли я був на нiчних походеньках.
I Гордiй раптово схопився i виструнчився на повний зрiст у своïй постелi, подивився вгору, де була щiлина у почорнiлiй стрiсi, мабуть, утворена вiтрами, уся тепер налита сонцем. Подивився i сiв так само раптово. I, швидко вбираючись, усмiхався i приказу вав:
Ото так завдання... Ну, ну, справдi завдання!
А коли увiйшов у хату, то тiтка розставляла обiд на столi, застеленiм свiжою скатертиною: i борщ з курятиною в зеленiй мисцi, i курятину в бiлiй квiтчастiй тарiлцi, i вареники, запеченi з сметаною у високiй жовтiй макiтрi, i затiрку з молоком, i ложки, i виделки, покладенi в тих мiсцях, коло яких мали сидiти трапезники, i паляницю високу, бiлу, аж сонячну, на рушнику, з ножем, напоготовленим до чину. Все — все, що Гордiй побачив, пiдхопило його почуття i понесло в приємнi високостi рiдних звичаïв, де кубляться всякi тумани, повсталi з казок чарiвноï давнини. У хатi було вимазано, долiвка притрушена сухим сiном, i лави навколо стола i попiд стiнами аж до мисника застеленi килимками, навмисне для цього витканими у Петра Лабая. I жердка, i пiл бiлiли пiд святковими ряднами, що пахли сонячним промiнням i береговими вiтрами.
Гордiй, забувши, що не вмивався, для ради недiлi поцiлував тiтцi руку i сiв до столу. Вона теж, не зауваживши небожевого прогрiху, сiла i, перехрестившись, сказала:
— Господи, благослови своïм духом святим.
Обоє ïли мовчки якусь хвилину, а потiм тiтка пiдвела голову до небожа.
— Сьогоднi вранцi, ще як ти спав, була я в батюшки i прохала там, аби не гнiвалися, бо ти прийдеш з одвiдинами до них аж через тиждень. Не хочеться менi показувати тебе такого, як зараз. Бо ти аж свiтишся вiд своєï отiєï науки. Треба тебе вилюднiти трохи, щоб не смiялися панянки одукованi.
— Та ви були в попа?
— Кажу ж тобi, що була.
— Чи ви не доглядiли часом, чи в них на хатi коло вивода стрiха не розшита?
Тiтка подивилася на небожа пильно-пильно, а далi й промовила:
— Не доглядiла. Чуже господарство для мене зась, i я, не прохана, нiколи не клопочуся нi людськими радощами, нi людським добром.
Гордiй побачив, що зачепив тiтчину господарську всеосяжнiсть за якусь незриму ниточку, схаменувся i перевернув на друге:
— Та то я хотiв сказати, що бачив на самiм вершечку нашоï клунi велику дiрку в снiпках. Пiд час бурi крiзь неï, мабуть, дощ iде.
— Може, ще що бачив? — спитала тiтка з недружнiм притиском, який говорив, що кожна соломинка в хазяйствi без волi господинi не ворухнеться навiть i пiд час бурi.
Парубок, остаточно збитий з пантелику i згадавши те, що бачив, почервонiв i, не знаючи що далi казати, бовкнув:
— У березi, коли пробило 12 годин ночi, щось жiночим голосом страшно сумно спiвало.
I злетiла враз вся поважна самовпевненiсть iз тiтчиного обличчя. I спиталася тiтка тривожно, неначе зломленою силою. — А де ж саме спiвало: чи проти нашого подвiр'я, чи проти попового?
— Нiби проти попового, але було так сумно, що менi здавалося, у грудях серце навiки замре.
— Уже рокiв з вiсiм, як не спiвало в нашiм березi, не дурно це, щось буде, — сказала тiтка, справивши погляд у глибiнь своєï душi, де живе невмируща бувальщина.
— А що ж воно спiває?
— Спiває билиця, бодай ïï пам'ять була не прийняла!
— А чи можна й менi знати про неï хоч трохи? — зрадiв Гордiй, що може вiдвернути тiтку вiд неприємного враження, яке вiн зробив початком розмови.
