Прапороносцi
страница №2
...ïздив на вчительськi наради, знаходив помилки. Карту свого бойового шляху складав сам, щоб передати потiм дiтям.XXII
Iван Антонович одержав наказ стрiляти. Блаженкова обслуга, всупереч наказовi берегти боєприпаси, втратила замiсть п'яти сiм мiн. Черниш заступився за бiйця.
Рантом на вулицi показався нiмецький танк. Євген всупереч заборонi ротного, схопив гранати i побiг на вулицю. Вiн,
зцiпивши зуби, пошпурив гранату. Вона вдарилася в борт. Невже втече? Невже вискочить?.. Черниш пошпурив другу. Граната гримкнула пiд гусеницею, гусениця, сповзаючи, потяглася за машиною, мов гадюка, танк повернувся боком i застопорив. Вiдчинився люк, стала пiдiйматися з нього чорна хромова рукавиця. В цей момент звiдкись артилеристи дали по борту, i танк вибухнув, як бомба.
Черниш повернувся на вогневу. А вночi Iван Антонович разом iз Чума-ченком проводили з ним бесiду — командири не повиннi допускати марних жертв. Проте Чумаченко розумiв молодого командира, адже i сам вiн в юнi роки ризикував життям навiть у мирнi днi. Працюючи на електромережi електриком, ходив усувати пошкодження пiд напругою в тисячi вольт.
Офiцери говорили про вартiсть людського життя, що краще за все пiзнається на фронтi. Можливо, саме тому бiйцi вмiють цiнувати дружбу.
На подвiр'ï розiрвався снаряд, i офiцери пiшли подивитись, чи нiчого не скоïлося. На посту стояв Блаженко, всi останнi бiйцi спали бiля мiнометiв, ïхнi плащ — палатки посивiли вiд морозу.
XXIII
Бiльшу частину Пешту вже було звiльнено. Полк Самiєва штурмував майдан перед Парламентом. Мiнометники кiлька разiв змiнювали позицiю, — i врештi — решт зрозумiли, що ризикувати не варто, бо могли влучити у своïх, якi щiльно зiйшлися з ворогом. На однiй дiлянцi передовоï нiмцi вирвалися вперед i вiдтiснили штурмовикiв. Тодi Черниш попросився у командира роти пiдтримати товаришiв. Iван Антонович дозволив. Євген повiв своïх бiйцiв в атаку. Звичнi до вуличних боïв, вони вiдважно били ворога.
Хома Хаєцький побачив автоматника й зненацька кинувся на нього. Пiсля короткоï сутички нiмець упав iз високоï кручi в Дунай. Вороги здавались у полон, ïх було дуже багато. Вони з бiлими прапорами колонами проходили вулицями угорськоï столицi. Солдати згадували про те, як у сорок першому роцi ïхнi автоматники десятками гнали наших бiйцiв. Тепер ситуацiя змiнилась: нашi воïни женуть фашистiв сотнями.
XXIV
Пiсля бою мiнометники разом з iншими бiйцями зайшли в будинок Парламенту. Ференц пiшов за ними. Вiн пишався багатством пишних оздоблень, красою мармурових колон, оксамитових меблiв. Але кожне слово художника болем вiдгукувалось у серцi Черниша. Адже Саша Сiверцев нiколи не побачить цiєï краси. Євген згадував Гая i Брянського, якi нiколи не повернуться, Шуру, яка тимчасово вибула з ïхнiх лав.
Спускаючись сходами з верхньоï палати Парламенту в нижню, Черниш почув голос Хоми Хаєцького, який пiд регiт бiйцiв повчав Ференца, як треба правити краïною. Звертаючись до уявних мiнiстрiв, вiн говорив:
Ходiть — но сюди, маю з вами бесiдувати. Буду свого допевнятись. Отже, фашистiв ми допiру виперли в Дунай. Мiсця вам вiльнi. Будь ласка, мерсi, займайте... Але знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську полiтику i загинали ïï на вiйну. Хiба дарма я всю Мадьярщину до самого Дунаю своïми шанцями перекраяв? Хiба дарма не вернулись у нашу Вулигу Олекса, i Штефан, i кум Прокiп? Нi, ой нi... Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не захочете жити миром та ладом, буде вам гiрко, як сьогоднiшнiм офiцерам. Не посмiхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такi, що цвях перекушу. I рука ще не млiє. Та й сини ще дома ростуть червонi, мов калина, та дужi, мов дубцi! Я ïм пишу, аби — сь дивились з нашоï Вулиги i на Дунай, i за Дунай, i на весь бiлий свiт.
