Гуманiзм романiв Достоєвського

Центральною проблемою роману Достоєвського Злочин i покарання є пояснення причин злочину Раскольникова. Чому утворений, доброю й совiсний, явно з душею й серцем парубок зробив звiряче вбивство старухи- процентщици i ïï сестрицi Лизавети. Причому навiть на каторзi не випробовує каяття у вчиненому, хоча й з'явився з винноï. Лiтературознавцi-марксисти давали багато довгих i мудрих пояснень цьому. Однак вiдповiдь, що дає й цим романом, i всiєю особистiстю, i всiма духовними шуканнями Достоєвського, дуже простий
Причину раскольниковского вчинку автор бачить у тiм, що колишнiй студент не вiрує в Бога. Тому й убив. Звичайно, настiльки лаконiчного формулювання цiєï вiдповiдi немає в текстi роману, але весь художнiй лад цього добутку, що вважається самим доконаним утвором Достоєвського, численнi натяки й раскавиченние цитати зi Священного Писання, схованi євангельськi образи все це затверджує саме цю зненацька просту й немудру iстину. Адже Бог це не тiльки мiфiчний владика небесний. Бог позначає наявнiсть у головi, а головне, у серце людини непорушного закону любовi, добра й краси. Розкольникiв, як ми знаємо, атеïст. У цьому змiст прiзвища героя: вiн вiд бога й божого миру вiдпав. Є й ще один змiст
Його розкриває раскольниковскос знаряддя вбивства сокира, до якого кликали Русь у своïх прокламацiях революцiйнi демократи на чолi iз Чернишевським, тобто до кривавого й нещадного бунту. Його Розкольникiв не став чекати й зробив свiй бунт, знаряддя для нього вiн вибрав вiдповiдно до духу часу, iз закликами самих передових тодi полiтичних сил. Розкольникiв студентшестидесятник, з передових кiл, близьких до нiгiлiстiв, до нових людей. Такий i його друг Разумихин, але обох не у всьому влаштовують iдеï й методи пiдручника життя, залишеного репресованим Чернишевським роману Що робити Кожний iз друзiв шукає свiй шлях
Отже, фатальне iм'я вождя революцiонерiв i його нового революцiйного завiту вимовлено. Чернишевський з його романом от проти кого, вiрнiше, проти яких iдей спрямована полемiчна сторона Злочину й покарання. I сокира в руках Раскольникова не є знаряддя карного дiяння. Розкольникiв не карний злочинець. До речi, зовсiм безпiдставно вбачати в ‘Злочинi й покараннi риси детективного жанру. Раскольниковский сокира знаряддя соцiального протесту, iдейного й полiтичного бунту. Розкольникiв герой iдеологiчний, його криваве дiяння має iдейно- полiтичний змiст
У такiй якостi вбивця й грабiжник Розкольникiв, насамперед, безкорисливий. Мотиви його злочину непростi, це вiдразу розумiє, уперше його побачивши, проникливий Порфирiй Петрович. Беручись за сокиру, Розкольникiв хотiв дозволити безлiч проблем i його питань, що мучили. Тому ниточкою для його викриття Порфирiєм Петровичем стала написана Раскольниковим якийсь час назад стаття, у якiй вiн виклав частину своєï дуже стрункоï й внутрiшньо логiчноï теорiï
У пiдставi теорiï лежить рiзке неприйняття навколишнього Родiона Романовича соцiального буття. Розвиток капiталiстичних вiдносин чiтко дiлило мир на хазяïнiв, сильних i владних, i залежних вiд них нещасних жертв експлуатацiï й насильства. Картини всього цього Розкольникiв бачить повсюдно й щохвилини. Як допомогти людям, приниженим i ображеним iснуючим порядком вещейразбить цей порядок. Але важко почати: немає грошей, немає засобiв, щоб продовжити навчання на юрфаку, сам голодний i погано одягнений, родичi в останнiй крайностi, готовi на страшнi жертви. Перш нiж рятувати всiх що бiдують, потрiбно врятувати себе й найближчих. Потрiбний первiсний капiтал. I от Розкольникiв iде до старухе-процентщице iз сокирою пiд мишкою Але капiтал потребен лише первiсний. Спереду великi справи по порятунку всього стражденного людства. Тому в походу до баби є й iнша мета: перевiрити, чи здатний заради великоï соцiальноï мiсiï переступити через кров, зробити чорна справа. I отут починається моральна арифметика. З одного боку, бабуся Алена Дмитрiвна бридка й жалюгiдна iстота, сама кровопийца ще та. Роздавити ж ïï, як воша, i змити iз себе лиходiйство майбутнiми благими справами! Тим бiльше, з iншого боку, перед очами великi приклади людей, якi, подiбно Наполеоновi, вiльно розпоряджалися долями й життями мiльйонiв заради реалiзацiï своïх всемирноисторических планiв, переступаючи через кров i страждання iнших