— Не трохи тобi треба знати про неï, а все треба знати, i конче треба знати. Слухай i, може, хоч ти навчишся обминати в життi горе i непевних людей, страшнiших вiд горя, — теж полегшено зiтхнула господиня i, напившись води i втершись рушником, на якiм лежала паляниця, сказала: — Оця земля, що за селом засiяна тепер буряками, колись належала пановi з мужикiв Терещенковi. Бурякiв вiн не сiяв, як тепер граф, а тiльки пшеницю, жито, овес, горох i ячмiнь. У нього в полi залишався раз у раз хлiб недомолочений у скиртах i солома з-пiд молотiння та германування в ожередах. Усi цi залишки глядiв лановий, старий дiд Маркура Пупань. Але такий дiд, якого не було вiд утворення свiту i не буде до страшного суду. Свою займанщину вiн об'ïздив верхи на чорнiм конi, що звався Ремез. А зимою теж ним, але уже однокiнними санками. I що то був за дiд, i що то була за напасть на весь хрещений мир... У кiнець його малахая було вплетено шматок олова, кажуть, з пiвпуда. I хто з бiдних мужикiв попадався на переïздi з краденою соломою, того вiн убивав малахаєм i мертвого брав на коня, коли це було лiтом, i вiз туди, за Тернiвку, де ото вода страшно нуртує в скелях, i вкидав його у вир. А коли траплялося зимою, то привозив до ополонки i впихав пiд лiд. Коли ж попадалася жiнка, то вiн ïï возив з собою попiд скиртами з тиждень i вже робив з нею що хотiв, але додому пускав живою та ще й з пашнею. Та так пускає, що та жiнка навiки губила голову i, вже нiколи не думала про свого чоловiка, а тiльки марила страшним дiдом i вдень, i вночi. I були такi, що йшли в поле навмисне, аби з ними знов зустрiвся i возився стiльки часу, скiльки йому заманеться. I ось тут-то й помилялися бiднi жiночi душi. Дiд другий раз нiчого ïм не робив, а простiсiнько брав на коня живу чи у санки живу i вiз до Тясмину i там топив. У недiлю всi тi люди, якi працювали в пана цiлий тиждень, сходилися в маєтку до контори, де сам пан начитував, що кому треба дати. I ото тiльки було спитає:
А такiй-то чи треба дати соломи?— то як дiд Маркура гукне:
Не тiльки соломи, а й пашнi дати, — то вже всi люди знали, що молодичка була в чортячих лапах. Але i та багачка, яка впадала в око старому пекельниковi, не викручувалася вiд спiльноï жiночоï долi в Тернiвцi. Такiй було тiльки скаже:
Здорова будь, молодице. А приходь-но в недiлю ввечерi до Прикуповоï могили!..То вона вже й ходила в господарствi так, нiби стеряна. I чи молитви читала, чи кляла усiма проклятого iрода, але приходила недiля i приходив вечiр, i господиня, прибрана, неначе дiвчинка, i, вся холодiючи та завмираючи, квапилася до могили на побачення. I вже ж вiн ïï возив но степу, i вже ж вiн ïй робив, що хотiв! Вiд такоï кривди, вiд такоï наруги село гуло, мов стривожений вулик, i вже скаржилися i приставам, i урядникам, а вони було наïдуть до нього в двiр край села, а двiр у нього був обгороджений сторчовим та щiльним парканом. Наïдуть та поп'ються, та й роз'ïдуться. А Маркура Пупань з сивими довгими вусами, по чорнiй однiй смужцi в кожнiм, ще й на своïм чорнiм Ремезi як був владником i царем над нами, так i залишався. I втопив вiн Шурубейлiвну, й твою матiр, i Кундельку, i Сiромчиху, i Мокiєнчиху, i Цицанiвиу. I стали мужики радитися, що робити з ним. I, може, радили ся б довгенько, та здибав Маркура мене. Я йому впала в око, i це поквапило мужицьку раду. Стрiв вiн мене в суботу коло кладовища та й каже:
