Змiст образiв Фауста й Мефистофеля в трагедiï Ґете

29 серпня 1749 року у Франкфуртi — на — Майне народився
Иоганн Вольфган Ґете . Саме цiй дитинi призначено було стати
особою нiмецькоï лiтератури 18 в. До моменту народження Ґете
вже як 100 рокiв тому закiнчилася в Нiмеччинi Тридцятирiчна вiйна . Мир
за собою спричинив спочатку бурхливий розвиток економiки, а потiм
ïï ж рiзкий спад. На вимогу батька, повзрослевший Ґете
вивчав юриспруденцiю й захистив в 1771 роцi дисертацiю на тему про
взаимоотношении мiж церквою й державою. Але крiм цього Ґете
займався геологiєю, оптикою, морфологiєю тварин i рослин ,
вивчав iсторiю мистецтва, багато малював, вiдвiдував лекцiï,
присвяченi творчостi Шекспiра, i писав вiршi. Крiм Шекспiра на молодого
Ґете вплинули такi письменники як В. Скотт, Гизо, Вильмен, Кузен
— це всi письменники — романтики. Але в нiмецькiй лiтературi
епоха романiзму була вiдзначена незвичайним зльотом фiлософськоï
думки. Звiдси на Ґете зробили свiй вплив такi мислителi як Фихте,
Шеллинг, Гегель
У своєму життi Ґете багато подорожував. Вiн тричi побував у
Швейцарiï: цей рай на землi вчасно Ґете був неодноразово
оспiваний. Ґете ïздив i по мiстах Нiмеччини, де й зштовхнувся
з дивним явищем — ляльковими ярморочними спектаклями, у яких
головними дiючими особами був якийсь Фауст — доктор i чорнокнижник
i чорт Мефистофель . Саме з нацiональною традицiєю пов'язано те,
що для Ґете принципи, сформульованi Аристотелем, втрачають
значення вiчноï норми
Незабутнiм враженням для Ґете з'явилася Iталiя. Вона стала
вихiдним рубежем, що визначив нове — класичний напрямок у
творчостi Ґете. Але вона збагатила поета такими враженнями, якi
вже пiдготували й виходи за рамки системи веймарского класицизму. У
Венецiï Ґете знайомить iз театром масок. Менi здається,
що саме образ цього театру масок вiдтворив Ґете в Фаустовi, а
точнiше у Вальпургиевой ночi в першiй частинi й у балi — маскарадi
в iмператора при дворi в 2 — ой частинi. Крiм того в другiй
частинi добутку мiсце всього дiï — це якi — те
классическо — античнi iталiйськi ландшафти, а в багатьох сценах
Ґете, стилизируя, починає висловлюватися в ритмi вiршiв
античних авторiв. I це не говорячи вже про сюжет…
Як ми вже вiдзначали ранiше, поïздки по Нiмеччинi привели
Ґете до задуму Фауста. Театр представляв iсторiю про доктора
Фаустовi й Мефистофеле як веселу, iронiчно — сатиричну комедiю.
Але адже це театр, i вiн завжди вiдбиває думки, думи , та й сам
стиль життя народу. I Ґете звернувся до письмових джерел —
хронiкам i переказам. Iз хронiк довiдатися вдалося небагато, а от
легенда розповiла про те, що нiколи народився хлопчик у цiлком
благополучних батькiв, але iз самого раннього рокiв вiн проявляв зухвалу
вдачу. Коли вiн пiдрiс його батьки й дядько порадили вчитися йому на
богословському факультетi. Але молодий Фауст залишив це богоугодне
заняття i займався вивченням медицини, а також попутно, тлумаченням
халдейських… i грецьких знакiв i письмен. У скоре вiн став
доктором i при тiм дуже непоганим. Але його iнтерес до магiï привiв
до того, що вiн викликав духу й уклав з ним договiр … Це була
чисто релiгiйна оцiнка ситуацiï; тут остаточно й безповоротно
засуджувалися Фауст i Мефистофель, а всi внемлющие застерiгалися й
повчалися — наставлялися в богобоязливому життi. Мефистофель
протягом всiєï легенди обманює Фауста, а острiвний
конфлiкт можна було б сформулювати так: конфлiкт мiж добром i злом, без
подальших розглядiв, що є добро, а що зло… Мефистофель, тут
представляє сторону зла, пропонував знання й разом з ним
могутнiсть, а вiд Фауста було потрiбно лише зречення вiд християнства.
Мефистофель був лише одним з демонiв, але вiдняти не особливим
Ґете перевiв цю легенду на сучасну йому ґрунт. В Фаустовi
виявилися органiчно злитi самi рiзнi елементи — початок драми,
лiрики й епосу. Саме тому багато дослiдникiв називають цей добуток
драматичною поемою. Фауст включає iз себе елементи, рiзнi й по
своïй художнiй природi. У ньому є сцени реально —
побутовi, наприклад, опис весняного народного гуляння вихiдного дня;
лiричнi побачення Фауста й Маргарити; трагiчнi — Гретхен у темницi
або момент, коли Фауст ледь не припинив життя самогубством; фантастичнi.
Але фантастика Ґете в остаточному пiдсумку завжди пов'язана з
реальнiстю, а реальнi образи за часту носять символiчний характер
Iдея трагедiï про Фауста виникла в Ґете досить рано.
Споконвiчно в нього вийшло двi трагедiï -трагедiя пiзнання i
трагедiя любовi. При цьому обидвi вони залишилися нерозв'язними.
Загальний тон цього пра — Фауста похмурий, що взагалi ж i не
дивно, тому що Ґете вдалося повнiстю зберегти колорит
середньовiчноï легенди, принаймнi в першiй частинi. В пра —
Фаустовi сцени, написанi у вiршах перемежовуються iз прозаïчними.
Тут в особистостi Фауста сполучалися, титанизм, дух протесту, порив
кбесконечному.
13 квiтня 1806 р. Ґете записав у своєму щоденнику: Закiнчив
першу частину Фауста. Саме в першiй частинi Ґете обрисовує
характери двох своïх головних героïв — Фауста й
Мефистофеля; в- другiй частинi Ґете бiльше уваги придiляє
увагу окружающуму миру й суспiльному устрою, а також спiввiдношенню
iдеалу й реальностi З Мефистофелем ми знайомили вже в Пролозi на небi. I
тут уже видно, що Мефистофель — рис не буде повнiстю негативним
персонажем, тому що вiн симпотичен навiть Богу:

• З парфумiв заперечення ти всiх менш
• Бував менi в тягар, шахрай i веселун
• И саме Господь дає доручення Мефистофелю:
• З лiнi людин упадає вспячку.
• Ступай, розворуши його застiй…

Ґете вiдбиває в Мефистофеле особливий тип людини свого часу. Мефистофель ставати втiленим запереченням. А 18 столiття особливо буяло скептиками. Розквiт рацiоналiзму сприяв розвитку критичного духу. Усе, що не вiдповiдало вимогам розуму ставилося пiд сумнiв, а глузування разило сильнiше гнiвних викриттiв. Для деяких заперечення стало всеосяжним життєвим принципом, i це вiдбито в Мефистофеле. Його реплiки викликає посмiшку навiть над тим, над чим смiятися, у принципi, i не треба:

• Як мовлення спокiйно й легке!
• Ми ладимо, вiдносини з ним не псуючись
• Прекрасна риса в старого
• Так людяно думати й про чорта

Але як уже було замiчено, Ґете не малює Мефистофеля винятково втiленням зла. Вiн розумний i проникливий, вiн критикує дуже обґрунтовано й критикує все: безпутнiсть i любов, тягу до знань i дурiсть:

• Приємно те, що вiддаляє мета:
• Посмiшки, подихи, зустрiчi у фонтана,
• Сум томлiння словом, канитель,
• Яку завжди повнi романи

Мефистофель — майстер помiчати людськi слабостi й пороки, i не можна заперечувати справедливостi багатьох його уïдливих зауважень:

• ПРО, вiра — важлива стаття
• Для дiвчин властолюбних:
• З наречених благочестивих
• Виходять смирнi чоловiки…

Мефистофель до того ж ще й песимiстично настроєний скептик. Саме вiн говорить, що життя людська — маята, сама людина вважає себе божком вселеноï. Саме цi слова чорта менi здаються показниками того, що Ґете вже вiдмовляється вiд рацiоналiстичних концепцiй. Мефистофель говорить, що Господь надiлив людину iскрою розуму, але користi вiд цього нi, тому що вiн, людина, поводиться гiрше скотов. Мовлення Мефистофеля мiстить рiзке заперечення гуманiстичноï фiлософiï — фiлософiï епохи Вiдродження. Люди самi настiльки зiпсованi, що дияволовi немає необхiдностi творити зло на землi. Люди вiдмiнно обходяться в цьому й без нього:

• Так, господи, там безсовiсний морок
• И людинi бедному так зле.
• Що навiть я щаджу його покуда.

Але проте Мефистофель обманює Фауста. Адже насправдi Фауст не говорить: Мить, почекай!. Фауст, несучись у своïх мрiях у далеке майбутнє , уживає умовне нахилення:

• Народ вiльний на землi вiльноï
• Побачити я б хотiв у такi днi
• Тодi б мiг викликнути я :Мгновенье!
• ПРО, як прекрасно ти, почекай!

Фауст в очах Мефистофеля божевiльний мрiйник, що бажає неможливого. Але Фаустовi дана божественна iскра пошуку. Протягом всiєï поеми вiн шукає себе. I якщо спочатку вiн отчаивается, що не може стати богоподiбним, то в самому кiнцi добутку вiн говорить:

• ПРО, якби, iз природою нарiвнi,
• Бути людиною, людиною менi…

На мiй погляд кожному з нас дана ця iскра пошуку, iскра шляху. I кожний
з нас умирає, духовно вмирає, у ту мить, коли йому вже
стає нiчого не треба, коли час як потiк перестає мати
значення. Суперечка Бога з Мефистофелем — це рiшення кожного з нас
куди йти. I правi, як не дивно, вони обоє. I Бог це прекрасно
усвiдомлює. Пошук искупляет помилки, i саме тому й Фауст i
Маргарита виявляються враю. А закiнчити я хотiла б словами А. Аникста:
Фауст Ґете належить до числа тих явищ мистецтва, у яких з
величезною художньою силою втiлений ряд корiнних протирiч життя.
Прекраснейшая поезiя сполучається тут з разючою глибиною думки.