Костомаров Н. И. про Дмитра Донському
Першiсть Москви, якому початок поклали брати Даниловичи, опиралосяголовним чином на заступництво могутнього хана. Iван Калита був сильний
мiж князями росiянами й змушував ïх слухатися себе саме тим, що всi
знали про особливу милiсть до нього хана й тому боялися його. Вiн умiв
скористатися як не можна краще таким положенням. При двох
спадкоємцях його умови були всi тi ж. З 1341 р. по 1353 був
великим князем старший син Калиты Симеон, а з 1353 по 1359 iнший син
Iван. Обоє князя нiчим важливим не ознаменували себе в
iсторiï. Останнiй, як по розуму, так i по характерi, був
особистiстю зовсiм ничтожною. Але значення Москви для iнших князiв
трималося в цi два князювання временною милiстю хана до московських
князiв. По смертi Iвана Москва пiддавалася великоï небезпеки
втратити це значення. Спадкоємцем Iвана був дев'ятирiчний
Димитрий; отут-те виявилося, що прагнення до пiднесення Москви не було
справою одних князiв, що поняття й учинки московських князiв були
вираженням того середовища, у якiй вони жили й дiяли. За малолiтнього
Димитрия стояли московськi бояри; большею частиною це були люди, по
своєму походженню не належали Москвi; почасти вони самi, а почасти
ïхнi батьки й дiди прийшли з рiзних сторiн i знайшли собi в Москвi
загальна батькiвщина; вони-те й ополчилися дружно за першiсть Москви над
Руссю. Та обставина, що вони приходили в Москву з рiзних сторiн i не
мали мiж собою iншого полiтичного зв'язку, крiм того, що всiх ïх
дала притулок Москва, сприяло ïхньому взаємному сприянню в
iнтересах загального для них новоï батькiвщини. У цей час в Ордi
вiдбувся перелом, з якого швидко почалося ïï остаточне
падiння. Суздальський князь, приïхавши з ханським ярликом, сiл на
великокнязiвському столi у Володимирi, i цьому мiсту знову, очевидно,
стояло повернути собi вiдняте Москвою першiсть. Але заступник
суздальського князя Наврус був убитий. Було природно новому володаревi
змiнити розпорядження колишнього: вiн дав ярлик на князювання Димитрию.
Таким чином, цього разу вже не особа московського князя, нездатного по
малолiтству управляти, а сама Москва, як одна iз земських одиниць,
здобувала головне значення серед iнших земель i мiст на Русi; ранiше
ïï пiднiмало те, що ïï князь був з волi хана
найстаршим, а тепер навпаки — малолiтнiй князь робився найстаршим
саме тому, що був московським князем.
Уже пiд час неповнолiття Димитрия бояри вiд його iм'я розпоряджалися
судьбою питомих князiв. В 1363 р. вони стисли ростовського князя й
вигнали князiв галицкого й стародубского з ïхнiх волостей. Гнанi й
що тiсняться Москвою, князi прибiгали до суздальського князя, але пiсля
примирення з Москвою сам суздальський князь визнав над собою першiсть
московського.
У числi тодiшнiх керiвникiв справами безперечно займав важливе мiсце
митрополит Алексiй, шановний не тiльки Москвою, але й в Ордi, тому що ще
колись вiн зцiлив дружину Чанибека, Тайдулу, i на нього дивилися як на
людину, що володiє высшею чудотворною силою. Пiд його
благословенням складений був в 1364 р. договiр мiж Димитрием московським
i його двоюрiдним братом Володимиром Андрiйовичем, що одержав у долю
Серпухов. Цей договiр може до вiдомого ступеня служити зразком тодiшнiх
вiдносин залежних князiв до найстаршого: Володимир Андрiйович мав право
розпоряджатися своею волостю, як вотчинник, але зобов'язаний був
коритися Димитрию, давати йому данина, следуемую хановi, уважати
ворогами ворогiв великого князя, брати участь зi своïми боярами й
слугами у всiх походах, що вживаються Димитрием, одержуючи вiд нього пiд
час походiв платня. Таким чином, у той час, коли Москва пiднiмалася над
iншими росiйськими землями й розпоряджалася ïх судьбою, у самiй
Московськiй землi виникло питоме дроблення, що природно сповiльнювало
розвиток єдиновладдя, але в той же час i приймалися мiри, щоб, при
такому дробленнi, зберiгалася верховна влада особи, що княжили в самiй
Москвi.