А здорова будь, молодице, а прийди-но в недiлю ввечерi до Прикуповоï могили!Я стерялася. Вiн такий велетень та такi страшнi в нього очi, та такi стидкi та тягучi, що я почула, прости Господи, хiть до нього непереборну. Настала недiля, настав i вечiр, i я пiшла до нього. Але чи янгол, чи сам Бог мене напутив, я вкинула в пазуху пачку сiрникiв. Приходжу до могили, вiн на чорнiм воронiм конi коло неï виграє. Порiвнявся зо мною, вхопив за руку, поклав мене ниць на сiдло перед собою i помчав ускачки аж на Ринву до скирти. I вже ж тодi кожною жилою я почувала пекельний вогонь, що йшов вiд нього. 1 чуло моє серце, що була б навiки пропащою. Та й пустив вiн коня пiд скирту, знявши мене. Та й поточився, та й упав. Я змiркувала, що вiн п'яний, i мерщiй сiрника з пазухи та чирк! — пiшло горiть. Маркура схопив з мене свитку, аби нею збити пожежу. Якби був тверезий, то не гасив би. Л я тим часом навтiкача. I дома чоловiковi чисто все розказала. I зiбрав вiн мужикiв, i напутив, що треба робити. I ото вийде було iз села душ iз сотня та й позалягають у пашнi над дорогою, де треба було йому ïхати, та й цмокають губами, даючи знати один одному, як тiльки iрод на шляху появиться. Цмокотять та пiднiмають, нiби ненавмисне: там штиря iз схованки, а там гостряк коси. А дiд, проïздячи та стримуючи коня i гойдаючи малахай з олов'яною бульбашкою коло коневого черева, смiється та гукає до схованих:
— Огiй, цмокотуни! А виходьте-но сюди та зробите битву з бiдним дiдом Маркурою, та побачимо, хто з нас богатир!
Та нiхто не вилазив, бо за Маркурою Пупанем, коли вiн ïхав, чути було, як стогнала земля. Здавалося, що ïде вiйсько незриме. I землi було трудно, i вона стогнала. Тяжко з тiєю душею змагатися, з якою нечиста сила накладає. Та трапився випадок, що таки призвiв до битви. У нашого батюшки була за жiнку мужицька дитина Марфа Посмiтюха, i сумирна, i богобоязлива, i роботяща. Хоч i принесла йому з посагом дiвчину оцю, що тепер уже панна i має шлюбувати з Харлампiєм Пронем. I саме в Середохресну недiлю посту матушка говiла i йшла на сповiдь. Коли переïздить ïй дорогу анцихрист i каже, щоб прийшла до Прикуповоï могили в суботу. Вона не йде i нiкому про це не каже, бо батюшки десь довго не було i правив у церквi якийсь наïжджий. Ба, йде вона в недiлю до причастя, i вiн переïздить ïй дорогу, хапає и на коня й везе у степ пiд своï скирти. Скiльки днiв чи недiль там iз нею бавився... Ба, з'являється вона в село зовсiм потеряна й не йде додому. А стає бiля Логвинчука пiд тином i питає проходящих:
Чи ви не бачили мого молодого? Вiн на чорному конi, тiльки не знаю, чи вiн i бородою, чи голений?Люди, було, одведуть ïï додому, а вона знов приходить на те саме мiсце до Логвинчука i стає пiд тином, i знов питає проходящих:
Чи ви не бачним мого молодого, вiн на чорнiм конi, тiльки не знаю, чи вiн з бородою, чи голений?I нарештi у Бiлий четвер уранцi ïï викинув Тясмин на берег аж там, нижче камiння. Дехто говорив, що сама втопилася, але село гуло, що втопив ïï Маркура Пупань. I настала нiч, i всi мужики з села залягли в ровах над тим шляхом, над яким мав проïздити мiм. Пробило в церквi пiвнiч, аж у нашому березi проти батюшчиного города заспiвав жiночий голос. Хто чув, то говорив, що голос Марфин. У тiм спiвi була така тута, що поди говорили, що навiть вiкна у хатах i в церквi зайшлися сльозами i не видно було зсередини свiту Божого:
Ой горе, горе з такою годиною!
Прокляла мати малою дитиною,
Прокляла мати й щастя позбавила,
Пiд тинами людськими без жалю поставила...
