Рiо-Де-Жанейро наприкiнцi XI ст

Iз середини XIX ст. кожна латиноамериканська республiка йшла своïм шляхом, година вiд години вступаючи в прикордоннi конфлiкти йз сусiдами. Iспанiя запозбавила своï колишнi колонiï непiдготовленими до самоврядування. Нечисленнi привiлейованi групи європейцiв i метисiв намагалися утримувати владовi, алi робити це ставало дедалi складнiше. Смороду встановили формою полiтичноï системи олiгархiю й жили за рахунок примусовоï працi неписьменних селян. Алi столiття авторитарного правлiння Iспанiï не навчили олiгархiв перебирати владовi один вiд одного в мирний спосiб.
У першому десятирiччi столiття, а також у роки пiсля Першоï свiтовоï вiйни до латиноамериканських краïн посилився потiк емiгрантiв з Європи, зокрема до Аргентини (близько 3 млн осiб), Бразилiï (понад 2,5 млн осiб). Першi украïнцi — емiгранти з Галичини — почали прибувати до Аргентини з 1897 р. й оселялися в пiвнiчних районах. Уже в першi десяти-лiття проживання в Бразилiï емiгранти, незважаючи на надзвичайно важкi умови життя, створювали украïнськi церкви, школи, культурно-просвiтницькi органiзацiï. Найбiльше вихiд цiв з Украïни нинi проживає переважливо в Аргентинi та Бразилiï.
Година вiд години на континентi спалахували масовi повстання, револю- цiйнi виступи. Республiканський устрiй багатьох краïн мав певну тен- денцiю до авторитаризму. Нерiдко президенти приводилися там до влади в результатi вiйськових переворотiв чи змов. Значними привi-леями користувалися великi землевласники (латифундисти) та католицька церква.
Iсторiю краïн Латинськоï Америки, незважаючи на певну ïх регiо-нальну вiдокремленiсть, варто розглядати як невiд'ємну частину iсторiï захiдного свiту. Об'єднуючою ланкою цього процесу стали католицизм та перенесена з Європи габсбурзька модель державного влаштую. Для неï були притаманнi: у полiтичному планi — деспотичний характер влади, що доходивши до абсолютизму; в економiчному — орiєнтацiя на практичну вигоду; у суспiльному — жорстка iєрархiя рiзних верств населення.
Усi цi чинники, поєднанi з традицiйним для латиноамериканських краïн авторитаризмом управлiння, призвели до того, що на качану XX ст. iдеï демократiï та лiбералiзму не пустили глибоких коренiв у свiдомостi бiльшостi людей регiону. Авторитет сили продовжував домi- нувати над авторитетом колективного рiшення.
Цi особливостi створили в регiонi частково успадковану вiд середньо- вiчноï Iспанiï неповторну державну модель, яковi умовно можна означити як латиноамериканiзм.
Лише наприкiнцi 20-х рокiв XX ст. у Латинськiй Америцi почалася демократична революцiя. Ïï прихiд ознаменувався кiнцем монополiï латифундистiв на владовi й встановленням режимiв лiберального ґатунку, як це, наприклад, сталося в Мексицi внаслiдок подiй 1910-1917 рр. або в Чилi. Iз цього години є пiдстави говорити про утвердження отут державного капiталiзму, i це стало поворотним моментом латиноамериканськоï iсторiï.
Особливостi суспiльно-полiтичного життя народiв краïн Латинськоï Америки
Партiï не вiдiгравали визначальноï ролi в полiтичному життi краïн, поступаючись боротьбi за владовi мiж елiтними групами. Типовим було сильне, незалежне мiсцеве правлiння — своєрiдна автономiя каудильйо. Принципи свободи слова, зборiв i зiбрань, незалежностi преси та iншi демократичнi свободи, якими пишалися Сполученi Штати, у Латинськiй Америцi визнавалися за вториннi пiсля таких чинникiв, як єднiсть, цiлiснiсть, стабiльнiсть та авторитет держави Вiйськовi переверни й громадянськi вiйни стали можливими через тi, що цезаристськi та iмперськi традицiï зосередження виконавчоï влади в руках великих землевласникiв-латифундистiв i вiйськовикiв спричинили слабкiсть законодавчоï та судовоï гiлок влади. У цьому полягає принципова вiдмiннiсть краïн Латинськоï Америки вiд Пiвнiчноï Америки. Якщо в першiй визнання армiï як запоруки полiтичного порядку й стабiльностi було природним явищем, те в США такий постулат не сприймався. Не мав вiн живильного середовища й у бiльшостi краïн Захiдноï Європи. Новi сили, що спиралися на промислове виробництво, банкiвську справу та зовнiшню торгiвлю, поступово витiсняли старi олiгархiчнi клани. Це автоматично послабило владовi вiйськових.
Для Латинськоï Америки був притаманний сильний державний контроль над економiкою. Держава також перебирала на собi роль третейського суддi в стосунках мiж роботодавцями та робiтниками. Панування католицизму сприяло встановленню державного контролю над сiм'єю. Звiдси — сприйняття населенням авторитарних методiв керiвництва як природного способу змiцнення держави. Цементуючим чинником держави вбачався сильний лiдер — каудильйо.
