Що б могли засвоïти географи в Бекона?
Що б могли засвоïти географи в Бекона? Легше сказати, що не моглизасвоïти. Дуже важливо в Бекона мудре вiдношення до науки, до
оцiнки своïх власних досягнень. Вiн вiдзначає, що
”перебiльшене подання про своє багатство є
однiєю з найголовнiших причин бiдностi” (с.60). Бекон
боровся з ”хваленими посредственностями”, якi приносять
велика шкода науцi. Вiн боровся з конформiзмом у наукових колах, цiлком
правильно вiдзначаючи, що навряд чи можливо одночасно й схилятися перед
авторами й перевершити ïх. Тут перед нами подоба води, що не
пiднiмається вище того рiвня з якого вона спустилася. Такi люди
дещо виправляють, але мало рухають справа вперед. Вони досягають
полiпшення, але не збiльшення (с.63).
Бекон порушив питання про метод науки у всiй ширинi й глибинi
цiєï проблеми. Цiль Бекона — вироблення методу науки,
який би дозволив уникнути оман i зрiвняв здатностi вчених. Вiн
переконаний, що його ”шлях вiдкриття знань майже зрiвнює
дарування й мало що залишає ïхнiй перевазi, тому що вiн все
проводить за допомогою самих певних правил i доказiв” (с.73). В
iндуктивному методi бачиться єдина надiя науки
Особливе значення для методологiï будь-якоï приватноï
науки має навчання Бекона про iдолiв пiзнання. Видiляється
чотири види iдолiв
1. ”Iдоли роду знаходять пiдставу в самiй природi людини…
Всi сприйняття, як почуття, так i розуму спочивають на аналогiï
людини, а не аналогiï миру. Розум людини вподiбнюється
нерiвному дзеркалу, що, домiшуючи до природи речей свою природу,
вiдбиває речi в скривленому й спотвореному виде”.
2. ”Iдоли печери — суть омани окремоï людини. Адже в
кожного крiм помилок, властивих роду людському, є своя особлива
печера, що послабляє й спотворює свiтло природи”.
3. ”Iдоли площi вiдбуваються як би в силу взаємноï
зв'язаностi й спiвтовариства людей”. Цей iдол пов'язаний з
поганим i безглуздим установленням слiв. ”Слова прямо насилують
розум, змiшують всi й ведуть людей до порожнiх i незлiченних спор i
толкованиям”.
4. ”Iдоли театру. Це iдоли, ”якi вселилися в душi людей з
рiзних догматiв фiлософiï, а також з мiнливих законiв,
доказiв…ми вважаємо, що скiльки є прийнятих або
винайдених фiлософських систем, стiльки зiграно комедiй, що
поставляють вигаданi й штучнi мири” (с.19).
Але людина не неспроможна перед iдолами. ”Побудова понять i аксiом
через щиру iндукцiю є безсумнiвно справжнiй засiб для того, щоб
придушити й вигнати iдолiв” (с.18).
Бекон висловив багато принципових для психологiï наукового пiзнання
положень. Вони мають бiльшу цiннiсть для часток наук. Багато в Бекона
коштовних методологiчних вказiвок. Наприклад, вiдзначено, що
”нiхто не вiдшукає вдало природу речi в самiй речi —
вишукування повинне бути розширене до бiльше загального” (с.34).
”Найбiльше неуцтво являє собою дослiдження природи речi в
нiй самоï” (с.50). Бекон порушив питання про iсторiю науки
створюваноï заради прогресу наукового пiзнання. Вiн уважає,
що ”якби iсторiя миру виявилася позбавленоï цiєï
областi, то вона була б досить схожа на статую ослiпленого Полифема,
тому що було вiдсутнє би саме те, що як не можна бiльше
виражає генiй i талант особистостi” (с.158). Про iсторiю
науки, як особою дисциплiнi, говориться багато чудових думок. Якби
географи сприйняли цю думку, то iсторiя географiï разом з
емпiричною географiєю з'явилася б значно ранiше. Iсторiя науки
повинна формувати вчених-географiв, ïхнiй стиль мислення й культуру
Бекон писав, що iсторiя науки потрiбна не для того, щоб восславить науки
й улаштувати врочисту процесiю з безлiчi знаменитих учених i не тому, що
охопленi палкою любов'ю до наук, ми прагнемо довiдатися, дослiджувати й
зберегти все, що так чи iнакше стосується ïхнього стану, аж
до найменших деталей. Цiль iсторiï науки важливiше й серьезней.