Але проба не вдалася, що не вiдбувся рятiвника людства замучила совiсть пiсля першоï ж пролитоï кровi, i вiн не витримує вiдчуженостi вiд людей, до якоï привело його вбивство. Чому ж не спрацювала така струнка й логiчна теорияда тому, що шлях до порятунку всiх нещасних був складений за законами тих, хто робить ïх нещасними. Всi цi мiркування Достоєвський надiляє в образи людей, що оточують Раскольникова. З одного боку, бiля нього нещаснi: Мармеладов, його дружина, ïхнi малолiтнi дiти, Соня, мати й сестра Раскольникова. Його душу розривається вiд спiвчуття й бажання допомогти ïм, але розум не може примиритися з ïхньою покiрнiстю, слабiстю, затурканiстю й роздавлюванням обставинами. З iншого боку, бiля Раскольникова господарi становища й всього життя: процвiтаючий i нiчим не сЪебе, що стискує, Лужин , агресивно- напористий у задоволеннi своïх порочних бажань Свидригайлов. Два табори завзято борються за душу й серце Раскольникова, при цьому розриваючи свiдомiсть героя на двi половини
Лужин викликає вiдраза й ненависть Раскольникова, хоча вiн визнає щось загальне в ïхньому життєвому принципi спокiйного переступання через перешкоди, i ця обставина ще бiльше терзає совiсного Раскольникова. Свидригайлов складнiше й глибше прямолiнiйно^-примiтивного Лужина, вiн здатний на доброту й самопожертву, але вiн явний убивця, i совiсть, розумiючи як внутрiшнє вiдчуття розходження добра й зла, вiн давно замiнив принципом задоволення для себе. Тобто oбa вони iдейнi двiйники Раскольникова, але Лужин знижений, майже комiчний двiйник (цю комiчнiсть пiдсилює його приятель Лебезятников, що профанує iдеï нових людей Чернишевського), тодi як глибина натури Свидригайлова веде в морок пекла, чревата безмежнiстю останнього розпаду
Навколишнi Раскольникова нещаснi, як уже сказано, бiсять Раскольникова своєю жертовнiстю, що вiн вiдкидає. Жертвують собою Соня й Катерина Iванова заради мармеладовских дiтей, хочуть принести себе в жертву заради благополуччя безцiнного Родиньки мати й сестра героя. I тут Розкольникiв проявляє себе не тiльки як добра й чесна людина, але й просто як люблячий чоловiк, що повинен бути сильним. Але питання, чому вони так слабкi й неспроможнi-покiрнi, не дає йому спокою. I тодi на перший план серед цих персонажiв виходить Соня Мармеладова. Вона скорилася долi, рада дiтей пiшла на панель, але внутрiшньо вона протистоïть цьому миру, внутрiшньо, як з'ясовує Розкольникiв, вона не скорилася. Виявляється, зберегти в собi iскру людського ïй допомагає вiра в Бога, Євангелiє. Розкольникiв зрозумiв це не вiдразу. Вiн намагається допомогти i ïй, захистити й неï, але йому поступово стає ясно, що не вiн Сонi, а Соня допоможе йому в ситуацiï, у яку поставило його доконане й поки приховуване вбивство. До речi, саме Сонi першоï вiн i зiзнається в доконаному. Соня ж допомагає йому зберегти й урятувати душу, допомагає йому не перейти в табiр бездушних самовдоволених ґвалтiвникiв, а залишитися серед , щогинуть за велику справу любовi, як це зробив син Божий Iсус Христос
Не дуже помiтне, але важлива обставина: Соня була подругою вбитоï Раскольниковим Лизавети. Вона^-те за що наздогнав раскольниковский топорсестрицу ïï, процентщицу, зрозумiло за що. Це вичерпно пояснили безiменнi студент i офiцер, бiльярдний розмова яких випадково пiдслухав Розкольникiв. Вони всi довели, як двiчi два чотири. До речi, саме молодi офiцери й студенти пiзнiше ввiйдуть у численнi революцiйнi органiзацiï екстремiстсько-терористичноï користi. I ïхнiми жертвами стануть такi, як Лизавета. Забита жорстоким звертанням сестри, майже юродивая, лагiдна й покiрна Лизавета яснiше всього пояснює якщо не ожесточились Раскольникову, те нам, читачам, що людина не воша, як трактує Розкольникiв убиту импроцентщицукровопивицу.