Особистiсть великого князя Димитрия Донського представляється по
джерелах неясною. Ми бачимо, що в його отроцтвi, коли вiн нiяк не мiг
дiяти самостiйно, бояри вели справи точно в такому ж дусi, у якому б
ïх вiв i повнолiтнiй князь. Лiтопису, уже описуючи його кончину,
говорять, що вiн у всiм радився з боярами й слухався ïх, що бояри
були в нього як князi; так само заповiв вiн надходити й своïм
дiтям. Вiд цього неможливо вiдокремити: що з його дiй належить властиво
йому, i що його боярам; по деяких рисах можна навiть допустити, що вiн
була людина малоздiбний i тому керували iншими; i цим можна почасти
пояснити тi протирiччя в його життi, якi впадають в око, то змiшання
вiдваги з нерiшучiстю, хоробростi з боягузтвом, розуму з безтактнiстю,
прямодушностi з пiдступництвом, що виражається у всiй його
iсторiï.
У серпнi 1375 р. Димитрий iз союзниками вступив у Тверскую землю, осадивТвер. Вiн простояв так чотири, тижня, а тим часом його воïни палили
в Терской областi селища, труïли в полях хлiб, убивали людей або
вели ïх у полон. Михайло, не дочекавшись нiзвiдки допомоги, вислав
владику Юхимiя до Димитрию просити миру. Здавалося, прийшла сама
благ6приємна мiнута покiнчити назавжди важку й руйнiвну боротьбу з
непримиренним ворогом, знищити тверское князювання, приєднати
Тверскую землю безпосередньо до Москви й тим самим забезпечити iз
цiєï сторони внутрiшнiй спокiй Русi. Але Димитрий
удовольствовался змушеною смиреннiстю ворога, що у крайнiм лиху готовий
був погодитися на який завгодно принизливий договiр, аби тiльки
залишалася можливiсть його порушити в майбутньому. Що всього важливiше в
цьому договорi, ухвалено було стосовно татар, що якщо вирiшено буде жити
з ними у свiтi й давати ïм вихiд, те й Михайло повинен давати, а
якщо татари пiдуть на Москву або на Твер, тим обом сторонам бути заодно
проти них; якщо ж московський князь сам захоче йти проти татар, те й
тверской повинен iти разом з московським. Таким чином, Москва,
пiднявшись колись винятково татарскою силою, тепер уже мала настiльки
власноï сили, що зобов'язувала князiв: iнших земель коритися
ïй i у вiйнi проти самих татар. Утихомирення тверского князя
роздратувало Ольгерда, але не проти Димитрия, а проти смоленського
князя, за те, що останнiй, котрого вiн уважав уже своïм
пiдручником, брав участь у вiйнi проти Михайла. Набагато сильнiше
роздратувався за Твер Мамай i притiм на всiх взагалi росiйських князiв:
вiн бачив явну зневагу до своєï влади; його останнiй ярлик,
дана Михайлу, був поставлений росiянами нi в що. Вiн замислив провчити
непокiрливих рабiв, нагадати ïм батыевщину, поставити Русь у таке
положення, щоб вона довго не посмiтила помышлять про звiльнення вiд
влади ханiв. Мамай зiбрав всю силу волзькоï Орди, найняв хiвинцiв,
буртасов, ясов, увiйшов у союз iз генуэзцами, що заснували свого
поселення на Чорному морi, i уклав з литовським князем Ягеллом договiр
заодно напасти на московського князя.