Латиноамериканський лiбералiзм не змiг привести до корiнних суспiльних змiн. Основна маса населення, як i ранiше, не брала участi в полiтичному життi; лiберальна полiтична традицiя переплiталася з консервативною, що обумовлювало вiдсутнiсть серйозних соцiальних конфлiктiв.
В економiчнiй сферi краïни Латинськоï Америки переважливо залишалися господарським двором США. За окремими територiями зберiгався статус колонiальних i залежних володiнь Великоï Британiï, Голландiï, Францiï. Водночас процеси iндустрiалiзацiï певною мiрою торкнулися й краïн Пiвденноï та Центральноï Америки, зокрема найбiльш розвинутих з ïх — Бразилiï, Аргентини, Чилi.
Злива зарубiжних iнвестицiй, насамперед iз США, Великоï Британiï й Нiмеччини, почасти Японiï, сприяла активiзацiï економiчного й суспiльно-полiтичного життя. В Аргентинi, Бразилiï, Венесуелi, Мексицi розроблялися багатi нафтовi поклади. У Чилi розгорнувся видобуток мiдi, у Колумбiï, Перу, Мексицi, Венесуелi — кольорових металiв. Споруджувалися залiзницi, лiнiï електропередач та телефонного зв'язку.
Iз введенням у дiю Панамського каналу (1914 р.)1 активiзувалися торговельнi зв'язки мiж краïнами обох Америк, а також з iншими континентами. У переважнiй бiльшостi краïн найсильнiшим залишався аграрний сектор з патрiархальними вiдносинами, великими латифун-дiями2. Розвиток промисловостi спричинив прискорену урбанiзацiю, появу великих промислових центрiв.
Качан XX ст. ознаменував собою перiод фiнансовоï iнтервенцiï у Латинську Америку пiвнiчноамериканського та захiдноєвропейського капiталу, який пiдкорив своєму впливу провiднi галузi економiки краïн регiону. Алi це явище не було однозначним. З одному боку, спостерiгалося встановлення контролю з боку США та Захiдноï Європи, насамперед Великоï Британiï, над господарським життям латиноамериканських краïн, а з iншого — не маючи власних вiльних коштiв для модернiзацiï промисловостi, уряди держав регiону самi були зацiкавленi в iноземних iнвестицiях.
XX ст. внесло суттєвi корективи в господарське життя Латинськоï Америки, головною ознакою якого стала економiчна експансiя iндустрi-альних держав. Проникнення iноземного капiталу супроводжувалося нав'язуванням нерiвноправних договорiв, спонуканням тамтешнiх урядiв до укладення вiйськово-полiтичних угод i навiть збройними iнтервен-цiями з боку США. Так, завдяки дипломатiï долара, вiдразу пiсля проголошення в листопадi 1903 р. республiки в залежнiсть вiд Сполучених Штатiв потрапила Панама, яка змушена була передати своєму могутньому сусiдовi в довiчне користування зону Панамського каналу
Проте проникнення iноземного капiталу мало й позитивнi наслiдки — розвивалася приватна iнiцiатива та розширювався приватний сектор, розвивалися пiдприємства комунального господарства, сфери обслуговування та туризму, з'являлися новi робочi мiсця. Окрiм того, об'єктивно iноземнi iнвестицiï стимулювали формування нацiональних пiдпри-ємницьких кiл у краïнах, у якi цi iнвестицiï спрямовувалися. Це з годиною привело до про-тидiï нацiональних пiдприємницьких елiт економiчнiй експансiï Заходу. Прикладом цього може слугувати Уругвай, де вдалося послабити залежнiсть краïни вiд iноземного капiталу й створити широкий сектор нацiональноï ринковоï економiки.
Яскравою подiєю в полiтичному життi Латинськоï Америки став Мексиканська рево-люцiя 1910-1917 рр. Полiтичний режим у Мексицi, очолюваний Дiасом, був типовою для тогочасних латиноамериканських краïн диктатурою. На хвилi могутнього революцiйного потоку, у якому злилися воєдино масовий селянський рух, виступи робiтникiв та дрiбноï буржуазiï, Дiас пiдписав заяву про вiдставку з посади президента й запозбавивши Мексику
У ходi революцiï величезноï популярностi набули ватажка селянських загонiв Франсiско Вiлья й Емiлiано Сапата. США активно втручалися в мексиканськi подiï, боячись втратити свiй вплив на весь континент. Американськi вiйська пiд рiзними приводами двiчi, в 1913 й в 1916 рр., вторгалися в Мексику, алi, врештi-решт, не змогли суттєво впливати на ситуацiю в краïнi. Мексиканська революцiя завершилася прийняттям в 1917 р. однiєï з найдемократичнiших на тоï годину конституцiй. Мексиканська революцiя вiдi-грала визначну роль в утвердженнi iдеï демократiï та парламентаризму не лише в Мексицi, а й в усiй Латинськiй Америцi.