И Розкольникiв робить висновок, що вiн не бабу вбив (характерно цю однину, тому що подвернувшаяся сюди ж Лизавета для Расколишкова такий не кошмар, що вмiщається у свiдомiсть, що навiть його холодно- логiчний i ощадливо-виверткий розум не має сил буде неï собi дозволити), а себе вбив, свою душу, людину в собi, тобто iстотно, морально вiдповiдальне перед собою, своєю совiстю. Тому, зробивши лиходiйство, вiн бiжить вiд людей, розумiючи, що став iншим, далеким ïм iстотою. Теорiя Раскольникова, що заради щастя всього людства можна допустити маленьку нелюдськiсть, грiшить або страждає великою нелюдськiстю. Арифметичнi розрахунки не можуть перетворити зло в добро. Розкольникiв думав, що цiль виправдує засобу, але вже на початку його дiяльностi вiдповiдно до цього принципу засобу вiдразу ж грубо перекреслили всi його прекраснодушнi мети
Який же виводкак же битьчто делатьответ Достоєвського, повторимо, простий: увiрувати в Бога. Перш нiж кидатися допомагати iншим, рятувати всiх допоможи самому собi, урятуй себе, свою душу, зроби себе людиною, затвердь у собi закон добра й любовi. Iз християнськоï точки зору в Раскольникова один, але головний грiх гординя. Своєю теорiєю i ïï невдалоï пробiй вiн поставив себе над людьми, загордився про себе, що йому закон не писаний закон людський i божеський. Але людське й божеське в його душi й серцi виявилося сильнiше самих логiчних викладень розуму. I це привело Расколишкова до краху як гордоï надлюдини, супермена, що претендує ощасливити всiх. Але в цьому ж полягає стан його майбутнього морального вiдродження. Втiм, як сказав Достоєвський в останнiх рядках Злочину й покарання, це могло б скласти тему нового роману
Менi здається, Достоєвський дуже добре це усвiдомлював, i це зробило чимале значення на його творчiсть, адже попередники Достоєвського нiколи так ясно, як вiн у романах Принижений i ображенi i Злочин i покарання, не порушували питання про моральнiсть людини. Головним героєм роману Злочин i покарання є Родiон Розкольникiв, чуйний, добрий по натурi людин, що важко переживає чужий бiль i завжди Допомагає людям, навiть якщо ставить пiд погрозу своє подальше iснування. Вiн незвичайно розумний, талановитий, терплячий, але, разом з тим гордий, нетовариський i дуже самотнiй
Що ж змусило, що спонукало цю добру, розумну, безкорисливу людину пiти на вбивство, зробити тяжкий грехкажется, у такоï людини й мотиву до вбивства нiколи не буде. Але постiйно уразлива гордiсть Раскольникова мучить його, i тодi вiн зважується на вбивство, щоб кинути виклик навколишньоï й довести собi, що вiн не тварина тремтяча, а право має. Ця людина багато витерпiла й перестраждала. Розкольникiв був бiдний, i його гордiсть була зачеплена тим, що вiн харчувався недоïдками, ховався вiд господарки, який довго не платив за свою вбогу комiрку. У цiй злидарськiй кiмнатi й народилася дивовижна теорiя злочину. Автор ретельно описує ïï зародження. Розкольникiв запитує себе: чиТварина я тремтяча або право маю Вiн довго мiркує, до якого розряду людей належить сам, однак пiсля доконаного злочину раптом усвiдомлює, що не вiдповiдає своïй теорiï, тому що совiсть не дає йому спокою. Достоєвський, зрозумiло, не згодний з фiлософiєю свого героя, i автор змушує його самого в нiй переконати. Розглядаючи iз християнськоï точки зору злочин Раскольникова, автор видiляє в ньому в першу чергу факт злочину моральних законiв, а не юридичних. Родiон Розкольникiв людина, по християнських поняттях являющийся глибоко грiшним. Мається на увазi не грiх убивства, а гординя, нелюбов до людей, думка про те, що всi тварини тремтячi, а вiн, можливо, право имеющий, вибраний Як же