За мить до щастя
Категории
Оригинал
Було перше повоєнне лiто. Зеленiли виноградники й виблискували першi снопи. Шляхом з вiйськового табору до мiстечка тюпають артилерiйськi конi, але везуть не гармату, як завжди, а бочку-водо-возку. Високо на нiй сидить Сашко Дiденко в пiлотцi набакиренiй, у медалях на всi груди. Про демобiлiзацiю думає, не iнакше. Бо всi в цi днi живуть лише думками про те, що скоро додому, а там кожного очiкує любов. У кожного — своя, а в когось просто невiдома, туманна. Насвистує, наспiвує бравий водовоз, чуб пшеничний напустивши на чоло. Лiто горить, пашiє, хмелить хлопця. З радостi вiн гогокає на все горло. У голову лiзе всяке, що чув про любощi фронтовi, про знайомства в медсанбатi. А вiн знав тiльки гармату, за боями нiколи на дiвчат озиратися.На жнив'яному полi бiля невивершеного полукiпка раптом щось майнуло, як живе полум'я. Жниця вийшла з-за копички, позирає на шлях до солдата звабним оком. Червона кофтина палахкотить на нiй. Волосся темнiє, вiльно спадаючи на плечi. Блищать загорiлi ноги. Жiнка п'є з глека воду й весело всмiхається до водовоза, нiби пiд'юджує, припрошує до себе. З'являються ще двоє чи троє дiвчат i давай жартувати, пiддражнювати солдата, спокушати натяками. А вiн дивиться лише на ту одну, яка не бере участi в ïхнiх безсоромних вихилясах.
Сашко кидає вiжки, встає з воза i прямує до жниць. Тi з вереском розбiгаються, лише та, в червонiй кофтинi, залишається незворушно стояти. Дивиться очима, в яких безодня жаги й нiжностi.
Нiщо не боялось його, все нiби ждало цiєï митi, цiєï зустрiчi з ним, нiби навiть довгожданим. Вказала на глечик — напийся, мовляв. Солдат не став, почав питати, як ïï звати. Вiдповiдала, що Лорi, Лариса. Золоту соломинку знiчев'я крутила в руках. Дiденко обережно забрав ïï, потiм узяв ïï маленьку руку у свою велику, грубу. Не пручалася, дивилася так, нiби все життя чекала саме його. У чорнiй хвилi волосся побачив срiбну нитку сивини. З якого горя, якого смутку вона?
I сповнився ще гарячiшим почуттям до неï, бажанням оберегти, прихистити ïï. Руку не хотiлося випускати зi своєï, безодня очей зваблювала, а густо-вишневi губи були так довiрливо близькi. Солдат припав до них. А вона нiби й чекала цього пориву,
вiддарювала його жаркими поцiлунками спраглостi, вдячностi й вiдваги.
Раптом вона жахнулася, скрикнула йому в засторогу.
До них наближалася смерть у виглядi незнайомого, чорного, в жилетцi, з блискучим серпом у руцi чоловiка. Це був ïï чоловiк, наближався вiн з почуттям несамовитоï правоти, з божевiльною каламуттю в очах. Дiденко згадав, що бачив недавно, як один ïхнiй солдат лежав на винограднику затоптаний, з перерiзаним горлом. I вихопив важкий трофейний пiстолет. Пролунав пострiл.
Того ж дня Дiденко вже сидiв на гауптвахтi. Перший, хто його допитував, був упевнений, що причиною всьому — вино, але солдат сказав, що це дiйсно хмiль, та не той, про який вони думають. I замовк.
Симпатiï вартових, звичайно ж, були на боцi ув'язненого. Передавали йому й цигарки, i ïжу, слухали безкiнечнi розповiдi про його Ларисочку I вже спiльно вiдтворювали легенду ïï життя: вiддано за нелюба, напевно, безприданниця. Зав'язав старий жмикрут свiт молодiй. От i збурунилась ïï душа, коли побачила цього бiлявого артилериста.Чули ранiше хлопцi, що любов змiнює людину, що в коханнi душа людська розквiтає, а тут це диво вiдбувалося на ïхнiх очах. Був, як усi, ïхнiй друг i ось враз — iз звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царiв, королiв! I це був ïхнiй Сашко Дiденко! Наче напоєний чарами, тiльки й жив вiн тепер своïми золотими видiннями, отими снопами, ïï красою, тiльки й чекав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєï циганочки (так вiн свою мадярочку називав).
Мрiяв про весiлля. Але закон забороняв брати шлюб з iноземками.
Старий ревнивець помер у лiкарнi, i справа набула широкого розголосу в краïнi. Говорили про безчинства окупацiйних вiйськ. Йшли депутацiï, вимагали винуватцевi найвищоï кари. А тут ще й вибори. Лариса кричала, що це ïï провина, але тiльки заступництво священика врятувало ïï вiд самосуду.
Дiденка засудили до розстрiлу. На варту заступили молодi, i до ув'язненого нiкого не допускали. Приходила Лариса, але ïй теж не дозволили наблизитися. Тiльки в iншi змiни вдалося зустрiтися закоханим. Бiйцi без слiз i розчулення не могли дивитися на це побачення. Вирок подали на апеляцiю, але надiйшла вiдповiдь — усе залишається в силi. Комбату доручили вислухати останнє слово. Дiденко сказав, що нi про що не жалкує.
За пiвгодини засудженого розстрiляли в яру, i тiльки пронизливий жiночий скрик сколихнув тишу над виноградниками. Дива не трапилося. Сталося все, що мусило статися.
Висновки
В оповiданнi О. ГончараЗа мить до щастяхудожньо осмислюється краса i сила кохання, подається узагальнений образ митi життя, фiлософiя героя говорить про те, що людське щастя вiдносне й короткочасне. Можливо, людина й живе на землi заради цiєï прекрасноï митi, хоч i платить часто дуже високу цiну.
Метки
За мить до щастя, ОЛЕСЬ ГОНЧАР, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, УКРАÏНСЬКА НОВЕЛА, ОПОВIДАННЯ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