Коли скiнчився спiв, появився той на шляху, вiн ïхав вiд Розсохватоï могили. I вже яка там битва була з ним, нiхто не знає. I де поховали повбиваних, нiхто не знає. Тiльки па другий день у селi не вистачило одинадцять чоловiкiв, а з ним — дванадцять. Чорний кiнь Ремез теж навiки зник. Коли наïхала московська закуцiя в село, то вичитала па сходцi таку недостачу в мужиках: Лундик Панас, твiй батько, Корецький Семен, мiй чоловiк, Слинько Потап, Кандзюба Кузьма, Платон Пирхавка, Явтух Ядуха, Самiйло Запара, Варлам Пиндик, Якiв Кацалепа, Мусiй Моргавка i Охрiм Верло. Кажуть, що якби москалi узнали всю справу, то геть вигнали б село на Сибiр. Але людей спiльне лихо так злютувало, що нiхто всього не взнає до останнього Божого дня. Але в нашому березi неспокiйно. Раз у раз спiває проти якогось великого лиха. Останнiй раз спiвало вiсiм рокiв тому проти пошестi холери. I тодi бачили зараз пiсля спiву, о першiй годинi ночi, ïхав Маркура Пупань з Розсохватоï могили, де сточився бiй. Копита в Ремеза свiтилися, як розпеченi казани у тiй печi, в якiй топили грабовими дровами. I коли ти, Гордiю, кажеш, що спiвало цю нiч, то вже певно не без того, щоб не ïхав Маркура Пупань на своïм чорнiм конi з Розсохватоï могили. I спитався Гордiй:
— А дiвчат вiн теж хапав?
— Дiвчат — нi... Та те, що було, минуло, а тому, що має бути, треба якось запобiгти. Треба, мабуть, освятити двiр, — сказала тiтка Горпина, встаючи з-за столу. Устав i Гордiй...
Роздiл четвертий
В понедiлок уранцi сонця вже було повен двiр. I кукурiкання; i квакання, i кудкудакання, i пищання курчат здавалося криком сонячного свiтла. I Гордiй, жмурячись i розшолопуючи, умивався з вiдра коло криницi. Потiм, увiйшовши в хату, узяв з мисника маленький глечик свiжонадоєного молока i нашвидку випив з житнiм хлiбом. Далi, витягши сапу з-пiд лави, пiшов на город пiдгортати картоплю. Город тягся вiд межi тiєï, що йшла проз двiр, до графського лiсу. На межi роси було страшно густо. Картопляне бадилля, набубнявiле та цупке вiд нiчноï вогкостi, широким листям теж гнулося вiд роси. На обидва боки вiд тiтчиного городу розходилися людськi. На одному з них якась молодиця, сповнена тiєï свiжостi, що i все вранiшнє зело, пiдгортаючи кущi, радiсно спiвала. Але слiв розiбрати не можна було. На городах i далеко за ними на полях перекочувалися купи туману, якi вiддiлялися вiд холодного Тясмину. Всi вони з одного боку були рожевi, бо сонце, розправляючи та вирiвнюючи смуги свого промiння, одпихало ïх до далеких обрiïв i знехотя забарвлювало.
