Руська земля в Словi о полку Iгоревiм повноцiнна дiйова особа

Перш нiж писати цей твiр , я запитав своïх батькiв та
однокласникiв, яку роль, на ïхню думку, вiдiграють картини природи
в художнiх творах. Я почув багато рiзних вiдповiдей, проте бiльшiсть iз
них зводилася до того, що природа здебiльшого є тiльки мальовничим
тлом, на якому вiдбувається дiя, iнодi вона може бути суголосна
настроєвi персонажiв або, навпаки, контрастувати з ними. Але вiд
жодноï людини я не почув думки, що природа, земля може бути
центральним образом художнього твору… Чесно кажучи, до прочитання
Слова о полку Iгоревiм я й сам не мiг собi уявити такого. Але пiсля
того, як познайом мився з цим прекрасним твором, я усвiдомив, що Руська
земля, руська природа є центральним образом Слова…, i двох
думок, як на мене, тут бути не може.
Спробую обгрунтувати свою позицiю. Усi персонажi твору дiють саме заради
щастя Руськоï землi: Iгор iде в похiд, аби боронити рiдну землю.
Чекаючи на свого лада, Ярославна переймається не лише його
особистою долею, а й долею його вiйська, долею народу, знову ж таки
долею своєï Батькiвщини.
Але найбiльше мене вразило те, що пiд пером талановитого автора
Слова… Руська земля оживає. Птахи, тварини та рослини
допомагають Iгоревi пiд час мого повернення додому i перешкоджають
ворогам. Сама природа нiби розумiє, що вiдбувається.
Складається враження, що навiть природа переймається долею
народу, долею вiйська Iгоря. Я сказав, що Руська земля оживає пiд
пером штора… Я помилився. Руська земля не оживає пiд пером,
вона завжди була живою. Вона сама, ïï природа має власну
душу, i це не метафора, а дiйснiсть. Ми знаємо, що нашi далекi
пращури i пiсля прийняття християнства зберiгали окремi елементи
язичницькоï вiри, зокрема це вiдбивалось в одухотвореннi природи,
вiри в те, що кожен ïï елемент має свою живу душу. Духи
природи мешкають усюди у виглядi казкових iстот: водяникiв, лiсовикiв,
мавок. Звiсно, iснування цих iстот фантазiя, але за цiєю
фантазiєю, вигадкою ховається, як це часто буває,
досить схожа на вигадку правда. Схожа на вигадку… Але правда.
Вiдïзджаючи iз задушливого мiста на природу, щоразу впевнююсь у
цьому: наша природа справдi має свою душу. I нашi пращури мали
великий талант, який ми, на жаль, поступово втрачаємо. Вони вмiли
бачити цю душу та спiлкуватись з природою тодi як ми, дещо заслiпленi
сучасною цивiлiзацiєю, цей священний зв'язок поступово
втрачаємо…
Руська земля є центральним образом Слова…. Так само, як
природа лежить в основi людського життя. Бо людина є дитям
природи, навiки з нею з'вязана… I дуже шкода, коли людина
втрачає цей зв'язок!