Твiр на вiльну тему: Море подшутило над нами

Я не пам'ятаю, коли навчився ходити, зате пам'ятаю, коли навчився
плавати. Плавати я навчився майже так само давно, як i ходити, але зате
навчився сам, а хто вчив мене ходити, невiдомо. Виховували колективно.
Будинок наш завжди був повний усякими двоюрiдними братами й сестрами.
Вони спускалися з гiр, приïжджали з околишнiх сiл надходити в школи
й технiкуми й, надходячи, проходили крiзь наш досить тьмяний будинок, як
крiзь тунель. Серед них було чимало забавних i цiкавих людей, деяких я
любив, але море менi все-таки подобалося бiльше, i тому я втiкав до
нього, коли тiльки мiг.
Улiтку море було щоденним святом. Бувало, тiльки вийдемо iз хлопцями
знадвору, а вже якесь радiсне хвилювання окриляє кроки —
швидше, швидше! Через все мiсто бiгли на побачення з морем.
Кiнець вулицi впирався у сiру крiпосну стiну. За стiною — море.
Мiцнiсть як би намагається закрити вiд мiста море, але це ïй
погано вдається. Запах моря, завжди потужн i свiжий, спокiйно й
навiть глумливо проходить крiзь кам'яну перешкоду. I нарештi, море!
Величезне й несподiване, воно уривалося в очi й обдавало стiйкою солоною
свiжiстю. Звичайно не вистачало терпiння дiйти до нього, i ми збiгали по
крутiй стежцi на берег i, не встигнувши пригальмувати, летiли в теплу,
ласкаву воду.
Коли прийшла настав час шукати скарби, один мiй шкiльний товариш шепнув
менi, що бачив в одному мiсцi в море золотi монети. Заприсягши нiкому не
говорити про цю таємницю, ми розсталися до наступного дня. Уночi я
погано спав: ворочався, пiдхоплювався, нiяк не мiг дочекатися свiтанку.
Ледве зайнялося, я встав i навшпиньках вислизнув з будинку. Ми
зустрiлися в староï мiцностi. Говорили чомусь пошепки, хоча
навкруги на полкилометра простирався пустельний пляж. Було по^-ранковому
мерзлякувато, вода тихо плескалася в нiг. Ми пiднялися на мокрий вiд
ранковоï вогкостi уламок крiпосноï стiни й обережно переповзли
до його краю. Лягли на живiт i стали дивитися. Через якийсь час товариш
мiй тикнув пальцем у воду. Звiсивши голову, завмираючи вiд хвилювання, я
вдивлявся, але нiчого не бачив, крiм неясного обрису дна. Але вiн дуже
хотiв, щоб я побачив монети. I я, нарештi, побачив ïх. Як би
колтихаясь, вони таємниче поблискували крiзь товщу води.
Розглянути ïх можна було в коротку мить, коли одна хвиля вже
пробiгла, а iнша ще не пiдiйшла. Ми роздягнулися й почали поринати. Вода
ще була дуже холодна: справу вiдбувалося у квiтнi або на початку травня.
Я кiлька разiв пiрнув, але до дна не дiйшов. Не вистачило подиху, i вуха
сильно болiли. Я тодi ще не знав, що поринати потрiбно пiд кутом, а не
вертикально, як це я робив. Поринаючи пiд кутом, проходиш бiльшу
вiдстань до дна, зате йти легко, а головне — вуха звикають до
тиску й не болять.
Щораз я майже дониривал до дна; здавалося, тiльки простягни руку
— i схопиш монети, але мене обманювала прозорiсть води. Нарештi
менi спало на думку кинутися у воду зi скелi, щоб глибше пiрнути за
рахунок iнерцiï стрибка. Я бухнувся у воду й без працi допiрнув до
дна. Схопивши монети разом iз жменею пiску, я iз силою вiдштовхнувся й
зринув. Ухопившись рукою за кам'яний виступ, я обережно пiдняв iншу
руку. Пiсок соромливими струмками стiкав з долонi, а на долонi
моєï блищали двi металевi пробки, якими звичайно закривають
пляшки з мiнеральною водою. Видно, якась компанiя тверезо бенкетувала,
улаштувавшись на цiй кам'янiй брилi. Дорого ж нам обiйшовся цей
нарзанний бенкет! Iз працею просмикнувши задерев'янiлi руки й ноги в
одяг, ми довго пiдстрибували й бiгали по березi, поки не зiгрiлися. Море
подшутило над нами.