Якщо не в берег, то десь туди погнали тiтка корови пасти, — подумав Гордiй, високий русявий парубок, i, нагнувшись i пiдкачавши холошi штанiв, бо був босий, став сапати. Кожний раз йому спадав непокiрно чуб на очi, i хлопець зводився i закидав його рукою назад. Над ним жайворонок трiпотiв крильцями в сонячному промiннi i щебетав. Промiння розбивалося i ламалося, i летiло Гордiєвi в чуб, з якого блищало тисячами iскор. Але вiн цього не помiчав i, закидаючи рукою раз по раз волосся, струшував цiлi пригорщi ламаного та битого свiтла на землю. Город був чистий i вiд мишiю, i вiд пирiю, i вiд щирицi, i вiд лободи. Розворушена земля, сповнена перетрухлих трав'яних корiнцiв, пахла картопляним бадиллям. Де-не-де попадався то перерiзаний черв'як, то цеглинка, то черепок. I враз вiд необережного руху сапи викотилася наверх цьогорiчна картоплина. Гордiй з жалем взяв ïï в руки й, нахилившись, здавив пальцями. На нiй розсунулася молоденька шкiрка, оголивши тверде рожеве черевце земляноï кульки. I тiльки Бог єдиний знає, чому пригадалося хлопцевi в ту мить те пругке й трошки тепле молоде обличчя, що вiн з таким щастям позавчора цiлував пiд поповою хатою. Вiд спогаду аж у грудях важко й гаряче стало. Щоб вiльнiше почутися, вiн випнувся всiм тiлом i дихнув. I в його уяву заглянули i дiд Маркура, й видовище, й спiв iз берега. Солодка тривога невiдомоï небезпеки ухопила мрiю в розпечене коло якогось зачарованого безвихiддя. Але, неначе шкодливий пастух, що, пiдiйшовши до чужого баштану i побачивши там пiд огудиною стиглi кавуни й стиглi динi, шелепає в чуже добро, аби затамувати хвилинну жадобу, хоч i дуже добре знає, що може замiсть бажаного одержати з усiєï мужицькоï руки глодових кийкiв не лiчено або замашних батогiв iз нових наконечникiв якраз у найдошкульнiшi мiсця свого єства. Так само i Гордiй вiдчув у собi рiшучiсть ще раз обняти дiвчину, незважаючи нi на що, iнакше, йому здавалося, вiн буде навiки нещасний або дурний. I в цей момент, неначе навмисне, виïхала з яру на межу бричка, запряжена парою високих бiлих коней, i швидко наближалася до Гордiя. Парубок так зацiкавився цiєю появою, що забув i де вiн, i як зодягнений. Бричка була двомiсна, на нiй сидiв, вiн упiзнав, дiд Гарбуз, i правувала кiньми панна в чорнiй сукнi i солом'янiм темнiм брилику набакир. Над крисами широко обвивалася бiла довга стрiчка, розвиваючись двома кiнцями на вiтрi. Порiвнявшись з пiдгортальником, панна зупинила конi, нап'явши до себе потужно ремiннi вiжки. Була в рукавичках аж по лiктi, i з правоï руки на петельцi у неï висiв батiг Лiвий кiнь важко дихав i все смикав вiжки наперед на удилах, а правий косив головою й очима i на Гордiя, i на сидцiв i теж смикав зубами збрую вперед, але до цього вiн ще й землю грiб копитами перед собою. Панна промовила звичайне
Боже поможи, а потiм:
Чи ви не знаєте, як я можу побачити Гордiя Лундика?. I почервонiла.
Це парубок не так помiтив, як угадав на вiдстанi метрiв 15 i сам, хвилюючись, спитав:
— А навiщо вiн вам?
— Навiщо? Я не скажу. А якщо це ви, то пiдiйдiть ближче. Ви менi потрiбнi, — рiшуче i супокiйно, мабуть удавано супокiйно, проказала вона. Коли ж вiн пiдiйшов до брички, дiвчина, не повертаючи голови до того, до кого зверталася, сказала:
— Дiду, злазьте та йдiть додому, я й сама з ними дам раду...
Всi зрозумiли, що мова йде про коней. Дiд помаленьку злiз i, пiдiйшовши до лiвого коня, поправив наритник, який дуже високо пiдскочив на задку коло хвоста. I, сказавши:
— Та Горностая, Боже, борони, не зачiпайте, а Азiата можна вряди-годи поторкувати, — пiшов до двору Корецькоï, щоб через яр перебратися до священиковоï садиби.
I коли став на достатнiй вiдстанi, панна почала:
— Ми, здається, з вами познайомилися проти недiлi вночi, але це нехай вас не зобов'язує й надалi провадити знайомство у такий спосiб.
I вiдчувши, що може щось вийти невиразне, швидко додала:
— Ми не дiти i не звiрята, аби не здавати собi справи з того, що було. Я одружуюся, а старшого боярина у мого молодого немає. Сiдайте сюди на бричку i поïдемо до мого нареченого, я вас познайомлю.
— Вибачайте, будь ласка, я з дорогою душею згоджуюся, але не в такому виглядi, — i показав рукою до нiг.