Вона в тiм, щоб з ïï допомогою можна значно збiльшити мудрiсть
i майстернiсть учених у науковiй дiяльностi i ïï
органiзацiï. Потрiбно описати рухи й змiни, недолiки й
достоïнства iсторiï науковоï думки в такiй же мерi, як це
робиться в цивiльнiй iсторiï. Це дасть можливостi знайти найкращий
спосiб керiвництва наукою (с. 159-160).
Бекон порушив питання про методологiю, як спецiальнiй науковiйдисциплiнi. У географiï аналогiчне питання не одержало позитивного
рiшення дотепер. На початку XVII столiття Бекон викликує:
”дотепер iгнорується необхiднiсть iснування особливоï
науки про винахiд i створення нових наук” (с.280). Сторiччя через
положення не набагато краще. Багато представникiв позитивних наук у
цiлому й географи зокрема в багнети зустрiчають iдею розвитку часток
метанаук, наприклад, метагеографии, якi вели б ïх систематичне
науковедческое дослiдження
Бекон порушив питання про спiввiдношення практичних i теоретичних
аспектiв у розвитку науки. Спiввiдношення плодоносних i светоносних
досвiдiв заслуговувало на пильну увагу географiв. Дотепер у
географiï актуальнi й не безперечнi слова про те, що ”не слiд
уважати марними тоï науки, якi самi по собi не мають нiякого
практичного значення, але сприяють розвитку гостроти й упорядкуванню
думки” (с.368).
Бекон показав, що наука у своєму розвитку може й повинна
вiдкривати всi новi й новi роздiли. Це природний процес. Вiн не
сумнiвається, що вона зачiпає ”не тiльки те, що вже
знайдено й вiдомо, але й те, що дотепер упускалося з виду й тiльки
пiдлягає знаходженню. Адже у свiтi розуму, як у свiтi земному,
поряд з обробленими областями є й пустелi” (с.69).
Багато гарного Бекон говорить про критика й науковi дискусiï.
Вiдзначається, що ”щира згода складається в збiгу
вiльних суджень пiсля того, як питання дослiджене” i що
”загальна згода — сама дурна ознака в справах розуму, крiм
справ божественнi й полiтичнi” (с.40). Найвiдомiшоï з
фантазiй Бекона є ”Нова Атлантида”. У нiй даний образ
науки нового типу. Це систематична, органiзована, професiйна наука.
Географи не зрозумiли етого. Нi в кого не виникло думки створення
науковоï органiзацiï, що поєднує географiчнi
дослiдження, що направляє ïх у розумне русло. Навiщо? Адже
треба було все описати й вiдкрити. Сполучити це з емпiричними
дослiдженнями в рамках географiï не приходило вголову.
Багато положень фiлософiï Бекона могли й повиннi були знайти
застосування в географiï XVII — XVIII столiть. Вони
створювалися для представникiв приватних наук i для ïхнього
засвоєння потрiбнi були мiнiмальнi зусилля. Потрiбно було
прочитати й конкретизувати цi положення для своєï науки. Для
того, щоб виконати цi умови потрiбно було: а) умiти читати й б) хоча б у
який те мерi цiкавитися загальнонауковими вiяннями i ïхнiм
втiленням у фiлософських роботах. Те, що географи XVII — XVIII
столiть умiли читати, сумнiватися не доводиться. Залишається
друге. Науково-географiчне спiвтовариство саме iзолювалося вiд
передовоï гносеологiï. Незбагненно, як можна було
проiгнорувати таку роботу як ”Новий Органон”?! У результатi
географiя залишилася на описовому рiвнi. Географи упустили чудову
потенцiйну можливiсть пiдвести пiд свою науку iндуктивну фiлософську
основу, створити емпiричну географiю. Не зрозумiли вони й значення iдей
Бекона про органiзацiю науки
Фiлософiя Бекона вiдкривала шлях до принципово нового етапу розвитку
географiчноï науки, переходу вiд описовостi до науково-емпiричного
пiзнання. Для такого пiзнання не обов'язково було ïхати ”за
три моря”. Потенцiйна можливiсть було зовсiм не зрозумiле й не
оцiнена. Iмовiрно, географи вирiшили все описати, а потiм освоювати
науковий рiвень пiзнання
Такiй установцi географiв минулого можна тiльки шкодувати. Фiлософiя
Бекона, у самих джерел розвитку географiï, вiдкривала можливiсть
органiчного й плiдного сполучення власне-географiчних i
метагеографических аспектiв дослiджень. Могла сформуватися єдиний
ланцюг: географiя — фiлософiя — практика. Тобто те, чого науково-
географiчне спiвтовариство намагається досягти дотепер. На наш
погляд, сучасна низька метагеографическая культура й вiдсутнiсть чiткого
взаємозв'язку мiж географiєю, фiлософiєю й практикою
сходить до географiï XVII i XVIII столiть. Установки минулого
втiлилися в певний тип метагеографической культури
Залишився невiдомим для географiв i Томас Гоббс. Тим часом, його
гносеологiя могла бути дуже кориснiй географiчнiй науцi. Вона давала
реальну й розумну основу розвитку емпiричноï географiчноï
парадигми. Наукове пiзнання й практичну дiяльнiсть Гоббс зв'язав у
єдине цiле. Цiль фiлософiï бачиться в тiм, що ”завдяки
ïй ми можемо використовувати до нашоï вигоди дiï, що
передбачаються нами, i на пiдставi наших знань у мiру сил i здатностей
планомiрно викликати цi дiï для множення життєвих благ”
(с.55).
