Твiр-розповiдь на морально-етичну тему з власного досвiду з обрамленням

Кожна пора року приносить своï турботи. Пiд час ожеледi ми
боïмося впасти; у снiговi замети починаються негаразди з
транспортом, а восени багато листя; влiтку, трапляється, не
знаєш, куди сховатися вiд спеки, i, звiсно ж, набридають дощi,
хоча i вносять якусь рiзноманiтнiсть у наше життя, втiшають мало. А що
казати про людину, чия професiя змушує ïï бути весь
робочий день на вулицi у будь-яку пору року, в усяку погоду. З такою
людиною, двiрником Валентиною Сергiïвною, ми вiтаємося
щоранку, коли, поспiшаючи на трамвай, проходимо повз велетенський корпус
машинобудiвного заводу. Валентина Сергiïвна давно на пенсiï,
але продовжує працювати. Нiхто i не пам'ятає, скiльки рокiв
вона прибирає вулицю. Навiть люди, якi не знають ïï
близько, завжди вiтаються з нею. Ïï доброзичлива посмiшка,-
доброго дня у вiдповiдь нiби заряжають позитивною енергiєю,
приносять удачу.
Незважаючи на те, що на Валентинi Сергiïвнi був робiтничий одяг,
туго пов'язана хустка, на ïï обличчя хотiлося дивитися. Це
було обличчя вже немолодоï жiнки, що займається грубою i
тяжкою працею, проте вона випромiнює свiтло. Це свiтло йде
зсередини. Такiй людинi хочеться довiрити найпотаємнiше i почути
слова втiхи, коли в життi все iде шкереберть. Ïï сiрi очi
нiколи не були колючими. Iнодi зовсiм незнайомих людей, що проходили
повз неï, Валентина Сергiïвна попереджала: Обережнiше,
попереду на тротуарi льод…
Деякi сприймали подiбне попередження мовчки, байдуже, хтось бурчав, що,
мовляв, давно пiском треба посипати, iншi у вiдповiдь посмiхалися,
дякували за попередження. Одне слово, Валентина Сергiïвна була
справжньою Господаркою вулицi, саме Господаркою тiєï
крихiтноï частини планети, яка була ïй поручена.
Одного разу на початку жовтня дiлянка Валентини Сергiïвни кiлька
днiв була занедбана, а ïï самоï не було видно. Вулиця
здавалася осиротiлою. А ще замiсть неï на мiсцi Валентини
Сергiïвни ми побачили iншого двiрника. Це була висока худорлява
жiнка. Вона немилосердно шкрябала мiтлою по асфальту тротуару, не
зупиняючи роботу навiть тодi, коли поруч знаходилися пiшоходи, укриваючи
ïх клубами пилу.
А Валентина Сергiïвна нiколи не замiтала, доки люди не пройдуть,
зауважив хтось спересердя новiй двiрничцi.
-Я працюю, була рiзка вiдповiдь. Обiйдiть стороною.
-А де Валентина Сергiïвна? поцiкавилася у неï мама.
-Вам навiщо? Людина вже i захворiти не може.
- Що з нею?
-Звiдки я знаю? Йдiть у нашу контору, там вам все розкажуть. Менi з вами
нiколи теревенi правити! -Давай-но, Мишко, i справдi зайдемо у ïхню
контору i дiзнаємося, що все ж таки сталося з Валентиною
Сергiïвною, сказала менi мама.
-А чи так вже важливо про це знати? здивувався я. Ця жiнка нам нiхто.
Звичайний двiрник.
-Це неважливо, ким працює Валентина Сергiïвна. Важливо, яка
вона людина. Можна посiсти дуже високу посаду i вiдштовхувати вiд себе
людей. А можна бути на перший погляд непомiтним працiвником, а люди
поруч з ним вiдчуватимуть себе легко i затишно. Ось така добра людина
Валентина Сергiïвна.
Ми зустрiлися з начальником Валентини Сергiïвни i дiзналися, що
вона трохи нездужає, що з нею нiчого серйозного i вона незабаром
вийде на роботу.
До передбачуваного дня виходу Валентини Сергiïвни на своє
робоче мiсце ми купили велику плитку шоколаду.
А ось i Валентина Сергiïвна! вигукнув я, коли одного разу вранцi ми
проходили повз знайомий заводський корпус.
З одужанням вас, сказала мама.
Валентина Сергiïвна засмутилася, поправила хустку на головi.
А звiдки ви знаєте, що я хворiла? здивувалася вона.
Дiзналися, у свою чергу засмутилася мама. Ми звикли до вас. I вона
вручила Валентинi Сергiïвнi шоколад.