Коли Мамай, улiтку 1380 р. заклавши свiй стан при устi рiки Воронежа,
призначав там збiрне мiсце для своïх полчищ i чекав Ягелла,
Димитрий збирав пiдручних князiв на спiльну справу захисту Русi. Бажання
оброби з поневолювачами настiльки вже дозрiло й опанувало народними
почуттями росiйського народу, що московському князевi не стояло
необхiдностi чекати ратних i примушувати до якнайшвидшого прибуття.
Митрополита Алексiя вже не було в живi. Вiн помер в 1378 р. Архiпастир,
найголовнiший радник Димитрия, в усi час свого первосвятительства вживав
свою духовну владу для пiднесення Москви й служив ïï
iнтересам. Московському князевi не хотiлося мати в Москвi iнших
первосвятителей, крiм таких, яких сам московський уряд буде представляти
патрiарховi для присвяти. У той час, коли доводилося Димитрию iти на
вiйну, Москва залишалася без митрополита, i ця обставина позбавляла
похiд, що вживається, звичайного первосвятительского
благословення; але Димитрий звернувся за благословенням до преподобному
Сергию, хоча й був з ним у незлагодi. Сергий користувався загальною
повагою, його молитвам приписували бiльшу силу; за ним визнавали дарунок
пророцтва. Сергий не тiльки пiдбадьорив Димитрия, але й пророчив йому
перемогу. Таке пророкування, зробившись вiдомим, сильно збудило у
вiйську вiдвагу й надiю на перемогу.
Димитрий виступив з Москви в Коломну в серпнi; росiяни отовсюду
приставали до нього. 26 i 27 серпня росiяни перевезлися чрез Оку й пiшли
по Рязанськiй землi до Дону. На шляху прискакав до Димитрию гонець вiд
преподобного Сергия iз благословенною грамотою: Iди, пан, — писав
Сергий, — iди вперед, Бог i св. Трiйця допоможе тобi!
6 вересня росiяни побачили Дон, а 8, у суботу, на зорi росiяни вже були
на iншiй сторонi рiки й при сонячному сходi рухалися струнко вперед до
устя рiки Непрядвы.
День був похмурий; густий туман розстелявся по полях, але години в
дев'ятому стало ясно. Бiля полудня здалося незлiченне татарське полчище.
Сторожовi (передовi) полки росiян i татар зчепилися мiж собою, i сам
Димитрий виïхав разом зi своею дружиною на перший суйм —
вiдкривати битву. По стародавньому прадiдiвському звичаï випливало,
щоб князь, як проводир, власним прикладом збуджував у воïнах
вiдвагу. Побившись недовго з татарами, Димитрий повернувся назад
улаштовувати полки до битви. У першiй годинi почалася сiча, який, по
вираженню лiтописця, не бувало на Русi. У московськiй ратi було багато
небувалих у боï: на них знайшов страх, i, пустилися вони у втечу.
Татари зi страшним лементом ринулися за ними й били ïх наповал.
Справа росiян здавалося програним, але до трьох годинникiв пополуднi все
змiнилося.
У дiбровi на захiднiй сторонi поля стояв вибраний росiйський загiн,
отъехавший туди заздалегiдь для засiдки. Загiн стрiмко кинувся на татар,
якi нiяк не очiкували нападу позаду. Перемога була зроблена, але зате
багато князiв, бояр i простих воïнiв упало на бойовище. Сам великий
князь хоча не був поранений, але доспех на ньому був пом'ятий. Поховавши
своïх убитих, великий князь зi своïм ополченням не
переслiдував бiльше розбитого ворога, а повернувся з торжеством у
Москву.
Мамай, бежавши у своï степи, зштовхнувся там з новим ворогом: те
був Тохтамыш…, нащадок Батия. Тохтамыш розбив Мамая на берегах
Дiжки й оголосив себе владетелем волзькоï Орди. Мамай бiг у Кафу
(нинiшня Теодозiя на схiдному березi Криму) i там був убитий генуэзцами.