Без методу Гоббс не мислить розвитку науки й фiлософiï.
”Метод при вивченнi фiлософiï є найкоротший шлях до
того, щоб на пiдставi знання знайти й прийти до пiзнання ïхнiх
дiй” (с.104). Вiн вiддає належне й аналiтичним i синтетичним
методам дослiдження. Вони поєднуються в єдине цiле
Органiчно пов'язане iз трактуванням методу й розумiння науки. Пiд наукою
Гоббс розумiє ”iстини, що втримувалися в теоретичних
твердженнях, тобто в загальних положеннях i висновках з них. Коли мова
йде лише про безсумнiвних факт, то ми говоримо не про науку, а про
знання. Наука починається з того зору, завдяки якому ми
осягаємо iстину, що втримувалася в якому-небудь твердженнi: вона
є пiзнання якого-небудь предмета на пiдставi його причини, або
пiзнання його виникнення за допомогою правильноï
дедукцiï” (с.235).
Т.Гоббс розвив навчання Бекона, додав йому бiльше механiстичну форму. У
той час це було достоïнством, а не недолiком. Головним досягненням
став синтез емпiризму Бекона й рацiоналiзму Декарта, об'єднання
ïхнiх пiдходiв до пiзнання в щось цiле. Рiшення проблеми цiлком
задовольняло науку XVII i XVIII столiть
Розглянемо деякi риси гносеологiï французьких енциклопедистiв, якi
мабуть ближче iнших стояли до приватних наук. В областi гносеологiï
французькi енциклопедисти мало оригiнальнi, але для географiв це не було
настiльки важливо. Географiï потрiбна була гносеологiчна база i
ïï можна знайти у фiлософiï енциклопедистiв
Створення Енциклопедiï (1750 — 1770 р.) було тiсно пов'язана
з буржуазною революцiєю 1789 — 1794 р. Вона стала свого роду
теоретичною базою цiєï революцiï. Позицiя
енциклопедистiв — соцiальн i гносеологiчна була найбiльш
прогресивноï для того часу. Соцiальнi змiни висунули новi вимоги до
науки. I наука прореагировала дуже швидко. Поза захопленням емпiричною
наукою й фiлософiєю Бекона, Локка й Гоббса залишилися далеко не
всi вченi. Доводиться констатувати, що географи за рiдкiсним винятком i
отут виявилися не на висотi свого часу
У центрi гносеологiчних пошукiв фiлософiв стояли наступнi проблеми
— спiввiдношення почуттiв i розуму, походження людських знань,
ïхня об'єктивнiсть, вплив iстини на життя, спiввiдношення
вiри й розуму. Навколо цих i iнших проблем концентрувалися пошуки
енциклопедистiв. Вони висловили багато думок, якi при належнiй
конкретизацiï могли принести географiчнiй науцi багато користi.