Багiров з'явився з повiдомленням, що батальйон рушає далi.
З Буди на звiльнений Пешт били нiмецькi гармати. Один снаряд потрапив у Парламент, руйнуючи купол i безцiннi статуï.
XXV
Воïни лаштувалися до маршу. Пiсля вечерi група бiйцiв розвела вогнище в якомусь гаражi. Люди сушили одяг, пили чай прямо з казанкiв. Серед присутнiх були Черниш i Воронцов.
Солдати говорили про те, скiльки рiзних цiкавих речей у цiй краïнi, але нiхто не прагнув щось придбати. Найголовнiше завдання для них сьогоднi — закiнчити вiйну. Всi замислились.
Видно було, що думають вони не кожен про своє окреме, а про єдине, однакове у всiх. Це був момент тоï глибокоï задушевностi, яка так часто з'являється бiля солдатського вогнища мiжлюдь-ми, що пройшли вкупi довгу, важку путь i зрiднилися в боях. I радостi, i болi, i спогади, i мрiï для них давно вже стали спiльними, як у дружнiй сiм'ï.
Черниш одержав першого листа вiд Шури. Вона писала, що разом iз Сашею Сiверцевим часто згадує полк, хоче швидше повернутися. У ïï пам'ятi золота сопка, на якiй загинув Юрiй, але вона вiдчуває себе щасливою, бо щастя — це не тiльки веселощi, а поняття значно глибше. Хто мав свiй полк i свiй прапор, розумiють, що таке щастя.
Женя дочитав листа. Бiйцi одержали команду шикуватись. Прапороносцiв викликали стати першими в колонi. Вони довго ще йтимуть, стискаючи зброю.
Золотий вiнчик прапора, погойдуючись, буде весь час поблискувати над головами бiйцiв.
Книга третя
ЗЛАТА ПРАГА
I
Весна була ранньою. Пiд сонцем висохли солдатськi шинелi i стали трохи легшими. Шляхи були сухими i курними. Але бiйцям подобалась ця курява, бо вони чекали весни. Особливою була ця весна для Маковея — молода кров грала в його жилах. Вiн готовий був закохатись у кожну дiвчину. Вся рота хвилювалась за молодого телефониста, коли вiн надовго зникав. У хлопця в головi були лише мрiï. Порiвнявшись iз Романом Блаженком, який часто любив вести мову про дружбу i взаємодопомогу, Маковей розповiв йому про словацьких красунь, яких бачив на вулицi. Вiн зiзнався, як зустрiв одну дiвчину, а потiм виявилось, що то був хлопець, який перев'язував коня.
Старшi вiками бiйцi научали Маковея як сина, щоб не знайомився з iноземцями, бо через такi спiлкування гине багато наших солдатiв. У дiвочий одяг вдягається безлiч ворогiв.
Хома Хаєцький тепер став старшиною, бо Васю Багiрова i ще кiлькох бiйцiв взяли у полк прапороносцями.
Сонце йшло на захiд i утворювало чудове золоте сяйво у хмарах. Кожен воïн, дивлячись на небо, бачив щось своє. Хома уявив трактор, Маковей — мiсто. Можливо, саме такою i є насправдi Злата Прага, про яку так часто чули тут солдати.
II
Обов'язки старшини значно змiнили Хому Хаєцького. Одного разу вiн одержав безлiч нарiкань вiд Iвана Антоновича за те, що стояв на посту замiсть ïздових. Ротному було приємно, що Хаєцький чуйно ставиться до товаришiв, але можна обiйтись без перевантаження.
Хома став значно упевненiшим у собi. Коли вiйська пересувалися через гори, дощi лили нещадно. Скориставшись тим, що машини з боєприпасами наздогнали мiнометникiв, Хаєцький вирiшив завантажитись. Пiдводи негайно було звiльнено вiд особистих речей товаришiв i навiть ротного. Персональнi iнтереси для старшини тепер стали на останньому планi. Головне завдання зараз для нього — турбота про воïнiв. Через мiсяць Хома повнiстю призвичаïвся до своєï почесноï мiсiï i виконував накази сумлiнно. Пересування вiйськ стало значно кращим, бо стежки повисихали i долались легше. До того ж, мiсцевiсть Словаччини дуже нагадувала Украïну, а це пiдбадьорювало наших воïнiв.
