Данський римлянин — Горацiо, тiнь Гамлета
У першiй сценi першоï дiï трагедiï з'являється
персонаж, який спостерiгатиме за подiями протягом всiєï
п'єси. Горацiо, як тiнь, супроводжуватиме Гамлета. Першими словами
героя на сценi буде перша частина своєрiдного пароля. На оклик
Францiска “Стiй! Хто тут?” Горацiс вiдповiдає:
“Краïни друзi.” У цих словах сформульовано
життєве кредо молодоï людини, котра отримала
європейську освiтi мрiяла про освiченого монарха, який би
побудував державу спираючись на право i закон.
Таким королем у майбутньому Горацiо хотiв би бачити принца. Пояснюючи
Гамлету, чому вiн прибув з Вiттенберга, Горацiс скаже; “На похорон
спiшив — ваш батько вмер”. Проте пiзнiше читач
зрозумiє, що до Данiï його покликав не просто васальський
обов'язок. Вiн ïхав складати присягу на вiрнiсть новому королю, а
ним мав бути Гамлет. Мрiя Горацiо послужити молодому королю, взяти
участь у державному будiвництвi на цей раз не здiйснилася, проте
надiï вiн не втрачає.
Герой добре знає не тiльки iсторiю Риму, а i данську давнину. У
розмовi про минулi подiï своєï батькiвщини, герой
зацiкавлено розповiдає про те, що вiдбувалося Е краïнi десь
понад тридцять рокiв тому. Подiï набувають певноï
словесноï форми: використовуються усталенi епiтети, ритуальнi мовнi
структури. В його розповiдi дивно поєднуються застарiлi
мiфологiзованi формули i концепти римського права.
Для нього Гамлет — “хоробрий… в усьому свiтi вiдомий
за вiдвагу”. Переймаючись монументальнiстю минулого, Горацiо
навiть не помiчає, що виставляти на один щабель людське життя та
майно антигуманно i аморально, що вбити “за договором”
— це все ж таки вбити. Ренесанснi iдеï, постулювання цiнностi
людського життя для Горацiо не є основою i суттю його
свiтосприйняття.
У трагедiï Горацiо — єдина людина, яка (не повнiстю,
але як може) розумiє принца i є вiрним охоронцем його
потаємних думок.
У другiй сценi третьоï дiï Гамлет говорить: “Горацiо,
з-помiж усiх людей, з якими я стикався, ти — найкращий” [11;
308]. Чим привертає увагу до себе Горацiо? Гамлет пояснює:
“Бо ти такий, що i в стражданнях не страждаєш, рiвно
приймаєш вдячно долi ласку й гнiв”. Внутрiшня незалежнiсть
не демонструється, не виставляється героєм. Так, на
початку твору вiн застерiгає Гамлета не йти за Привидом, а потiм
радить королю i королевi не вiдмовляти божевiльнiй Офелiï в
аудiєнцiï. “Iз нею слiд би побалакать, бо вона у
розумах непевних може лихi гадки посiяти”. Вiн бачить у принцi
Гамлетi короля своïх мрiй i захоплено перериває його
розповiдь про пiдготовлену загибель Розенкранца i Гiльден-стерна
пiднесеним вигуком: “Оттак король!” Але iншим разом Горацiо
застерiгає принца проти двобою з Лаертом. Вiн боïться за
життя принца, однак не збереже його.
Зi смертю Гамлета Горацiо втрачає надiю на побудову новоï
держави, яка б трималася на правi та законi. Не судилося. За античною,
скорiш римською, традицiєю, Горацiй готовий, як канонiчний
стоïк, випивши отруту, гiдно пiти iз життя: Прохання Гамлета
залишає героя живим: “Колити муж — облиш, дай келих!
…Яке спотворене iм'я, Горацiо, лишиться тут, коли пiдеш i
ти?”. Зi словами Гамлета вiдроджується для Горацiо сенс
життя. Вiн залишається жити, щоб розповiсти про подiï,
свiдком яких був. Тепер друг i васал принца — творець i зберiгач
iсторiï про Гамлета, данського принца, який так i не став королем.