— Тепер червень, i вигляд у всiх такий, усi працюють. Напевно, застанемо i пана Проня або коло бджiл, або коло робiтникiв.
Гордiй же, нiби демонструючи та вивiряючи, весело сказав:
— Погляньте, якi в мене ноги, якi в мене руки.
— Що ж, невеличкi i добре збудованi. Ну сiдайте, я хочу, щоб ви були старшим боярином у мого молодого. Тiльки пам'ятайте: всякi екстраваганцiï геть, — додала вона таким голосом, який говорив, що господиня вживе всiх сил на те, аби тiльки екстраваганцiï справдi опинилися геть.
Гордiй же, особливого виразу слiв не чувши i не вiдкачавши холошi, не вiдсукавши рукавiв та узявшись за щиток брички та за ïï спинку, розгонисто сiв бiля панни Варки. Конi рушили. Вона ж, не дивлячись на нього, як перед тим на дiда Гарбуза, сказала:
— Застебнiть хвартух!
I в цю ж мить вiн почув своє становище не в дуже доброму станi. Вiдчув, що треба щось сказати, аби почуватися принаймнi рiвноправно настроєм з нею. А тут ще кiнськi гриви розважали i не давали зосереджуватися. Вони вiд руху здригалися на шиях та закривали в одного зелену стьожку, а в другого червону. Мабуть, повплiтанi дiдом. То знов викидалися наверх. Конi були такi високi, а бричка була така низька, що кiнськi вуха, здавалося, закривали небо i лiс.
— Шановна панно, ви, мабуть, почуваєте, що менi треба щось сказати, аби розвiяти дурнуватий настрiй, який почав утворюватися помiж нами. Настрiй, який виходить нiби з нез'ясованостi моïх стосункiв, започаткованих до нас ще позавчора ввечерi. Але коли я про це думаю, то роблюся просто дурний, бо не знаю вас. А кожну картину, що вiд нашого знайомства постала, i думку, яку ця картина викликала i викликає, потрiбно з'ясувати й таким чином звикнути до неï. Бо ми живi люди, бо, менi здається, що ми шукаємо самi себе. А цей свiт, що ми бачимо i в якiм ми нiби є центром цього всього, що я говорю, не потребує виправдувати нi перед ким. Хiба полю чи сонцю не байдуже, коли кiбець, ген аж той, що летить з шумом попiд лiсом, дожене i пошматує на першiм деревi жайворонка? Чи оцi хлiба, що понад межею, i тi картоплi, що ми поминули, хiба потребують чи вимагають з'ясування причини ïх буття на свiтi? I я, бувши залежний вiд загального стану природи, вiд ïï стихiйноï невблаганностi, не знаю, як i почати наперекiр панiвному настрою з вами з'ясовну i зараз потрiбну менi розмову.
Дiвчина мовчала, i Гордiй зрозумiв, що вона нiчого не збагнула з його промови, i йому стало нiби аж приємно вiд цього висновку. Iз самовпевненiстю рiшив, що вона слухає, як шалено б'ється його молодецьке серце. I скосив очi в ïï бiк та й помiтив на високих грудях, на тiм мiсцi, де чiпляють брошки, червоний польовий мак.
У неï, мабуть, теж серце неспокiйно б'ється, — подумав. I побачив ще, що одно пасмо кiс, вiддiлившись вiд скронi, закривало до половини вухо й щока вiд цього чiткiше окреслювалася. I на нiй коло вуха рiс бiлесенький пушок. Гордiй став хвилюватися, бо це ж вiн у той пушок тодi цiлував, шукаючи нестямно ïï вуст.
Вона ж, чи зрозумiвши, чи нi, що твориться в його єствi, на все вiдповiдаючи, сказала:
— Вiзьмiть вiжки!
I, повернувшись до нього, простягла з вiжками руки. А Лундик, неначе ждучи на той рух, не з'ясовано дико вхопив ïï попiд руками i придавив до своïх губiв ïï пiдборiддя.
Бо панна Варка з усiєï сили рвонулася вiд обiймiв i пiдставила не те, що кинуло його на неï. Вiжки безладно посунулися по щитку. Конi, вiдчувши волю, рушили з копита межею в степ. I вiжки попiд колесами потяглися по землi.