Тохтамыш , запанувавши в Сараï, вiдправив дружелюбне посольство
до Димитрию, оголосити, що загального ворога ïх немає бiльше
й що вiн, Тохтамыш, тепер владика кипчакской Орди й всiх пiдвладних
ïй краïн. Димитрий вiдпустив послiв з великою честю й
дарунками; але не виявляв знакiв рабськоï покiрностi. Це
показує, що в Москвi вважали справа з Ордою покiнченим i не
боялися ïï, але тим часом там, по розтрощеннi Мамая, не брали
нiяких мiр нi до подальшого винищування, нi навiть до власноï
оборони.
У наступному, 1382 р. Тохтамыш рушив карати Русь за спробу звiльнитися
вiд татар.
Звiстка про похiд Тохтамыша, хоча й пiзно, але все-таки дiйшла до
Димитрию перш, нiж татари наблизилися до Москви.
Раптовiсть навали зробила таке враження, що князi, воєводи й бояри
зовсiм втратили розум. Мiж ними почалася ворожнеча, взаємна
недовiра; великий князь убоялся йти назустрiч хановi й, покинувши Москву
напризволяще, бiг у Переяславль, звiдти в Ростова, а звiдти в Кострому.
Грiзний ворог не сьогоднi-завтра повинен з'явитися, а в столицi не було
нi князя, нi воєвод. Однi кричали, що потрiбно зачинитися в
Кремлi, iншi хотiли бiгти. Задзвонили в усi дзвони на вiче. Пiднявся
крик. Народ кричав: зачиняти ворота й не пускати нiкого з мiста.
Митрополит i бояри кинулися першi з мiста; ïх випустили, але
ограбували, а коли за ними стали тiкати iншi, то ворота зачинили; однi
сталi у ворiт з рогатинами й оголеними шаблями, загрожували бити що
бiжать, а iншi метали на них каменi зi стiн. 23 серпня пiд'ïхали
передовi татарськi кiннотники до кремлiвських стiн. Москвичi дивилися на
них зi стiн: чиТут великий князь Димитрий? — запитували татари.
Ним вiдповiдали: Нi. Татари об'ïхали навкруги Кремля, оглядали
рови, стiни, бiйницi, ворота. У мiстi благочестивi люди молилися Боговi,
наклали на себе пост, каялися в грiхах, причащалися Святих
Таємниць, а вiдважнi молодцi витягали з боярських льохiв меды,
дiставали з боярських комор дорогi посудини й напивалися з них для
бадьоростi.
П'янi влазили на стiни, кричали на татар, лаяли, плювали й усiляко
ображали ïх i ïх пануючи, а роздратованi татари махали на них
шаблями, показуючи вид, як будуть рубати ïх. Москвичi расхрабрились
так, думаючи, що татар усього стiльки й прийшло, скiльки вони ïх
бачили пiд стiнами. Але до вечора з'явилася вся ординська громада з
ïхнiм царем, i отут багато хоробрих прийшли в жах.
Тохтамыш змiркував, що не взяти йому Кремля силою; вiн вирiшив взяти
його пiдступництвом. На четвертий день опiвднi пiд'ïхали до стiн
знатнейшие мурзи й просили слова. З ними стояли двоє синiв
суздальського князя, шурини великого князя. Мурзи сказали: Цар наш
прийшов показнить свого холопа Димитрия, а вiн утiк; наказав вам цар
сказати, що вiн не прийшов розоряти твого улусу, а хоче дотримати його,
i нiчого вiд вас не вимагає, — тiльки вийдiть до нього iз
честю й дарунками.
Москвичi вiдчинили ворота й вийшли, спереду князь Остей, потiм iшли
духовнi в одяганнi, з iконами й хрестами, за ними бояри й народ. Татари,
давши москвичам вийти з ворiт, кинулися на них i почали рубати шаблями
не перебираючи. Винищуючи кого потрапило праворуч i лiворуч, увiрвалися
вони в середину Кремля. По звiстцi лiтописця, рiзанина тривала доти,
поки в татар не стомилися плечi, не ступилися шаблi. Всi церковнi
скарби, великокнязiвська скарбниця, боярське майно, купецькi товари
— усе було пограбовано. Нарештi, мiсто був запалений. Вогонь
винищував тих деяких, якi встигли уникнути татарського меча. Так
покаравши Москву, татари вiдступили вiд ïï.