Важлива для географiï, наприклад, фiлософiя е.Кондильяка. Вiн не
був безпосереднiм спiвробiтником Енциклопедiï, але його iдеï
лежали в загальному руслi з енциклопедистами. Iдеï Кондильяка були
зiгнорованi географами й у програшi залишилися тiльки вони Географи
могли б використовувати сенсуалiзм Кондильяка. У цьому питаннi вiн пiшов
набагато довше Локка й iнших сенсуалiстiв. Джерело знань Кондильяк
визначив у вiдчуттях, вiдкинувши значимiсть внутрiшньоï
рефлексiï. Його iдеï занадто спрощували процес пiзнання, але
для свого часу були досить плiдними. Кондильяк мав величезний вплив на
сучасникiв. Пiсля революцiï 1789 року його працi були покладенi в
основу фiлософського утворення Францiï. Згодом вони були замiненi,
але важливий факт, що якийсь час гносеологiчнi принципи, близькi до iдей
енциклопедистiв, були офiцiйною державною фiлософiєю
Завдання, якi ставив перед фiлософiєю Кондильяк, були
конструктивнi. В однiй iз праць вiн вiдзначає, що ”головний
предмет, що ми нiколи не повиннi випустити з уваги, — це вивчення
людського розуму не для того, щоб вiдкрити його природу, а для того, щоб
пiзнати його дiï, простежити, за допомогою якого мистецтва вони
сполучаються i як ми повиннi ними керувати, щоб досягти всього того
розумового розвитку, на яке ми здатнi” (с.69). I це не залишилося
фразою. Дається систематичний виклад т теорiï пiзнання.
Ставиться безлiч питань i даються на них вiдповiдi. Дуже важливi думки
про метод наукового пiзнання. Наприклад, вiдзначено, що ”метод, що
привiв до однiєï iстини, може привести й до iнший i що
найкращий метод повинен бути однаковим для всiх наук. Значить досить
помiзкувати про вiдкриття, якi були зробленi, щоб навчитися робити новi
вiдкриття” (с.285).
Але була цiла плеяда фiлософiв, якi боролися за нову науку. Ця боротьба
не була справою чисто французьким. Майже в кожнiй розвиненiй
європейськiй краïнi були фiлософи, що висловлюють думки
близькi iдеям енциклопедистiв. Наприклад, в Англiï таким фiлософом
був Джозеф Пристли. Вiн не створив оригiнальноï фiлософськоï
системи, але висловив стiльки коштовних думок, що вони могли лягти в
пiдставу емпiричноï парадигми географiï
Не будемо вдаватися в деталi його фiлософiï. Вiдзначимо лише одну
думку. Пристли писала: ”теорiя й експеримент неминуче йдуть рука
об руку, причому всякий рух уперед пов'язане iз прийняттям деякоï
спецiальноï гiпотези…Самими слiпими й самими оригiнальними
експериментаторами є тi, якi, представляючи волю своïй уявi,
допускають сполучення самих далеких друг вiд друга iдей. I хоча багато
хто iз цих iдей згодом виявляться дикими й фантастичними, iншi з них
можуть привести до найбiльшого й капитальнейшим вiдкриттям. Тим часом,
дуже обережнi боязкi тверезi й повiльно мислячi люди, нiколи не дiйдуть
до цих вiдкриттiв” (с.265).
У теорiï науково-географiчного пiзнання це могло мати важливе
значення. Вiдзначено, що в XVII — XVIII столiттях у географiï
були приклади робiт написаних з позицiй емпiричноï науки. Показано
також, що такi роботи були закономiрним результатом розвитку науки свого
часу й не видiлялися iз загальноï маси аналогiчних публiкацiй в
iнших областях пiзнання. Ïхня природнiсть у загальнонауковому планi
сполучалася з винятковiстю в географiчнiй науцi. Напрошується
висновок, що основна маса географiчних робiт не вiдповiдала рiвню
передовоï науки свого часу. Iз чим це зв'язано вже вiдзначене.
Причини лежать у фiлософському невiданнi, кастовiй обмеженостi, зведеннi
дисциплiнарного сепаратизму в ранг чесноти. У пiдсумку реальнi
можливостi переходу на емпiричну стадiю розвитку були упущенi, вiрнiше
зiгнорованi. Тi географи, якi розбиралися у фiлософiï, були близькi
прогресивним тенденцiям у передових науках або якi iнтуïтивно
вловлювали загальнi тенденцiï, виявилися далеко поперед науково-
географiчного спiвтовариства й впливу на нього не зробилися
Нам вiдомий лише один географ цього часу, послiдовно й цiлеспрямовано
застосовував передову фiлософську методологiю в географiчноï науки.