Ill
Сагайда зовсiм недавно наздогнав свiй полк пiсля госпiталю. Проходячи якось селом, вiн почув розмову двох солдатiв:
Ось ти кажеш, Мартинов, помста, зненависть... А по-моєму, не лише зненависть, а й любов рухає армiï вперед...Цi слова нагадали Сагайдi Брянського.
На окраïнi села до Володьки пiдiйшла стара жiнка, запросила його до своєï господи. У хатi було дуже бiдно, але чисто. За ширмою спала зовсiм юна дiвчина, одягнена i взута. Стара поскаржилась, що донька дуже хвора, напiвсвiдомо одягається, щоб iти в гори (вона партизанила i в горах застудилася). Потiм господиня розповiла про солдата — росiянина Стьопу, який воював у цих краях. А тим часом прокинулась дочка господинi Юлiчка. Дiвчина ласкаво звернулась до Сагайди:
Братку!..
IV
Хома весь день ходив по селу, пропагував колективiзацiю. Його термiново викликав майор Воронцов, який боявся, щоб Хаецький не наговорив зайвого й не вскочив в якусь халепу.
На виклик полiтрука вiн прийшов у супроводi кiлькох селян, якi пiдтримали свого нового друга, погоджуючись iз правильнiстю його суджень.
Потiм Хома пiшов муштрувати та одягати поповнення.
V
Пiсля зустрiчi з Юлiчкою Сагайда по-iншому почав дивитись на свiт, почав любити людей, неначе вiдкрив у собi щось нове i незбагненне, якiсь невiдомi ранiше почуття. Навiть обличчя бiйцiв стали йому рiднiшими.
Звернув увагу, що всi бiйцi i офiцери переодяглись у лiтню форму. Iван Антонович саме примiряв новi чоботи, але, вiдчувши, що вони важкi, знову взув старi, залишивши обнову на День Перемоги.
У Сагайди пiсля госпiталю не складалися стосунки з Кармазiним. Вiн знав ранiше Iвана Антоновича як командира сусiдньоï роти. А тепер не змiг вибачити колишньому вчителевi його посади, бо вважав, що ротою Брянського має керувати не така людина. Тому Сагайда тепло ставився до тих бiйцiв, якi воювали саме з Брянським, i зневажав усiх новачкiв.
Iван Антонович повiдомив, що надiйшло поповнення, але у взвод Сагайди не дав жодного солдата, залишаючи там колектив колишнього складу.
Новачки йшли пiд командуванням Черниша. Сагайдi це було образливо, адже вiдчувалась недовiра до його командирських здiбностей щодо виховання молодих бiйцiв.
Прийшов Маковей, розповiдав про своє братання зi словацькими партизанами. Виявилось, що вiн теж чув про партизанського вожака росiянина Стьопу, який загинув мiсяць тому у Татрах. Прiзвища героя нiхто не знав, але всi були впевненi, що вiдгукнеться сiм'я загиблого на його пiснi, якi спiвали у цих краях.
VI
Полк знову знявся в похiд. Десь попереду вже клекотiв бiй.
Сагайда був вiдвертим iз командиром взводу бронебiйникiв Герасимом Теличком. Вiн довiрив йому своï потаємнi думки пiсля зустрiчi з Юлiчкою, з ним радився, з ним жартував, кепкуючи з Iвана Антоновича. Але розмови його вже не були злими. Навiть про командира роти вiн не думав погано, промовляючи:
Як не кажи, а вiн — Антонович — теж чесно протоптав свою тисячу кiлометрiв, щоб визволити оцю Грiнаву... Трудяга, вiл!
Про Черниша Сагайда теж вiдгукнувся тепло, по-дружньому. Для нього не було таємницею, що Євген кохає Ясногорську, пише ïй холоднi сухi листи, вважаючи, що не має морального права кохати наречену загиблого друга.
Сагайда не засуджує Черниша, а навпаки, радить освiдчитися дiвчинi.