А небо над землею, повне пташок, таке прозоре й високе, що жодним вудлищем з найвищоï тополi нiхто не досяг би, i поле на землi з пшеницями та житами саме у красуваннi, i межi, зарощенi шпоришем, косариками, молочаєм, безсмертником, i чепчиком, i звiробоєм, були такi спокiйнi i несхвильованi. I все було пройняте лiтнiм польовим леготом, який нiби дихав, а не шептав: люби й не торкайся, дивися i не думай, i попливеш аж туди, за зеленi могили та кiбцi, та лiс, попливеш на хвилях щастя, якi йдуть з глибини полiв верхами хлiбiв, аби кинути мудрого за далекий обрiй у степове безмежжя супокою, де думки прозорi i серце б'ється так само супокiйно й тепло, як прекрасне червневе сонце мiж небом i хлiбами. Все, все було блаженно доброзичливе i людському серцю, й людськiй думцi, тiльки бричка, що летiла межею помiж хлiбами з двома запряженими велетенськими бiлими кiньми, везла дикий неспокiй, дику та бездумну боротьбу.
I випростала панна Варка праву руку, i зо всiєï сили, на яку в ту мить була здатна, штульнула Гордiя товщим кiнцем пужална iз свого батога, який висiв у неï з руки на петельцi. Штульнула в губи, i вiн ïï пустив. Вона скочила з брички й впала в жито. Потiм, схопившись, вибiгла на межу i рушила бiгти до Тернiвки, поправляючи на головi брилик. А конi гналися до лiсу. Гордiй, замазаний кров'ю, що текла з розбитоï губи на пiдборiддя, i тримаючись однiєю рукою за спинку брички, а другою за сидiння, дивився якусь мить услiд паннi Варцi.
А далi, нiби остаточно втративши глузд, i собi плигнув з брички, яка летiла у повний кiнський скiк. Плигнув i якраз попав ногою у вiжки, що тяглися коло колiс, ще й досi не потрапивши уплутатися в них. Конi, протягши парубка межею, а потiм житом метрiв з десять, оббiгли коло його кружка i стали в пашнi, гатячи мокрими боками i смикаючи зубами i колоски, i вiжки, зачепленi за людськi ноги. Цю нагоду Гордiй використав в одну мить. Розмотав ноги i, вставши з землi та натягаючи до себе вiжки, якi не були на диво кiньми зашлапанi, та йдучи обережно, аби не налякати тварин, спинився за бричкою.
I, держачи одною рукою вiжки, оглянув себе. Весь бiк був у землi i зелений вiд розчавленоï та порваноï трави. Але, хоч стегно й болiло, шкура не була здерта i сорочка навiть не висмикнулася iз штанiв!
— Оце так штука! Оце втяв!.. Оце тобi вiзита пiсля закiнчення науки i посада вчительська! — вирвалося у хлопця вголос. — Але якби я не плигнув, то конi увiгналися б або в якусь кручу, або добiгли б до лiсу i однаково покалiчилися б.
Далi Варка поïхала сама, запросивши Гордiя до священика на завтра о 12-й дня. Попередня нiчна пригода не давала спокою хлопцевi. Уночi вiн пiшов до священикового двору, але, побачивши у вiкнi церковноï банi дивну босу дiвчину в самiй сорочцi, мерщiй повернувся.
Батько панни Барки, отець Дмитро Дiяковський, пiсля закiнчення Киïвськоï духовноï семiнарiï одружився iз вродливою спiвачкою церковного хору i став священиком у селi Тернiвцi. Завiв зразкове господарство, посадив великий фруктовий сад, утримував найкращу в околицi амбулаторiю, давав грошi на навчання талановитим дiтям, дбав про старих, залучав селян до украïнськоï культури. За це його ненавидiли мiсцевi помiщики, чиновники й попи. Народ обрав до росiйськоï Державноï Думи отця Дмитра.
Коли о. Дiяковський одержав звiстку про смерть дружини, то повернувся з Петербурга, покинув усi своï справи, роздав добро, почав пити й ночами кудись зникати. Пiшли чутки, що вночi Дiяковський ганяється за марою Маркури Пупаня. Лише коли мiсцевий багатiй Харлампiй Пронь захотiв одружитися з Варкою, панотець нiби трохи отямився, припинив пиячити i зникати вночi.
