Собор — символ вiчноï слави й душi народу

Найвищими крапками на землi були колись стародавнi храми. Iз золотими
куполами, з дiрявими покрiвлями, iз прогнилими пiдмостками. Тi, що
охороняються законом, а не людьми. I тi, що незримо жеврiють у глибинах
народноï свiдомостi. Тому й зробив Олесь Гончар, здається,
першу в радянськiй лiтературi спробу осмислення ïх вiчноï
нiмоï музики й народноï символiки. Але те, що нам нинi
необхiдно вiдкривати, для наших далеких предкiв було абеткою. Там, де
поселялися запорожцi — вiдразу виростала церкву як голос
ïхнього духу:

• Як покинули запорожцi
• Великий Луг i мати Сiч,
• Взяли iз собою Мати Божу,
• А бiльше нiчого не взяли

Так напише Т. Г. Шевченко у своєму добутку. Що це сентиментальна вiра людей, якi тiльки й знають, що молитися? Або це прапор , яким козаки виражали своє людське й нацiональне покликання? Цi розпачливi героï не боялися смертi й уважали за честь загинути в боï. Це була релiгiя вiльних людей, якi будували свiй собор, як символ незламностi, як заповiт нащадкам. А вони не мають права вiдректися вiд своєï вiтчизни, забути власну iсторiю. Створений ще в козацькi часи, цей архiтектурний шедевр пам'ятає професора Яворницкого й отамана Махно, часи фашистськоï неволi й сумнi шеренги невiльникiв. Тому вiдношення до собору — це мiряло людяностi, духовноï краси або низькостi героïв добутку. Таким нащадком i є студент Микола Баглай — герой з позитивними рисами. Для роману Собор був потрiбний образ, що виражає пробудження сучасноï молодi до духовного життя, ïï прагнення самостiйно мислити й цiнувати людськi цiнностi. Баглай не в полонi етнографiчного патрiотизму й шаблонових фраз, вiн шукає спадщину, розумiючи : Коли не ми, то хто?. И як кожний шукач — марить, любить, ненавидить, спотикається в заметах безхазяйного спадщини столiть. Тому й вiн вистраждав для себе вiдкриття собору, i останнього запорiзького представника Яворницкого, що добував з небуття самий дух козацькоï республiки. У глибинi душi молодий студент догадується, що люди втратили самих себе в погонi за дешевими замiнниками. Нинi недолiк великоï мудростi, поваги й любовi до людини, вiдповiдальностi за спадщину предкiв i долю нащадкiв вiдчувається як найбiльша рана людства. Типовий представник цих нацiй — напiвосвiчений iнтелiгент Володька Лобода. Таємниця цього образа криється в тiм, що письменник подивився на нього з народних позицiй. Олесь Гончар вiдразу вiдкрив за службовим мундиром сховану фальш натури й подивився глибше. А ця людина добрий, надiйний? Чи здатний вiн поступитися власними iнтересами заради iнших? Вiн цiлком щиро дивується, навiщо Баглаю й iсторiя , i той собор? I взагалi: якщо має в що одягтися, що ж йому ще треба? Релiгiя Володьки — правильно вiдреагувати на вказiвку зверху, а вона не має потреби у святинях. Вся енергiя отцепродавца iде вiд метушливостi пристосування, вiд догiдливостi, а не вiд внутрiшньоï духовноï сили. Письменник вiдкрив людину-функцiю на гранi робота, вiльного вiд людських цiлей, позбавленого стiйких критерiïв. Ця людина має страшну властивiсть знищувати цiнностi — одним доторканням, одним словом. У Лободи все розпадається, розкладається й гасне
Володька це утвiр тоталитарно-бюрократической системи, коли
чиновництво тiльки голосувало за єднiсть iз трудовим народом. А
насправдi закриваючи украïнськi школи, виганяло украïнську
мову з театрiв, кiно. Iшло шалене й нестримне настання бездуховностi,
браконьєрства, руйнування культурноï спадщини. Але автор
прагне нас переконати, що здорова сила молодостi має потребу в
iсторiï так само, як у чистому повiтрi й джерельнiй водi. I вона
неминуче вiдшукає в заростях лободи добро, що веде людину до
добрих основ, вiдновленню й вiдродженню