Тут справа серйозна... Коли вже Євген не може переламати себе, коли це для нього, — фiлософствував вiн. Володька вважає, що справжньою чистою любов'ю не можна образити пам'ятi Брянського. Юнак ставив себе на мiсце загиблого друга.перша й остання...Коли й вона його щиро серцем обрала... То тут потрiбен iнший пiдхiд
Гинучи сам, я хотiв би, щоб моє кохання було як прапор, пiдхоплене iншим i чесно пронесене ним далi, крiзь усе життя... Щоб у ваших почуттях билося моє почуття, щоб у вашiй вiрностi жила моя вiрнiсть, — вголос мiркував Сагайда.
Черниш iшов мовчки i думав про Ясногорську. Вiн i хотiв, щоб вона швидше повернулася, i боявся ïï повернення.
Попереду, зовсiм близько, розгорнувся бiй, бiйцi вже тримали зброю напоготовi.
VII
Євген одержав листа вiд Сiверцева. Саша не почував себе слiпим, бо поруч iз ним знаходились люди, якi пережили на вiйнi тi ж страхiття, що i вiн. Листа пiд його диктовку писала медсестра Лiда. Саша вiдчував себе нескiнченно багатим вiд того, що у нього були бойовi друзi, були спогади, є Батькiвщина. Вiн вважав, що на цiй вiйнi здобув значно бiльше, нiж втратив, бо вiдчував себе переможцем i визволителем. Проïжджаючи через знайомi мiсця, Сiверцев сприймав ïх як рiднi. Рiдними вважав i визволених людей. Сашу переповнювали найкращi почуття, вiн вважав щасливими тих, кому ще доведеться пiти у бiй.
VIII
Черниш готував до бою новачкiв. Вiн дуже хвилювався за молодих, недосвiдчених хлопцiв. Серед них було кiлька вже бувалих солдатiв, якi повернулись iз госпiталiв. Але були й такi, хто вперше тримав у руках зброю. Один з бiйцiв, рядовий Ягiдка, усi вiсiмнадцять рокiв свого життя витратив на найми. Почуваючи себе вiдповiдальним за долi ввiрених йому людей, Черниш намагався пiдняти дух кожного окремого воïна. Вiн наголошував на необхiдностi збереження фронтовоï дружби. Наприклад, Ягiдка вважав себе самотнiм i нiкому не потрiбним. Черниш розвiяв його песимiстичний настрiй, довiвши значущiсть кожноï людини не тiльки на вiйнi.
IX — X
У Воронцова з Самiєвим тривала коротка суперечка щодо того, де мають знаходитись прапороносцi. Самiєв доводив, що без прапора немає полку, тому прапороносцiв слiд поберегти. Воронцов же хотiв переправити ïх першими, щоб пiдтримати дух солдатiв пiдчас наступу.
Бiйцi одержували останнi вказiвки щодо бою. На переправi найголовнiшими знаряддями будуть не кулемети, а весла, хоча передбачалася зустрiч з ворожими танками.
Аж ось надiйшов наказ виступати в бiй за Мораву.
Десанти швидко кинулися у човни. Вони досить умiло орудували веслами, але вороги почали обстрiлювати ïх iз мiнометiв та гармат. Люди опинились у водi. Черниш наказав ïм хапатись за його човен. Вiн плив повiльнiше, щоб солдати могли врятуватись. Аж ось пiсля вибуху човен пiшов на дно. На щастя, всi бiйцi виринули — берег був близько. Черниш подивився на своïх новачкiв як на рiдних — зрадiв, що всi живi.
XI — XIV
Хаєцький не мiг чекати. На його пiдводах були боєприпаси, а за Мора-вою кипiв бiй.
Начальник переправи ïх не пропустив. Треба було шукати iнший мiст. Хома хитрощами iншим шляхом переправив пiдводи.
Довелось довго шукати свою роту. Коли дiсталися до мiсця призначення, дiзналися, що Iвана Антоновича вже вбито, доповiдати треба Чер-нишевi.
Бiй був такий запеклий, що Маковей не мiг вискочити зi своєï ями, щоб полагодити розiрваний зв'язок.
Пораненi кликали на допомогу, боячись, що ïх залишать. Майор Во-ронцов заспокоював ïх, хоча полк повинен рухатись тiльки вперед.
