Теоретичнi роздуми М. Метерлiнка про драму у п'єсi Слiпi

На березi моря дванадцять слiпцiв очiкують свого поводиря старого
священика, який має вiдвести ïх до притулку. Та
ïхнє очiкування марне поводир знаходиться серед них, але вiн
мертвий. Трагiзм становища людей, якi очiкують свого порятунку,
майстерно передається атмосферою мовчання, яке пробуджує
страх. Стан мовчазного очiкування стає дедалi напруженiшим,
реплiки персонажiв створюють вiдчуття жаху i розпачу.
Розв'язкою твору є, образно кажучи, своєрiдне падiння у
прiрву з вершин надiï: невиразний шум, що дедалi
наближається, нагадує чиïсь кроки, та побачити, хто
саме наближається, слiпi не можуть.
Дитинча ж, яке може бачити, але не вмiє говорити, здатне лише на
крик вiдчаю. Слiпi чекають порятунку вiд того, хто наближається,
чиï невиразнi кроки вони чують. Але це не кроки людини це
наближення долi, звуки морського припливу, в хвилях якого слiпих
очiкує смерть.
Твори Метерлiнка насиченi великою кiлькiстю образiвсимволiв. Вони мають
два рiзновиди: символи образiвпредметiв та символи iдеï,
втiленоï в дiï. Провiдними у творах Метерлiнка є символи
iдеï. Ними просякнутi усi його твори . Це явище наочно
демонструє п'єса “Слiпi”, символи якоï
є складними, але цiлком доступними для розумiння. Острiв є
символом життя, чиïсь кроки i притулок для старих iлюзiï
життя, морський приплив смерть, слiпцi людство, яке без вiри загине.
Пiсля втрати Вiри, символом якоï є священик, людство
приречене на загибель. Символом майбутнього є мале дитя. Але воно
може висловити тiльки зойк жаху. Отже, на думку Метерлiнка, майбутнього
у людства також не буде. Песимiзм творiв М. Метерлiнка 90х рокiв дав
його естетицi, окрiм визначення “театр мовчання”, ще й iншу
назву “театр смертi”. Проте, своïми творами навiть
найтрагiчнiшого звучання Метерлiнк примушує замислитись над
можливостями виходу з кризовоï ситуацiï, в якому опинилось
суспiльство.
Вiдмiннiсть творчого шляху Метерлiнка вiд iнших символiстiв
полягає у його поступовому вiдходi вiд апокалiптичних
настроïв i постiйно присутнього мотиву смертi. Остання з п'єс
Метерлiнка, де життя героïв визначає доля вже згадувана вище
“Смерть Тантажiля”, завершує перший перiод творчостi
драматурга.
М. Метерлiнк не мiг залишатися осторонь тих непростих подiй, що
вiдбувалися в Бельгiï, а тому спробував подолати власну недовiру до
суспiльних перетворень. На початку першого десятилiття XX ст. художнiй
свiт Метерлiнка зазнає певних змiн у бiк iдейноï i
змiстовноï оптимiзацiï. З'являються новi образи i теми . У
творах другого перiоду творчостi п'єсах “Арiана i Синя
Борода”. (1901 р.), “Монна Ванна” (1902),
“Жуазель”, “Чудо святого Антонiя” (1903) та iн.
зникає властиве драматурговi абстрактне забарвлення i надто
ускладнена символiка. Однак, Морiс Метерлiнк не полишає спроб
збагнути природу людини, ïï мiсце в життi, значення
ïï оточення, природну таïну любовi, душi i смертi.
У драмах Метерлiнка чiтко вирiзняються два плини життя: перший
“реальний”, i другий “справжнiй”, який глядачi i
читачi мають осмислити i зрозумiти самостiйно.
Найвиразнiше це явище прослiдковується в його найвiдомiшiй драмi
фiлософськiй п'єсi-феєрiï “Синiй птах”.
Символiка набуває тут казкового, гуманiстичного забарвлення, чiтко
простежуються оптимiстичнi тенденцiï вiра в майбутнє , у
науковий прогрес, кращу долю людини.