Комусь було нi отпевать мертвих, не оплакувати ïх, не дзвонити по
них.
Татари розсiялися й по iнших мiстах. Усюди татари вбивали людей або
гнали ïхнiми юрбами в полон. Пригадалися давно забутi часи Батия, з
тою разницею, що в батыевщину росiяни князi вмирали зi своïм
народом, а тепер глава Русi сидiв, замкнувшись у Костромi зi своею
родиною; iншi князi або також ховалися, або поспiшали раболiпством
одержати пощаду в розгнiваного владики. Тiльки один Володимир Андрiйович
не змiнив собi: виïхавши з Волока, ударив вiн на татарський загiн,
розбив його наголову й взяв багато бранцiв. Цей подвиг так подiяв на
хана, що вiн почав вiдступати назад до Рязанськоï землi,
побоюючись, щоб росiяни, зiбравшись iз силами, не вдарили на нього: от
доказ, що ця навала не мала б такого сумного результату для Москви й
всiєï Русi, якби росiяни не були так помилковi й великий
князь своєю ганебною втечею не зрадив свого народу на розтерзання
варварам.
Димитрий разом з Володимиром Андрiйовичем, прибувши в Москву, негайно
зайнявся похованням мертвих, щоб попередити заразу. Вiн давав вiд
вiсiмдесятьох похованих тiл по рублi, i довелося йому заплатити 300
рублiв. Цей рахунок показує, що в Кремлi загинуло вiд татарського
меча 24000 чоловiк, не вважаючи згорiлих i що потонули. Потiм помалу
почали збиратися залишки населення й вiдбудовувати спалене мiсто. Тодi,
через неможливiсть мстити татарам, Димитрий звернув помсту на Рязанську
землю: московська рать вступила в цю землю й украй розорила ïï
без усякого милосердя, гiрше татар.
Князi росiяни, наляканi страшною карою над Москвою, один за iншим
ïздили в Орду кланятися хановi. Надiя на волю блиснула для росiян
на короткий час i була знищена малодушнiстю Димитрия.
Михайло Олександрович тверской iз сином Олександром вiдправився в Москву
окольною дорогою, щоб не попастися в руки Димитрия: вiн сподiвався знову
випросити собi велике князювання. Але Димитрий весною вiдправив до хана
сина свого Василя. Василь був утриманий в Ордi заручником вiрностi й
8000 рублiв боргу, начитаного на Димитрия. Московський князь так
ретельно принижувався тодi перед ханом, що Тохтамыш оголосив йому свою
царську милiсть, але на кару наклав на його володiння важку данину.
Князювання Димитрия Донського належить до самих нещасних i сумних епох
iсторiï багатостраждального росiйського народу. Невпиннi руйнування
й спустошення те вiд зовнiшнiх ворогiв, то вiд внутрiшнiх усобиц,
випливали однi за iншими у величезних розмiрах. Московська земля, не
вважаючи дрiбних руйнувань, була два рази спустошений литовцями, а потiм
зазнала навали Орди Тохтамыша; Рязанська — страждала два рази вiд
татар, два рази вiд москвичiв i була наведена в крайнє руйнування;
Тверскую — кiлька разiв розоряли москвичi; Смоленська —
терпiла й вiд москвичiв, i вiд литовцiв; Новгородська — понесла
руйнування вiд тверичей i москвичiв. До цього приєднувалися
фiзичнi нещастя. Страшна зараза, вiд якоï росiйська земля страждала
в сорокових i п'ятидесятих роках XIV в. нарiвнi iз всею Європою,
повторювалася й у князювання Димитрия з большою силою в рiзних мiсцях
Русi. До зарази приєднувалися кiлькаразовi посухи, як, наприклад,
в 1365, 1371 i 1373 р., якi тягли за собою голод i, нарештi, пожежi
— звичайне явище на Русi. Якщо ми вiзьмемо до уваги цi нещастя, що
з'єднувалися iз частими руйнуваннями жителiв вiд воєн, то
повиннi уявити собi тодiшню Схiдну Русь страною малолюдною й обнищалою.