Командири i рядовi бiйцi розумiли, що для багатьох iз них це буде останнiй рубiж. Пiдкрiплення не було. Можна було зайняти оборону в лiсi лiворуч, але тодi б оголився увесь правий фланг. У той момент, коли було особливо важко, Воронцов викликав прапороносцiв. Самiєв спочатку розлютився, але потiм виструнчився i вiддав честь прапоровi. Цей прапор вiдразу пiдняв дух бiйцiв у полку.
Фашисти пiшли у наступ танками. Пiдкрiплення нашим вiйськам не надходило. Аж ось нарештi прибiг солдат i повiдомив, що прийшла пiдтримка — винищувальний протитанковий артилерiйський полк. Воïни пiднялися в атаку...
XV
Смерть Iвана Антоновича приголомшила бiйцiв. Завжди розсудливий, вiн користувався особливою повагою. Нiкому не спадало навiть на думку, що Кармазiн може загинути. Коли його не стало, бiйцi почали звертатись зi своïми проблемами до Черниша. Євген за короткий строк завоював довiру i повагу у своïх товаришiв.
Незабаром прийшов i наказ на призначення Черниша командиром роти.
Минуло кiлька днiв. Нашi вiйська увiйшли на територiю Австрiï. Атаки стали короткими i, бiльшою мiрою, нiчними. Бункери, в яких колись розливалось вино, стали схованками для фашистiв. Здавалось, що все навколо дихало вiйною.
XVI — XVII
Пiдчас штурму великоï залiзничноï станцiï Хаєцький вирiшив будь-що дiстатися своєï роти, а не маскуватись у вибалку.
В такi хвилини Хому нестримно тягло до своïх вогневикiв. З ними на передньому краю, у самому серцi бою, вiн вiдчував себе певнiше й безпечнiше, анiж у справдi — таки безпечнiм, необстрiлюванiм вибалку, але без них, без своïх вогневикiв. Вiн скомандував ïздовим швидко перетинати залiзничну колiю. Зруйноиване селище не подавало ознак життя. Хома зупинив пiдводи i пiшов далi сам. У кiнцi вулички бiля сараю вiн побачив якiсь постатi, кинувся до них, а потiм раптом стрибнув у воронку, зрозумiвши, що то нiмцi. Вороги вовтузились бiля замка, чимось обливали дерев'яну будiвлю.
Автоматна черга пронизала бiльшiсть фашистiв. Iншi кинулись урозтiч. Хома побiг до вже палаючого будинку, вiдчував, що там люди. Збивати замок довелось уламком рейки. Люди вискакували з примiщення i бiгли в степ. Очi ïх були склянi вiд жаху. Лише худеньке дiвча зупинилось, зрозумiвши, що це радянський солдат, i погукало всiх iншiх. Через кiлька хвилин Хому обступили люди рiзних нацiональностей, яким вiн врятував життя. Серед них були поляки, словаки, украïнцi, росiяни, французи i один араб.
Хома показав людям звiльнену територiю, i вони пiшли на схiд. Дiвчину, яка першою зупинилась, звали Зiнькою, вона була з Украïни. Всi в'язнi були цивiльними людьми, завезенi в Нiмеччину на роботи. Дiзнавшись про наближення наших, фашисти вирiшили знищити ïх. Якби Хаєцький спитав прiзвище дiвчини, то дiзнався б, що то була єдина сестра Сагайди, яку вiн мрiяв розшукати.
Хома вночi добрався — таки до своïх, розповiв ïм про злодiяння нiмцiв.
У вiльнi хвилини вiн проводив зi своïми ïздовими полiтзаняття: знайомив з тим, що вiдбувалося на фронтах. Розповiдав, що фашисти переодягалися в цивiльний одяг, i вимагав вiд ïздових обережностi.
XVIII — XX
У Берлiнi над рейхстагом вже майорiв червоний прапор, а тут, на кордонi Чехiï i Австрiï, йшли запеклi боï. Ворог перестав бути якимось великим з'єднанням, а являв собою величезнi банди.
Бiйцi копали окопи. Пiд час артпiдготовки Черниш готував себе до командування вогневими трьох рот. Треба випробувати новий метод швидкiсноï стрiльби.
Євген поставив у перший взвод Сагайду, там з новачками було важче. А його обстрiляний взвод передали молодому офiцеровi Маркевичу.
Невдовзi вiд Шовкуна всi дiзнались, що повернулась Ясногорська. Погляди всiх бiйцiв звернулись до Черниша. Вiн почервонiв i, нiчого не сказавши, повiв солдатiв на стрiльбище.
