Пiзня поезiя Анни Ахматовоï вiдображення трагедiï часу

У лiтературу молода Ахматова увiйшла як iнтимно-психологiчний поет, що
може не просто розповiсти про найсповiдальнiше, але й дати можливiсть
читачевi пережити разом iз нею цi почуття. Пiзня поезiя поетеси
зберiгає цю рису, але наповнюється новим змiстом,
усвiдомленням тiсного звязку своєï долi з долею народу,
своєï вiдповiдальностi перед iсторiєю i культурою за
все, що вiдбувається у краïнi. Це виявилось у поемi
Реквiєм.
За жанром поему можна визначити як лiро-епiчну, бо в нiй особиста
трагедiя усвiдомлюється як трагедiя всенародна, а всенародна як
особиста.
Частини поеми були написанi протягом 19351940 рокiв пiд впливом страшних
подiй особистого життя: арешт чоловiка, потiм сина. Але очевидно, що
склалася поема як цiлiсний твiр набагато пiзнiше. Про це свiдчить i
епiграф, датований 1961 роком:
Нет, и не под чуждым небосводом, И не под защитой чуждых крыл, Я была
тогда с моим народом, Там, где мой народ, к несчастью, был. Цей епiграф
розкриває глибоке усвiдомлення звязку своєï долi з
народною, як через роки особисте вiдступало перед трагедiєю
iсторiï. Назва поеми Реквiєм 19351940 сприймається не
як жалобна мелодiя у память про окремих людей, а як реквiєм усiм
тим страшним рокам iсторiï. Не випадкова i частина поеми Замiсть
передмови, датована квiтнем 1957 р., саме з цього часу починається
вiдлига, вiдмова керiвництва краïни вiд крайнiх проявiв
тоталiтаризму. На запитання однiєï з жiнок у черзi бiля
тюрми, чи зможе Ахматова описати це, поетеса вiдповiдає: Можу.
Читач сприймає цю вiдповiдь у контекстi своєï
попередньоï iнформацiï: тепер, у 1957 роцi, можу розповiсти не
тiльки про себе, а й про народ, що вистраждав, вистояв, перемiг цi роки.
Частини поеми Посвята i Вступ створюють не тiльки емоцiйний настрiй для
сприйняття тексту поеми. Вони створюють картину всенародного страждання.
Поетеса уникає особового займенника я, натомiсть виходить ми:
Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами И под шинами черных марусь.
Далi з першоï до десятоï частини перед читачем постає
трагедiя Людини, Жiнки, Матерi, яку поетеса розкриває через
власну, особисту. Безлiч вражаючих деталей, вiдтiнкiв почуття втрати
близьких примушують читача пережити разом iз героïнею цi страшнi
подiï. Частини поеми створювались саме у цi жахливi роки 19351940.
Можливо, саме вiршi i допомогли поетесi вистояти, давали надiю, бо вiршi
цi розкривають безмежну самотнiсть героïнi.
В останнiй, десятiй частинi поеми виникає образ Богоматерi, образ
вiчного материнського страждання. Цей образ не виникає зненацька.
Тема безвинно страчених, засуджених є наскрiзною: На губах твоих
холод иконки (ч. I), И звон кадильный, и следы куда-то в никуда (ч. V),
О твоем кресте высоком и о смерти говорят (ч. VI).
Образ Богоматерi, епiграф до останньоï частини надають поемi не
тiльки широкого узагальнення. Вони наповнюють поему новим змiстом.
Епiграф Не рыдай мне, Мати, во гробе зрящи допомагає зрозумiти й
те, що засудженi, закатованi в сталiнських таборах i тюрмах, були i
носiями новоï вiри, вiри в добро i справедливiсть, любов i
людянiсть. Втрата ïх страшна трагедiя, але, як i смерть Христа,
повинна збудити людську совiсть, бо зло можна перебороти, бо явиться
нове розумiння людини. Ахматова в це вiрить. Iнакше, як би могли
зявитись рядки епiлога:
А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне
Ïï пятнадцять рокiв не друкували, заарештували чоловiка i
сина, вона мала зламатися, але не тiльки не зламалась, але всупереч
власнiй долi вiрить в перемогу добра, в торжество справедливостi.
Життя i творчiсть А. Ахматовоï приклад великоï мужностi поета,
на долю якого випав страшний час. Поема Реквiєм яскравий цьому
доказ. Усе життя Ахматова вiдчувала себе поетом, покликаним розповiсти
нащадкам про трагiчну долю свого народу. Свiй поетичний обовязок А.
Ахматова виконала.