Земля в долi людини. Твiр по повiстi О. Кобылянской Земля

Мiрилом духовних цiнностей про народ завжди була, є й буде
земля. Всi думки й очiкування, мрiï й життєвi прагнення
зв'язанi лише з нею. Земля була двигуном iсторiï
украïнськоï. Адже наш народ — один з деяких, хто зумiв
вiдстояти свою землю, удержати неï протягом бiльше десяти тисяч
рокiв. Чому нiякi завойовники не змогли пiдкорити, поставити на колiна
Украïну?
Тому, що народ любив свою землю й готовий був вiддати за неï
життя, нiж розстатися зi своєю годувальницею. Про силу любовi до
землi розповiдає у своïй безсмертнiй повiстi О. Кобилянская.
I хоча дехто може заперечити, що подiï, зображенi в добутку, не
були типовими, що це одиночний випадок, але змiст написання добутку не в
цьому. Письменниця хотiла нам показати, до яких трагiчних наслiдкiв
приводить моральна деградацiя й неповага загальнолюдських цiнностей,
закрiплених столiттями розвитку цивiлiзацiï. Головне для
украïнського селянина — наявнiсть або вiдсутнiсть землi. Саме
рiшення цього питання опановує його помислами або очiкуваннями,
впливає на його поводження, вiдносини в сiм'ï. Все своє
життя й свою неабияку силу вiддали старi Федорчуки землi З болем i
смутком говорить Ивоника про важку роботу на нiй: Вона покрилася нашою
кров'ю й нашим потом. Земля, бiльше землi зосередити у своïх руках
нащадкiв, щоб забезпечити хоч мiнiмальний добробут — таке
життєве кредо старших Федорчуков. Саме тому Ивоника прагне
поженити свого улюбленого сина Михайла з дiвчиною, що той не любив. Адже
ïхньоï ниви поруч: Граничать мiж собою, становлять одну
рiвнину, ïхня сила однакова i пiсля одруження об'єднаються.
Чи любив старий Федорчук землю? Так, любив. Вiн знав неï в кожнiй
порi року й у рiзних настроях, начебто себе самого. Прикладом вiдносини
старшого поколiння до землi може бути i Євдокiя, що вiддає
улюблену дочку замiж за нелюбого, тому що його батьки мають багато
землi. Як ставиться до годувальницi всього сущого молоде поколiння?
Михайло, син Ивоники, успадкував вiд батька кращi риси любовi до землi.
Пiд час буденноï землеробськоï роботи хлопчиковi здавалося, що
вiн був паном якогось великого, пишного зеленого миру й мiг у ньому
робити все, що хотiв… Тому, виявившись у цiсарському вiйську,
Михайло так тужить за роботою в поле. Йому снилася земля, до якоï
прикипiли його робочi чорнi руки. Але служба у вiйську дала й дещо
позитивне. Вона розширила його обрiï, допомогла зрозумiти, що й без
землi можуть прожити люди. Тому невипадково для того, щоб
об'єднати свою долю з улюбленоï, Михайло готовий вiдмовитися
й вiд землi, що так любив: Я залишу вам усе поле… радуйтеся йому,
а я беру собi Ганну й повернуся назад у мiсто. Там я вже знайду роботу й
не загину.
У чому нещастя Ганни? Не в чи тiм, що в неï немає нi
жменьки землi, нi грошей, а тому в неï немає надiï на
кращу долю, на щастя з улюбленим. От чому, незважаючи на ïï
високi моральнi якостi, старi Федорчуки почували майже ненависть до
неï пiсля смертi улюбленого сина. Сава успадкував вiд батька й
матерi риси слiпоï любовi до землi. Всi те прекрасне, що робило
його брата натхненним творцем на землi, стало чорним, злим у ньому. От
чому заради того, щоб не дiлити землю, Сава й Рахира доходять до
вбивства Михайла. Що ж робити далi? Пiсля смертi улюбленого сина старий
Ивоника хоче зробити так, щоб трагедiя бiльше не повторювалася. Тому вiн
потай вiд Марiйки переписує синовi Ганни своє краще поле.
Ивоника хоче, щоб той пiшов учитися далi й не був прив'язаний до землi.
Хоче вiдiрвати свого сина вiд такоï залежностi i його мати. Петро з
Ганною вважають, що, лише вiдiрвавши свого сина вiд землi, вони дадуть
йому щастя. Що ж буде тодi, коли всi пiдуть у мiсто? Хто буде ходити по
землi? Письменниця своïм добутком затверджує: земля
бiдує саме в такий чесний i працьовитих, як Михайло. Недарма над
могилою улюбленого сина старий Ивоника проголошує: Не для тебе,
синок, була вона, а ти для неï! Дурень ти був на нiй, дурень…
Найманцем ти був, найманцем!. Що ж визначає долю людини? Наявнiсть
або вiдсутнiсть землi? Любов до неï? Або, може, власна духовнiсть,
через призму якоï виникає й вiдношення до землi? Чи позбувся
син Ганни вiд усього злого, вiдiрвавшись вiд землi? Чи позбулися ми,
сьогоднiшнi, вiд всiх злих якостей, насильно вiдiрванi вiд своïх
корiнь ? Адже разом iз приватною власнiстю на землю нас позбавили
вiдчуття хазяïна, своєï iсторiï й навiть…
почуття власного достоïнства
Хiба може поважати себе людина, позбавлена самого необхiдного? От чому
повiсть О. Кобилянской так актуальна саме зараз, пiд час розвитку
новоï держави й виховання нових власникiв, нових хазяïв землi.
Доля людини, особливо украïнця, визначається його вiдношенням
до матерi всього сущого. Адже iз землi ми народжуємося й з нею
ростемо, мiцнiємо, i пiсля смертi знову зустрiнемося з нею, щоб
уже нiколи не розстаємося. Вона — наша свята годувальниця,
що визначає людську долю. Вона — мiряло духовних цiнностей
украïнського народу