Вiдкриваю свого Павла Тичину

Говорять, поети розцвiтають раз у столiття. Якщо вважати так, то Павло
Тичина розцвiв у молодi роки, коли з'явилися Сонячнi кларнети (1918),
Замiсть сонетiв i октав, Плуг (1920), У космiчному оркестрi (1921),
Золотий гул (1922), Вiтер з (1924). Це справдi неперевершена, видатна
поезiя, у якiй переплелися й краса людських почуттiв, i подiï
революцiï й громадянськоï вiйни на Украïнi як надiï
на соцiальнi, нацiональне й духовне звiльнення, i жорстоке розчарування
дiйснiстю. Напевно, можна скiльки завгодно говорити зараз про
непослiдовностi поета, його роздвоєнiсть, але, я думаю, спочатку
треба подивитися на тодiшнi подiï очами молодого художника,
пропустити ïх через його вразливе серце. I тiльки тодi, усвiдомивши
джерела трагедiï Тичини, можна зрозумiти, чому i як в однiй людинi
з'єдналися два поети. Саме таким побачив я свого Тичину.
З одного боку — Ви знаєте, як липа шелестить, Коли у
твоï очi вдивлюся, Пастелi, Пам'ятi тридцяти. З iншого боку —
В iменi людини, Партiя веде, Комунiзм далi бачить. Дуже хочеться
вiдповiсти на це питання так, щоб i iншi зрозумiли й полюбили його, як
я. От вiн виникає перед нами автором Сонячних кларнетiв: молодий
iнтелiгентний талановитий юнак, що уважно вдивляється в мир i
напружено шукає вiдповiдi на питання: у якому зв'язки перебувають
природа й люди, добро й зло? Що є визначальноï? Спiває
доходить до висновку, що все у свiтi взаємозалежно. Це вiдкриття
виконує його радiстю, i нею вiн дiлиться з нами:

• Гаю шумлять
• Яслушаю.
• Хмаринки бiжать
• Любуюся

И поступово подiï Першоï свiтовоï вiйни переконують П. Тичину, що цей оспiваний ïм мир такий далекий вiд гармонiï. Але молоде серце прагне мiцна вiра в добро й створює його, — так з'являються вiршi циклу Гармонiчне, Хтось гладив ниви, Блакить мою душу обвiяла, Менi здається, що саме вiра в гармонiю миру, оптимiзм вiдрiзняли поета з його попередникiв i сучасникiв. А ще — передчуття революцiï. Саме досить народилися рядки:

• Гей, ударте в струни, кобзарi,
• Надихнете серця пiснями!
• Украïнський прапор i вгорi
• Начебто сонце над стелами…

И знову — радiсть, свято, небувалий пiдйом в Золотому гулi. I з'являється передчуття лиха: Чорний птах — у нього ока — пазурi!
Чорний птах iз гнилих завулкiв душi, З поля бою прилетiв, Кряче. Або
це — не генiальна прозорливiсть, що помiтила ту трагiчну границю,
що проляже мiж людьми, навiть рiдними по кровi (курки спустили в матiр i
батька)? I знову — не дивлячись нi на що —
життєстверджуючий фiнал, вiра в перемогу сили добра, у силу
народу:

• Я — невгасимий
• Вогонь Прекрасний,
• Вiчний дух

Поздоровляй же нас ти iз сонцем, голубами. Я сильний народ! — с сонцем, голубами. Але мрiя так i залишилася мрiєю. Краïна була приречена. Революцiя 1917 року замiсть соцiального звiльнення принесла на украïнську землю рiки кровi. Руйнуються сiм'ï, розхитуються вiковi моральнi пiдстави народу. Тичин-поет вiрив у революцiю, чекав i боявся ïï. Звiдси й загострене сприйняття навколишнього, передчуття лиха, пекучий бiль за Украïну, за свiй народ: Хто ж це так з тебе насмiхатися смiливий? Хто твоє серце чим загородив? Я майже фiзично вiдчуваю той бiль, який сповнена кожний рядок вiрша, тому що рубалися, билися рiднi, своï; а тi, кого вважали братами, зрадили Украïну. Стих закiнчується багатозначним питанням, що, без сумнiву, є прозоро^-риторичним: вiдповiдi не треба, воно — очевидний:
Хто ж так люто кинув на розтерзання нас? Менi здається, що саме
тут i втримуються тi джерела роздвоєностi Тичини, що пiзнiше
переросла в трагедiю його таланта. Так, Павло Тичина — генiальний,
але глибоко трагiчний талант. I iз цим не можна не погодитися! Вiн любив
життя у всiх ïï проявах i вчив цьому почуттю читачiв. Вiн, я
переконаний, любив людей: з минулого, сучасникiв i майбутнiх землякiв.
Напевно, це треба зрозумiти душею й кланятися генiальному художниковi за
його серце й талант.