Гордiй прийшов до священика, як просила Варка, о 12-й. Хотiв з пошани поцiлувати руку, але той не дав, сказавши, що не варто ламати своïх атеïстичних переконань навiть з пошани. Далi вони говорили про лiтературу, про твори В. Винниченка, про долю Украïни. У розмову включився Пронь, показав пiстолет i сказав, що стрiлятиме, як i помiщики у Росiï, в кожного, хто потягнеться до його землi. Гордiй не витерпiв i вдарив нареченого Варки, той крикнув йому стати навколiшки, iнакше застрелить. Гордiй, хоч йому кортiло скочити, побiгти, байдуже вiдвернувся вiд небезпеки, а Варка вибила пiстолет. Отець Дмитро сказав Проневi, щоб той бiльше до них не приходив.
Повернувшись додому, Гордiй нiчого не сказав тiтцi про сутичку iз Харлампiєм Пронем. Та розповiла йому свiй страшний сон, коли ïй наснився Маркура Пупань, який обiцяв
довести ïï до краю(а вiн i справдi в молодостi чiплявся до неï, але жiнка дивом урятувалася!). Лундик зiбрав речi й пiшов у сусiднє село до свого товариша, який завiдував школою й обiцяв улаштувати його на роботу.
У сутiнках тiтка Горпина побачила, як до хати й справдi пiд'ïхав чорний вершник. Коли нападники, якi шукали Гордiя, залiзли в хату, то побачили, що тiтка померла зi страху. Пронь з приятелем iще й повiсили ïï та поïхали повiдомляти пристава, що Лундик убив свою тiтку, вкрав грошi й утiк. Наступного дня в оселi священика знали про те, що Лундика розшукують як убивцю.
Служниця Дунька звинувачує Варку у
вiдьмацтвi. Та змушена була розповiсти: ворожка сказала ïй, що дiвчина не матиме щастя, поки ïï покiйна мати буде вставати з того свiту, виходити на берег i спiвати вночi. Треба, щоб хтось проспiвав цю пiсню й повернувся тiєю стежкою, що лiтають вiдьми. Тому Варка й вирiшила все зробити сама, а пiд час цiєï дiï ïï й застав Гордiй.
Отець Дмитро з донькою зiбрали необхiднi речi й уночi кудись виïхали, дозволивши Дуньцi та дiдовi Гарбузовi взяти собi дещо.
Решту розiбрали селяни. Так зникла садиба священика, i подiбних до неï не було вже в усiй Украïнi.
У вiвторок увечерi Гордiя Лундика вели в якiсь новочаснi катакомби. Вiдчинилися дверi — i його завели до великоï кiмнати. Там сидiв пан Пiдотаманчий. Селянин, який привiв Гордiя, сказав, що спiймав того в лiсi, подумав, чи не пiдглядач, тому вирiшив привести до отамана.
У цей час писар Петро Пахомович зачитував Мелетi Сверделецю статут i картав, що той його не дотримується. У статутi було:
Беручи до серця долю рiдного народу так, як чемний, та уважний, та розумний син долю своєï матерi, який не забуває нi на мить, що вона дається Богом у життi тiльки раз, ми заснували братство пiд назвоюПерший курiнь вiльних украïнцiвдля того, щоб у самiм зародку вирвати в столипiнськоï реформи жало, скероване просто в серце самостiйностi нашоï батькiвщини. Повиннiсть кожного члена є безумовне послухання старшини цього братства, яке правує свою дiяльнiсть на те, аби в росiйського помiщицтва на нашiй землi вiднiмати силою грошi i передавати ïх обезземеленим селянам, перетворюючи так все населення в маєтне. Практично цей процес мусить вiдбуватися таким чином: у кожнiй економiï чи на фермi ми повиннi мати таємного члена, який слiдкуватиме за робiтниками i в роботi, i в побутi, i, помiтивши, що якийсь працює не для пропою чи гулянки, а для того, щоб вибитися iз злиднiв, то ...