Згодом пiсля занять командири рот вiдпочивали на вершинi пагорба. Очi Євгена були спрямованi на дорогу — вiн чекав Шуру. Раптом пiшов дощик, загримiв перший весняний грiм. Черниш згадав, як рiк тому вони тамували спрагу дощовою водою, яку збирали у плащ — палатки, як дiлив вiн ïï з Брянським.
Раптом Євген почув дiвочий голос — Шура була вже в розташуваннi його роти. Бiйцi погукали Черниша. Вiн привiтався з дiвчиною, знiяковiв. Але поруч були дружнi пiдбадьорливi погляди його бiйцiв. Євген вiдчув, що вони розумiють його почуття i пiдтримують. Вся рота радiє, що мiж Чернишем i Шурою зароджується кохання.
Коли Шура з Шовкуном йшла приймати взвод, то увесь час згадувала своє перебування в госпiталi. Там ïй не вистачало Євгенових листiв. Вона сердилась, що вiн так рiдко i лаконiчно писав. А коли побачила його, то все забула. Потiм Шуру здолали суперечки. У Шовкуна вона спитала, чи правильно поводилась на вогневiй. Але Шовкун заспокоïв ïï, бо за неï i Євгена радiла вся рота.
XXI
Шура пообiцяла мiнометникам прийти на вечерю. Але ïï довго не було, i Черниш сам пiшов по неï у санiтарний взвод. Дiвчина з санiтарами вже йшла на вогневу — там мало прийти поповнення. За цi кiлька годин вона змiнилась, уникала розмови з Євгеном. Здавалось, що мiж ними назавжди став Брянський.
XXII
На передову надходило поповнення. Танки почали тiснити пiдводи Хаєцького. Спочатку старшина сварився, а потiм пiшов знайомитись iз сусiдами. Розповiдав танкiстам про свiй винятковий полк, про обдарованих командирiв i бiйцiв. Виявилось, що бригада танкiстiв нiтрохи не гiрша за полк Самiєва. Вони запевнили Хому, що це останнiй бiй. Розмова про закiнчення вiйни заполонила думки Хаєцького. Повертаючись до своïх, вiн подiлився новиною з Маковеєм, який у цей час мрiяв про Шуру (вдень пiдчас вiдвiдин ïхньоï роти вона привселюдно жартома розцiлувала хлопця). Телефонiстовi було цiкаво, що особливого Ясногорська знайшла в Чернишевi, обравши його пiсля смертi Брянського. Розглядаючи лейтенанта, який заглянув у його окопчик, Маковей для себе вiдзначив, що Євген — найкращий з офiцерiв полку.
З передовоï почали надходити першi пораненi. Черниш дiзнався вiд них про Шуру, турбуючись за ïï життя.
XXIII — XXIV
Перед боєм Хаєцький вперше в життi стояв у повний зрiст, не боячись вибуху чи ворожоï кулi. Вiд цього вiн зрiс у власних очах.
О шостiй ранку розпочався бiй. Мiнометною пiдготовкою керував Черниш, вперше було застосовано його метод швидкiсноï стрiльби, який дав дуже хорошi результати.
У цьому бою пiдчас форсування австрiйськоï рiчки всi роди вiйськ злагоджено виконували своï функцiï, пiдтримуючи один одного.
Черниш побачив попереду Ясногорську i пiшов ïй назустрiч. Маковей прагнув привернути увагу дiвчини до себе, та вона його не чула.
Проходячи повз убитих солдатiв ворожоï армiï, Шура морщилась, уявляючи, що серед них є тi, хто в 1941 роцi розпочинав цю вiйну.
XXV — XXVII
Визволене чеське мiсто з радiстю зустрiло переможцiв. Хома жваво спiлкувався з мiсцевим населенням.
Робiтники заводу сказали, що хазяïн пiдприємства втiк, а союзницька авiацiя розбомбила завод пiсля того, як нiмцiв вже не було. Чехи вболiвали за своï пiдприємства, бо вони мали залишитись народовi.
Пообiцявши розiбратись, Хома наздогнав Воронцова. Той пояснив старшинi, що великим капiталiстичним державам невигiдно, щоб у таких краïнах, як Чехiя, розвивалась промисловiсть. Але договорити вони не встигли, бо полiтрука викликали в штаб.