Розкольникiв змiг осягти помилковiсть власноï теорiï й вiдродитися до нового жизнибезусловно, вiн вчинив злочин, жорстокий злочин, але хiба вiн не страждає через этогораскольников стає жертвою свого злочину: Я себе вбив, а не старушонку. Хоча, вiдповiдно до моралi, убита старушонка, що викликає почуття страху й вiдрази, теж мала право на життя, однак життя ïï нiчого не коштувала. Це була малюсiнька, суха старушонка, рокiв шiстдесяти, з вострими й злими вiчками, з маленьким вострим носом i простоволоса, от так ïï описує Достоєвський. Погодитеся, дуже схожа на пушкiнську Пiкову даму. Розкольникiв переконався, що на загальних вагах життя цiєï сухотноï, дурноï й злий старушонки значить не бiльше как. життя вошi, тому вiн вирiшив позбавити навколишнiх вiд безжалiсноï баби. Але вiн не замислюється над тим, що один злочин спричиняє iнше, незалежно вiд тiєï, якоï людини вбили, читварина тремтячу або право имеющую. Так трапилося й з Раскольниковим. Убивши нiкчемну бабу, вiн позбавив життя людини, що викликає в читача жалiсть i по сутi нi в чому не провинився перед людством
Отже, ми бачимо, що Розкольникiв це не просто злочинець, а жертва свого ж злочину. Душу його болiла, отчого вiн нiяк не мiг оправитися, поки не знайшов у свiтi людини, здатного зрозумiти його й допомогти. Саме з появою Сонi в Раскольникове перемагає почуття жалостi. Жалiсть охоплює його при думцi, що вiн прийшов мучити Соню; вiн не хоче страждання, але хоче щастя. Особливо його вражає смиреннiсть, з яким вона вiд нього приймає страждання: Пiсля служби Розкольникiв пiдiйшов до Сонi, та раптом взяла його за обидвi руки й прихилила до його плеча голову. Цей короткий жест уразив Раскольникова здивуванням, навiть дивно було: Какни найменшоï огиди до нього, нi малейщего здригання в ïï руцi! Це вже була якась нескiнченнiсть власного приниження… Йому стало жахливо важко. По сутi, вiдношення Сонi до Раскольникову це вiдношення Бога до людини, тобто всепрощення. Соня жалує Раскольникова й саме тому прощає йому. Ока повернула Родiона до iстини, направила його на вiрний шлях, допомогла побачити мир в iнших квiтах. Це й допомогло Раскольникову знайти вiру. Все життя Сонi Мармеладовой є самопожертвою. Силомiць своєï любовi, здатнiстю перетерпiти будь-якi борошна вона пiднiмає Раскольникова до себе, допомагає йому перемогти самого себе й воскреснути. Ця героïня персонiфiкує початок жалостi для Раскольникова: …Вiн раптом побачив, що ця принижена iстота до того вже принижене, що йому раптом стало шкода. Коли ж вона зробила був рух утекти вiд страху, у ньому щось як би перевернулося.
Достоєвський споконвiчно визнає абсолютнiсть людського я, духовне достоïнство й волю всякого, навiть самоï забитоï й незначноï людини. Це достоïнство проявляється в смиренностi перед стражданням, що посилає Богом. Дякую тобi, боже, за всi, i за гнiв твiй, i за милiсть твою! викликує один з героïв Принижених i ображених. Достоєвському вiдкрилася здатнiсть слабкоï людини на духовний подвиг
Отже, роман Достоєвського Злочин i покарання цей добуток, у якому релiгiя є способом дозволу моральних проблем. Не убий, говорить заповiдь Христа. Возлюби ближнього твого, як самого себе, i тодi тобi, як i Раскольникову, вiдкриється iстина, пiзнати яку можна тiльки пройшовши через страждання й позбавлення. Щоб можна було любити людей, вони повиннi стати, як Бог, чистого, сповненого милосердя. Душу хоче любити тiльки прекрасне, i люди повиннi стати прекрасними, все виродливе в них повинне знищитися. Любити людей можна тiльки вiруючи в ïхнє перетворення, вiруючи в Бога. У цьому й полягає сутнiсть останнього роману Достоєвського Злочин i покарання.