Це Н.Демаре. Вiн перший i останнiй з географiв виклав принципи наукового
пiзнання стосовно до географiï. Варто врахувати й те, що принципи
були викладенi дуже коротко й у статтi написаноï для
Енциклопедiï, а не в спецiальнiй науково-географiчнiй працi.
Наскiльки нам вiдомо, Демаре не наполягав на ïхньому повсюдному
впровадженнi в практику географiчних дослiджень, з усiма наслiдками, що
випливають звiдси. Таке завдання не ставилося. Можна допустити, що тодi
цi принципи, особливо у Францiï, були справою природним. Але навряд
чи. Географи не намагалися зв'язати розвиток географiï й
фiлософiєю Бекона. Нiхто з них навiть не поставив проблему методу
вгеографии.
Наскiльки роботи фiлософiв були доступнi представникам приватних наук в
XVII — XVIII столiттях? Дослiдження показало, що всi основнi
роботи фiлософiв, у яких викладалися принципи гносеологiï, були
добре вiдомi вченому миру
”Новий Органон”, ”Мiркування про метод”, iншi
численнi добутки Бекона, Декарта, Гассенди, Гоббса, Локка видавалися
багато разiв. Ученому не знати про неï було не можна. Фiлософи були
свого роду маяками науки того часу. До початку XVIII столiття були
виданi й роботи, що залишилися в рукописному видi. Наприклад, в 1701
роцi видаються ”Правила для керiвництва розуму” Декарта. Це
раннiй добуток фiлософа дозволяло застосувати строгий науковий метод
навiть самим фiлософськи неписьменним ученим. Детальнi дослiдження
особистих бiблiотек учених XVIII столiття переконують, що не знати про
роботи видатних фiлософiв i ïхньоï гносеологiï було
неможливо.
Зупинимося ще раз на питаннi — чому географи XVII i XVIII столiть
не порушили питання про необхiднiсть розвитку емпiричноï
географiï? Зразковою роботою XVII — XVIII столiть, що дала
початок науковоï географiï, прийнято вважати ”Географiю
генеральну” Б.Варениуса, видану в 1647 роцi. Iсторики
географiï затверджують, що саме з ïï почалося формування
географiï як науки, тобто формування емпiричноï
географiï. Цей процес завершився до кiнця XIX столiття.
Подумаємо над цим твердженням
Виникають питання. Чому Варениус не порушив питання про пiдведення пiд
географiю фiлософськоï основи нового типу? Чому вiн не зв'язав
боротьбу за нову географiю з аналогiчною боротьбою за науку й фiлософiю
нового типу на бiльше високому рiвнi? Чому вiн не поставив проблему
методу географiчного пiзнання? Висловимо трохи можливих вiдповiдей
Може бути, Варениус не знав про фiлософiю Декарта й особливо Бекона? Або
будучи представником приватноï науки, взагалi мало цiкавився
фiлософiєю? Може бути вiн ототожнював всю фiлософiю зi
схоластикою, що у цей час усе ще залишалася реальною силою? Цi припущення-
вiдповiдi досить природнi, але мало правдоподiбнi. Фiлософiя Декарта й
Бекона була широко вiдома й дуже популярна серед учених XVII столiття.
Зв'язок фiлософiï iз приватними науками була дуже тiсна.
Альтернативность новоï фiлософiï схоластицi не була
таємницею. Так що цi припущення вiдпадають
Досить iмовiрно, що Варениус належав до вченим того типу, якi рiшуче
вiдкидали зв'язок з фiлософiєю. Може бути його зневажливе
вiдношення до фiлософiï пов'язане з неприйняттям iдей Бекона.
Зневажливе вiдношення до Бекону особливо широко було серед фiзикiв XVII
столiття, внаслiдок того, що версiя iндуктивного методу Бекона була мало
продуктивна в цiй областi й того, що Бекон дотримувався досить
застарiлих фiзичних поглядiв
Це правдоподiбна гiпотеза. На ïï користь говорить i те, що
Варениус був добре знаком з фiзикою, дотримувався в нiй найсучаснiших i
прогресивних йому позицiй. Саме в цьому й полягала головна вiдмiннiсть
його працi вiд роботи Б.Кеккермана, написаноï в 1610 роцi. Але це
може пояснити лише зневагу особисто до Бекону i його фiлософiï, але
не пояснює загальний антифiлософськоï позицiï Варениуса
Не зовсiм ясно чому Варениус обмежився визначенням предмета
географiï й проведенням класифiкацiï географiчних наук, але не
поставив проблему методу дослiджень у географiï. Вiдповiсти на це
питання, не вдаючись у гiпотетичнi мiркування, складно. Може бути,
Варениус уважав, що про новий iндуктивний метод взагалi не варто
поширюватися, тому що ця справа фiлософiв, а справа географiв конкретно
проводити цi методи. На класифiкацiï вiн зупинився тому, що
потрiбно було якось упорядкувати можливе рiзноманiття географiчних
дослiджень. Фiлософи цього б робити не сталi й Варениус змушений був
зупинитися на даному питаннi
Може бути й так. Але факт залишається. Проблема методу в
географiï поставлена не була. Iмовiрно, уже у Варениуса виявилася
настiльки властива географам рiзних краïн i часiв риса, що
виражається в сильнiй самоiзоляцiï вiд фiлософiï.
