Велике князiвство Литовське й Росiйське

Захiдно-росiйськi землi, що нiколи входили до складу Давньоруськоï
держави (князiвства Полоцкое, Турово-Пiнське, Волинське, Галицкое,
Смоленське, Чернiгiвське, Киïвське) у серединi XIII в. виявилися в
зовсiм новiй зовнiшньополiтичнiй ситуацiï. Це було зв'язано не
тiльки iз установленням над Руссю монголо-татарського панування, але й з
тим, що на берегах Двiни й Балтики починає складатися нову державу
— Литва.
Ядром Литовського князiвства стали племена балтов летгола, жмудь,
пруссы, явяги, литва, якi на початку XIII в. переживали розпад родового
ладу. Одним з найважливiших факторiв, що прискорили народження
новоï держави, з'явилася зовнiшня небезпека, з одного боку, батыевы
полчища, що не дiйшли до тутешнiх мiсць, з iншого боку — лицарi
католицьких орденiв, що влаштувалися в Прибалтицi на початку XIII в.
Початковий етап утворення Литовського князiвства джерела малюють мрячно.
Але майже всi iсторики сьогоднi зiйшлися в тiм, що з моменту
своєï появи на сторiнках лiтописiв i хронiк в 40-е роки XIII
в. Литовська держава була балто-слов'янською державою. Важко однозначно
визначити шляхи об'єднання слов'янських i балтiйських земель,
швидше за все, цей процес iшов i шляхом угоди (як це було з Полоцьком),
i шляхом завоювань. Але для такого злиття, безсумнiвно, були
об'єктивнi передумови, а саме тi доцентровi тенденцiï, якi
визрiвали як на територiï захiдно-росiйських князiвств, так i на
землях етнiчноï Литви.
Творцем новоï держави був литовський князь Миндовг. Видимо, уже в
перiод його правлiння (убитий в 1263 р.) були закладенi основи
внутрiшньоï полiтики Литовськоï держави. Тут мирно
спiвiснували язичество й православ'я. Литовськi князi проявляли
терпимiсть до слов'янських звичаïв, традицiям, зберiгали
господарський пристрiй, систему керування. Литовська знать активно
засвоювала мову й писемнiсть схiдних слов'ян. Саме мова схiдно-
слов'янського населення стала державним i зберiгав цей статус до кiнця
XVII в. Це закономiрно визначило вiдношення росiйських земель до
Литовського князiвства, як до своєï держави.
Ще одним фактором, що сприяв розширенню й посиленню Литви, була полiтика
ординських ханiв. Останнi розглядали Литовське князiвство як противага
надмiрному посиленню Великого Владимирського князювання з одного боку,
ордену Мечоносцiв i Польщi з iншоï. Це найбiльше яскраво виявилося
в перiод розквiту Великого князiвства Литовського й Росiйського
при князях Гедимине (1316 1341 р.) i Ольгерде (1345 1377 р.).
У першi десятилiття XIV в. у сферi литовського впливу виявилися не
тiльки Гродно, Полоцьк, Новогородок, Вiтебськ, Мiнськ, але й Псков,
Смоленськ, Брянськ, Галицько-Волинська земля. 2/3 територiï держави
було заселено слов'янами. Природно, що в цей час Литовське князiвство
здобуває значення сильного центра, бiля якого групувалися слабкi
росiйськi областi. Нарiвнi з Великим Владимирським князiвством воно
претендувало на всю давньоруську спадщину й взяло на себе функцiю
створення єдиноï слов'янськоï держави. Гедиминовичи в
рiшеннi цього завдання склали гiдну конкуренцiю Рюриковичам.
Уже в першiй половинi XIV в. при князi Гедимине саме Велике князiвство
Литовськ i Росiйське стало центром антиординськоï боротьби.
Опираючись на його пiдтримку захiдно-росiйськi землi сподiвалися скинути
ненависне ярмо. В 30-е роки смоленський князь Iван Олександрович визнав
свою незалежнiсть вiд литовськоï держави, чим викликав гнiв хана
Узбека. В 1339 р. пiд Смоленськ прийшла рать на чолi з Тавлубием-Мурзою,
але зломити опiр смолян i литовцiв ординцям не вдалося. Орда була
змушена упокоритися з вiдмовою Смоленська вiд сплати данини. Цим була
покладена межа поширенню влади Золотоï Орди на захiдно-росiйськi
землi.