Сам Димитрий не був князем, здатним мудрiстю правлiння полегшити важку
долю народу; чи дiяв вiн вiд себе або по вселяннях бояр своïх,
— у його дiях видний ряд промахiв. Випливаючи завданню пiдкорити
Москвi росiйськi землi, воно не тiльки не вмiв досягати своïх
цiлей, але навiть упускав з рук те, що йому доставляли самi обставини;
вiн не знищив сили й самостiйностi Тверi й Рязанi, не вмiв i поладити з
ними так, щоб вони були заодно з Москвою для загальних росiйських цiлей;
Димитрий тiльки дратував ïх i пiддавав даремному руйнуванню нi в
чому не винних жителiв цих земель; роздратував Орду, але не скористався
ïï тимчасовим руйнуванням, не почав мiр до оборони проти
небезпеки; i наслiдком всiєï його дiяльностi було те, що
розорена Русь знову повинна була плазувати й принижуватися перед
здихаючою Ордою.
В 1389 р. умер великий князь московський Димитрий, ще тiльки 39 рокiв
вiд народження. Дiд, дядько й батько Димитрия в тишi приготували багатi
засоби до боротьби вiдкритоï, рiшучоï. Заслуга Димитрия
полягала в тому, що вiн умiв скористатися цими засобами, умiв розгорнути
приготовленi сили й дати ïм вчасно належне вживання. Кращим доказом
особливо важливого значення, що надається дiяльностi Димитрия
сучасниками, служить iснування особливого сказання про подвиги цього
князя, особливого, украшенно написаного житiя його. Зовнiшнiсть Димитрия
описується в такий спосiб: Бяше мiцний i мужнiй, i тiлом великий,
i широкий, i плечистий, i чреватий вельми, i тяжкий собою зело, брадою ж
i власы черн, поглядом же чудовий зело. Важливi наслiдки дiяльностi
Димитрия виявляються в його духiвницi; у ньому зустрiчаємо
нечуване колись розпорядження: московський князь благословляє
старшого свого сина Василя великим князюванням Владимирським, що кличе
своею отчиною. Донський уже не боïться суперникiв для свого сина нi
iз Тверi, нi iз Суздаля. Крiм Василя в Димитрия залишалося ще п'ять
синiв: Юрiй, Андрiй, Петро, Iван i Костянтин. Заповiдач виражає
надiю, що сини його перестануть давати вихiд в Орду.
Говорячи про важливе значення князювання Димитриева в iсторiï Пiвнiчно-
Схiдноï Русi, ми не повиннi забувати про дiяльнiсть бояр
московських: вони, користуючись обставинами, вiдстояли права свого
малолiтнього князя й свого князiвства, яким i управляли до змужнiлостi
Димитрия. Останнiй не залишився невдячний людям, якi так сильно хотiли
йому добра; доказом служать наступнi мiсця житiя його, що виявляють весь
ступiнь впливу бояр на подiï Дмитрiєва князювання. Почуваючи
наближення смертi, Димитрий, за словами автора житiя, дав синам наступне
наставляння: Бояр своïх любите, честь ïм гiдну вiдплачуйте
проти ïхньоï служби, без волi ïх нiчого не робiть.
Цит. по: Костомаров Н. И. Про Дмитра Донському // Хрестоматiя
по iсторiï Росiï: в 4 т. Т.1. З найдавнiших
часiв до XVII Столiття / Сост. И. В.
Бабич, В. Н. Захарова, И. Е. Уколова. — М., 1994.
— С. 127 — 135.