Сепаратизм вiд фiлософiï є якоюсь долею географiчноï
науки. Можна припустити й те, що Варениус просто не встиг поставити цю
проблему через ранню смерть Для нас залишається загадкою, чому
проблема методу науково-географiчного пiзнання не була поставлена
географами й у бiльше пiзнiше час. Необхiднiсть у цьому була дуже
бiльша, але не всяка необхiднiсть у науцi одержує належну
реалiзацiю. Залишається незрозумiлим вiдсутнiсть колективних спроб
розвити емпiричну географiю, як самостiйне напрямок, що
сполучається з описовою географiєю. Ще можна якось зрозумiти
чому це не було зроблено в XVII столiттi, але чому це не було зроблено в
XVIII столiттi важко пояснити. Адже подiбний розвиток географiчноï
науки був реально й необхiдно.
Якби в XVIII столiттi, скорiше наприкiнцi, у географiï розвилася
емпiрична парадигма? Як могла зложитися еволюцiя географiï?
Однозначно на питання вiдповiсти складно, але ряд припущень висловити
можна.
Перше . Якби емпiрична географiя виникла, то скорiше у французькiй або
англiйськiй науцi. Нiмецька географiя виключена. Це пов'язане з тим, що
в нiмецькiй географiï й науцi в цiлому традицiï англiйських i
французьких фiлософiв XVII — XVIII столiть, що заклала основи
гносеологiï емпiричноï науки, не одержали визнання. Iншоï
гносеологiчноï бази для розвитку емпiричноï географiï в
XVIII столiттi не було. Якби емпiрична парадигма реалiзувалася, то в XIX
столiттi нiмецькi вченi не мали настiльки сильного впливу на розвиток
свiтовоï географiï
Друге . Якби географiя засвоïла фiлософську основу, що пiдводить
пiд неï науково-емпiричну базу, виникла б необхiднiсть i можливiсть
сприйняття позитивiзму в другiй половинi XIX столiття. Ми
вважаємо, що фiлософiя Бекона i його послiдовникiв i позитивiзм
XIX столiття, є генетичними щаблями становлення емпiричноï
науки. Для розвитку емпiризму в приватних науках було двi можливостi
— перша, в XVII — XVIII столiттях пов'язана з
фiлософiєю Бекона i його послiдовникiв. Друга пов'язана з
позитивiзмом в XIX столiттi. Для наукових спiвтовариств пропустивших
першу можливiсть, був шанс, зв'язаний спозитивизмом.
В iсторiï науки вiдбувся курйоз. Новий час висунув завдання
розробки науковоï методологiï. Бекон, Декарт, Гоббс i багато
iнших фiлософiв вирiшили проблему. Наука вийшла на новий рiвень i
благополучно дiйшла до нашого часу. Ми розглядаємо великих
фiлософiв XVII столiття як пiонерiв новоï науки, думаючи, що
ïхнi iдеï втiлилися в сучаснiй науцi. Але в цьому є
серйозне протирiччя. Значну частину своïх зусиль фiлософи Нового
часу витрачали на усунення оман розуму, розробку методу пiзнання. Метод
наука засвоïла й втiлила в реальнiсть, але те, що стосувалося
метанаучной частини розвитку науки залишилося поза полем зору наукового
спiвтовариства. Метанаучная культура сучасного вченого мало
вiдрiзняється вiд метанаучной культури вчених минулого. Ми багато
знаємо про методи наукового пiзнання, але одними методами
науковедческая культура не вичерпується. Вона значно ширше й
охоплює все систему знання вченого про науку, його вмiння
спiлкуватися з колегами, критикувати чужi й своï власнi роботи й
багато чого iншого. Щодо цього Бекон, Декарт, Гоббс, Локк i iншi
фiлософи XVII столiття настiльки ж актуальнi, як 300 рокiв назад.