У перiод правлiння Ольгерда Гедиминовича зложилася основна територiя
Великого князiвства Литовськ i Росiйського, визначилися сфери його
впливу: остаточно пiдлеглi Киïвське князiвство, Чернiгiвщина,
Северщина, Волинське князiвство, Подолия.
Восени 1362 року, пiсля вiдбиття чергового нападу хрестоносцiв, Ольгерд
повiв добiрний вiйськовий загiн у Подiльську землю, де вiдбулася
знаменита битва з ординцями в Синiх вод. Три великих ординських загони
не витримали удару литовських i росiйських воïнiв i бiгли, кинувши
обоз i табiр. Цю битву украïнськi iсторики справедливо називають
прологом до Донського побоïщу, тому що це привело до розгрому улусу
Орди, що господствовали на Пiвнiчне Причорномор'я, почалося звiльнення
пiдвладного населення. У боротьбi проти московських князiв за збирання
росiйських земель Ольгерд пiдтримував Твер i зробив три невдалих походи
проти Москви (1368, 1371, 1372 р.).
Пiсля смертi Ольгерда в 1377 р. на престол вступив його син Ягайло, що
пiшов на унiю Литви з Польщею (1386 р.), що на початку не позбавило
Литву самостiйностi. Ягайло став пiсля свого шлюбу з польською принцесою
Ядвiгою королем Польщi, а литовський престол був змушений вiддати
своєму двоюрiдному братовi, синовi Кейстута, Витовту.
Пiсля Куликовской битви (1380 р.), на початку XV в. тривало
Суперництво Москви й Вiльно, у якому брали активну участь сили Орди,
Православноï й Католицькоï церков. Вiдносини були дуже
складними, заплутаними: вiд вiйськових зiткнень до династичних шлюбiв (в
1390 р. Син Дмитра Донського Василь женився на дочцi Витовта
Софiï).
Пiсля поразки вiд ординцiв литовського вiйська на чолi з Витовтом на
р. Ворсклi 12 серпня 1399 р. позицiï Литви в
об'єднавчому процесi значно ослабнули, у той же час авторитет
Москви й Великого князя Василя I пiдсилився.
На початку XV в., пiсля повторноï польсько-литовськоï
унiï 1401 р. положення Литви мiняється. Вона усе бiльше
поглинається Польщею, втрачає самостiйнiсть, а з нею й роль
збирачки росiйських земель. Домагання на сусiднi територiï усе
бiльше виглядають як польсько-католицька експансiя.
Цi змiни викликали серйозну опозицiю усерединi Литовсько-Росiянина
князiвства. Ïï очолив молодший син Ольгерда й тверской
князiвни Уляни, Свидригайло. В 1408 р. вiн з усiм своïм двором
пiшов на службу до московського князя Василю Дмитровичу.
В 1410 р. литовськi сили разом з польськими загонами в битвi пiд
Грюнвальдом розгромили лицарiв нiмецького ордена, фактично поклавши
кiнець ïхнiм домаганням у Прибалтицi. Тевтонський орден став
занепадати, Ливонский перестав бути значною силою в Схiднiй
Європi.
Пiсля Грюнвальда остаточно мiняється полiтика Витовта, що встав на
шлях насильницького захоплення росiйських земель, розглядаючи ïх як
вiйськовий видобуток князiвського литовського будинку.
В 1413 роцi в мiстi Городле на польсько-литовському сеймi врочистим
актом був скрiплений союз Польщi з Литвою. На пiдставi городельского
акту пiдданi великого князя литовського, приймаючи католицтво,
одержували тi ж права й привiлеï, якi мали в Польщi особи
вiдповiдного стану; двiр i адмiнiстрацiя в Литвi влаштовувалися по
польському зразку, причому посади в них надавалися тiльки католикам.
Мiська унiя послужила початком остаточного подiлу й ворожнечi Литви й
Русi. Литва ж iз цього моменту усе бiльше й бiльше потрапляючи пiд вплив
Польщi, нарештi, остаточно зливається з нею в нероздiльну державу.
Цит по: Iсторiя Росiï З найдавнiших часiв
до 1917року / В. Ю. Халтурин, С.
П. Боброва, О. Е. Богородская,
Г. А. Будник i iн.; Пiд Ред. В.
Ю. Халтурина: Учеб.
Посiбник / Iван. Гос.
Энерг. Ун-Т. —
Iваново, 2003. С. 48-51.