У розмовi з Козаковим Хаєцький дiзнався про антифашистське повстання у Празi. Саме туди вiдправлявся тепер полк Самiєва.
Вийшовши на шосе, бiйцi зрозумiли, що нашi танки вже в мiстi, але не втрачали надiï i самим стати на допомогу повстанцям. Розвiдники вирвались далеко вперед. Але полк чомусь затримувався за поворотом. Це непокоïло Козакова.
Коли б Козакова запитали, де кiнчаються його суто службовi, офiцiйнi справи i де починаються особистi, то вiн тiльки здвигнув би на це плечима. В полку для нього вже давно все стало особистим. Однополчани були йому кровною рiднею, зброя — ремеслом, прапор — родинною святинею. Тому, почувши на узлiссi позад себе наростаючу стрiльбу, вiн iз розвiдниками помчав назад.
Бiйцi стрiляли в небо, обiймали один одного, над головами майорiв прапор полку. Це була довгождана Перемога.
Самiєв наказав припинити стрiльбу, бо треба берегти патрони. Групи нiмецьких вiйськ вiдмовились капiтулювати i йшли на захiд. ïх треба було наздогнати. Так що зброя була ще потрiбна.
Але навколо вже був мир. Чеськi дiвчата заквiтчали Шуру вiнком i стрiчками. Хаєцький вiз у сiдлi двох чеських дiтей. З Ягiдкою вiтався старий чех. Люди братались iз визволителями. Наших бiйцiв тут чекали. Сагайда згадував загиблих, особливо Брянського.
Настрiй у всiх був пiднесений. Раптом почули команду, що праворуч з'явились ворожi танки. Це було 9 травня.
XXVIII — XXIX
Ворожа колона наближалась на полк Самiєва. Можливо, вона нашвид-коруч була зiбрана iз залишкiв недобитих угруповань. Це був ворог, який не думав капiтулювати.
Полк приготувався до бою. Частина бiйцiв, яка вiдiрвалась вiд основноï маси, не вiдчувала небезпеки i занурилась у лiсi. Там була i Шура.
Переднiй нiмецький броньовик почав стрiльбу по узлiску. Заревли гармати...
Колону було розбито, але остання частина фашистського угруповання ринуласьулiс. Самiєвцi оточили ворога, змикаючи кiльце. Есесiвцi вперто боронилися. Серед наших було багато поранених. Але пiсля короткого бою мiнометники взяли в полон бiльше нiмцiв, нiж було ïх самих. Маковей захопив генерала i дуже цим пишався.
На шосе було людно, по долинi бiгали стривоженi осiдланi конi. Маковей впiзнав Щуриного коня.
Шовкун iз забинтованою головою, з очима, повними слiз, йшов назустрiч мiнометникам. На солдатськiй плащ — палатцi автоматчики несли Ясногорську.
Шура перев'язувала комбата, коли фашист двома розривними кулями вистрелив ïй у спину. Заквiтчана вiнком, який не встигла зняти пiдчас бою, Шура лежала спокiйна i вродлива. Поруч неï йшов убитий горем Черниш.
Маковей не мiг прийти до тями — смерть дiвчини приголомшила його.
Всiх загиблих у цьому бою поховали в однiй братськiй могилi, визначивши дату: 9 травня 1945 року.
Черниш порiвнявся з Маковеєм. Вони стали ближчими один одному, бо обидва любили Шуру.
XXX
Злата Прага в день Перемоги була i справдi золотою. Трiумфували мiсцевi жителi i воïни — визволителi.
Всi люди свiту по — новому тепер дивились на наших бiйцiв. Солдатармiï — визволительки, вiн —
великий справедливець, вiн власними грудьми захистив народи свiту, по яких могутнi розбiйники мали пройтись потопом.
А полк Самiєва йшов празькими вулицями.
Монолiтною, зiмкнутою колоною, при розгорнутiм прапорi, обличчям до сонця... Таким пройде вiн через Прагу, на льоту карбуючи по стiнах чеськоï столицi своï славетнi указки. Таким вилетить вiн за мiсто, в золоту iмлу далеких, незнайомих дорiг. Випробуваний всiм..
Готовий до всього
Метки
ЛIТЕРАТУРА XX СТОЛIТТЯ, ПРАПОРОНОСЦI, ОЛЕСЬ ГОНЧАР, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