Основною причиною цього стало самовiдчуження географiв вiд прогресивних
суспiльних вiянь i фiлософське неуцтво науково-географiчного
спiвтовариства. У фiлософiв XVII — XVIII столiть потрiбно було
засвоïти унiверсальну методологiю емпiричного пiзнання, спроби
усунення оман розуму, боротьбу з його забобонами й т.д. Цi аспекти
взаємозалежнi й становили єдине цiле. Для представникiв
бiльшостi приватних наук бiльше близьким виявилося засвоєння iдей
щодо розробки методу пiзнання. Питання про усунення оман розуму не був
осмислений у повному обсязi. На принципово новому рiвнi вiн знову
поставлений у другiй половинi XX столiття. Географи проiгнорували
вiдмiннi потенцiйнi можливостi. Результатом стала змiна строкiв
становлення емпiричноï географiï. Процес становлення пройшов
далеко не оптимальним шляхом. Це вплинуло на подальший розвиток
географiчноï науки
У данiй роботi проблем спiввiдношення дiйсного й розумного в науцi
розглянута лише з однiєï точки зору. Вона набагато складнiше
й вимагає нових бiльше широких пiдходiв. Аналiз вiдносин
географiï з фiлософiєю, з погляду можлив i дiйсного, стане
часткою системного розгляду проблеми в недалекому майбутньому
Розвиток науки — процес детермiнований. Але детермiнiзм не носить
однозначного характеру. Бiльш вiрно говорити про розвиток науки, як про
процес детермистическо — стохастическом. Завжди є можливiсть
вибору варiантiв розвитку й вiд того, який варiант буде обраний, багато
чого залежить. А вибiр варiанта є процедура, значною мiрою,
суб'єктивна. На вчених двигающих свою науку вперед, лежить бiльша
вiдповiдальнiсть за ïï майбутнє . Це говорить про
необхiднiсть розумного, культурного, науково обґрунтованого
пiдходу до дiйсностi науки. Нiчого не трапляється саме собою й
нiщо не залишається без наслiдкiв в iсторiï науки. Меду тим,
географи занадто часто виявлялися iнтелектуально незалежними вiд
своєï епохи. Iз цього варто зробити конструктивнi висновки
Iсторiя науки повинна вчити, робити людини, що займається наукою,
ученим. До занять наукою можна пiдходити тiльки через цiлiсне,
теоретичне осмислення iсторiï ïï розвитку. А для
створення подiбноï iсторiï важливо профессионализировать
метагеографию, як науку про цiлiсне дослiдження географiчноï науки.
Поки ми не створимо метагеографии, що вiдповiдає найсучаснiшому
рiвню розвитку метанауки, ми не зможемо домогтися того, що дiйснiсть
нашоï науки буде розумною. Сама фундаментальна перешкода, що
заважає збiгу дiйсного й розумного станiв науки, полягає в
протирiччi мiж рiвнями розвитку метанаучного й властиво наукових блокiв.
Це було характерно для минулого науки, ïï сьогодення й буде
характерно для найближчого майбутнього. Потрiбно переходити на новий
рiвень самопiзнання науки. Ми перебуваємо на гранi новоï
революцiï в науцi. Ця революцiя порiвнянна з революцiйними змiнами
произошедшими в Новий час. Там ми мали перехiд на стадiю iндивiдуального
самопiзнання науки, з розвитком iсторiï й методологiï науки.
Зараз ми перебуваємо на початку переходу на стадiю iндивiдуального
диференцiйованоï свiдомостi науки, з розвитком системноï
метанауки. По термiнологiï Гегеля, це стадiя розум. Чим вона
виявиться в реальностi має бути подивитися Висновки роботи простi
й категоричнi. В iсторiï географiчноï науки дiйсне не розумно,
а розумне не дiйсно. Географiчна наука могла й повинна була пiти iстотно
iншим шляхом розвитку, у якому було бiльше науки й менше описового
пiдходу. Причина не збiгу дiйсного й розумного в низкою
метагеографической культурi географiв, у невмiннi займатися наукою.
Єдиною можливiстю приведення географiчноï науки в розумний
стан є розвиток метагеографии й перехiд на новий рiвень
самосвiдомостi