Уже може здiйснитися мрiя життя Горацiо, оскiльки першi державницькi
кроки нового монарха реалiзуються за його участю i за його
рекомендацiями. “Спiшiмо, поки вражений народ, щоб лих, i змов, i
помилок уникнуть”, — скаже вiн Фортiнбрасу.
У дiалозi Гамлета з Горацiо нiбито стверджується безглуздiсть
людського життя: “Великий Цезар вмер, i глина — вiн”.
Проте читач розумiє, що фiзичному небуттю протистоять пам'ять,
слава, великi i добрi дiяння. Подiбнi думки можуть врятувати людину вiд
пустоти та вiдчаю. До розмови про вiчне пiдключаються не тiльки
гробокопи чи Гамлетi Горацiо, а i читачi. Дiалог перетворюється в
полiлог. Таким чином драматург розширює територiю емоцiйного
впливу думки, змушуючи всiх, хто потрапив у вир подiй трагедiï,
стати активними спiвучасниками давньоï iсторiï. Фiнал
трагедiï змушує читача повернутися до початку. Згадаймо,
зав'язка дiï вiдбулася з появою Горацiо, вiн же залишається
на сценi (поряд з Фортiнбрасом), коли все скiнчилося. Головний герой
загинув, але дiя триває. I саме другорядний персонаж, за волею
драматурга, завершує iсторiю, пiдштовхуючи читачiв i глядачiв до
роздумiв.
Позицiя кожного з героïв у п'єсi перевiряється
наявнiстю своєрiдного двiйника. Спiвiснування двох (а то i трьох)
персонажiв, самореалiзацiя яких є схожою, вiдбувається у
постiйному дiалозi. Драматург дає можливiсть читачу простежити
процес народження та кристалiзацiï думки, позицiï, вчинкiв
героя. Пiдтвердженням цього є прелюдiя до поховання Офелiï
(дiя 5, сцена 1), в якiй з'являються два гробокопи. Мiсце дiï
— кладовище — не дозволяє чекати на веселi подiï,
проте в цiй сценi страх перед потойбiчним поступається здоровому
глузду, трагедiя — фiлософiï.
Кожен iз героïв веде свою партiю. Перший Гробокоп чiтко
тримається логiки. Вiн намагається все перевiрити
нею:”., .кожна дiя має три складовi частини: вчинок, дiяння
й виконання: Стихiя життя в його поданнi постає скерованою i
пiдвладною. Можливо, подiбне ставлення до дiйсностi допомагає
герою не втратити розум, не впасти у вiдчай вiд несправедливостi свiту i
навiть зберегти почуття гумору, яке проявляється в його
мiркуваннях про права вельможних людей. I якщо Другий Гробокоп
потрапляє в конфлiкт з реальнiстю (”Коли б вона та не була
вельможною панною, то ïï б i не ховали по християнському
обряду”, — скаже вiн про обряд поховання Офелiï), то
Перший перевiряє сьогодення минулим i цим пiдтримує
рiвновагу власного буття. Вiн згадує бiблiйнi часи, сприймаючи
все, що вiдбувається сьогоднi, як “виконання”
пророцтв. Для нього закономiрнiсть того, за чим вiн спостерiгав стiльки
рокiв, є пiдтвердженням справедливостi вищого Божого промислу
Мудрiсть подiбного ставлення до життя вражає Гамлета, принц
готовий прийняти досвiд простоï людини як урок. Пiсля спiлкування з
Першим Гробокопом Гамлет доходить висновку, що треба “говорити
обережно, бо iнакше двозначностi згублять нас “. Задавшись пи -
танням, як виглядав Олександр Македонський у землi, принц вигукує:
“На який низький ужиток можемо ми пiти.
Образ Гамлета постає в усiй повнотi, у взаємозв'язках з
усiма персонажами. Адже кожен такий персонаж має своє
завдання, свою правду i висвiтлює якусь грань характеру головного
героя.
