Моï думки про те, як любов змiнює людину

Любов — велике й прекрасне почуття. Про нього написана безлiч
книг. Але однаково воно залишається для кожного невiдом,
незвiданим, кожний вiдкриває його для себе по-своєму. Тимко,
наприклад, вiдкрив для себе красу навколишнього свiту, побачив, якими
прекрасними можуть бути звичайнi луги, проста квiточка й навiть назва
його, наприклад, незвiсточка, ромашка. А головне — хлопчик вiдчув
у собi незвичайну силу, мiць, достоïнство. Напевно, це i є
найвище щастя — знати, що є рiдна душа, що є для кого
жити на свiтi. Любов окриляє людини, робить ïï
романтичноï, чутливоï, доброï. Особливо коли це
взаємне почуття. Якщо любов залишається без вiдповiдi, то
нерiдко трапляються навiть трагедiï. Тому треба берегти й поважати
почуття iнших, оберiгати безцiнний дарунок любовi в собi. Не можна
перечесть, скiльки подвигiв здiйснено заради любовi. Iшли навiть на
самопожертву, заради щастя улюбленоï або улюбленого. I цей найвищий
прояв почуття. Як живе людина, який його духовний мир, як вiн ставиться
до бiльших досягнень свого народу, до скарбiв народноï культури, з
якими духовними надбаннями йде вiн у завтрашнiй день — цi
життєвi питання завжди хвилювали людство. Тому що життя — це
бiльша мудрiсть нашого буття — рухається вiдносинами
поколiнь. Людина смертний, але безсмертний народ. Його бессмертность
— у наступностi поколiнь. Мудрiсть вiкiв, багатство народноï
душi зберiгаються в пам'ятi нашоï. Повага, шанування старших
поколiнь — закон життя. Говорять, сьогоднi лежить на дорозi
минулого в майбутнє . I тому я вважаю, люди не мають прав забувати
свою iсторiю, сходити зi шляхiв розвитку свого народу, щоб не робити
зайвих життєвих помилок
Життя не коштує на мiсцi. Вона вже вступає в третє
тисячорiччя, вона змiнюється, обновляється, народжуються
новi поколiння людей, але пам'ять буде завжди тiєю
категорiєю, який буде визначати самоцiннiсть людини. Людина
повинен пам'ятати тих, хто дав йому життя, оберiгати могили наших
предкiв, тому що це нашi джерела, це наша духовнiсть