Комунiкативнiсть речення
Комунiкативнiсть не властива членам речення, словосполученням i
сполученням слiв. Комунiкативнiсть речення (та функцiональних замiнникiв
речення) полягає в тому, що воно виступає засобом
спiлкування носiïв мови, засобом формування, ви раження думки,
почувань, емоцiй. Повнiшому розумiнню комунiкативноï сутностi
речення, на думку О. сперсена, може сприяти таке мiркування-оцiнка:
Речення не виникає в свiдомостi мовця вiд разу, а
створюється поступово в процесi мовлення. Кожен, хто буде уважно
прислу- ховуватися до звичайноï розмови, знайде численне
пiдтвердження того, що мовець будує речення поступово. В процесi
творення речення вiн може змiнити початковий план повiдомлення
своïх думок; може запнутися, перервати виклад i, зрештою, побу
дувати речення iнакше, нiж це було задумано ранiше. Речення будь-
якоï синтаксичноï структури — двоскладнi й односкладнi,
непо- ширенi й поширенi i т. д.рiвноцiннi, однаковою мiрою досконалi,
але тiльки за однiєï з умов — якщо вживання будь-якого
речення комунiкативно виправдане, а саме речення синтаксично,
граматично, орфоепiчно та iнтонацiйно оформлене нормативно, стилiстич но
довершене. Речення виступає найголовнiшою, але не єдино
можливою формою спiлкування, бо, крiм речення, з комунiкативною метою
можуть також уживатися еквiваленти а речень (слова речення, деякi iншi
комунiкативнi одиницi). Мiнiмальна синтаксична будова речення — це
речення з одного формально вираже ного члена речення, вираженого навiть
службовим словом, яке в контекстi репре зентує собою змiст i
структуру однослiвного чи кiлькаслiвного речення, наприклад: Ви зявились
без дозволу? — Без (неповне речення з кiлькома домислюваними
членами речення). Само ж по собi службове слово, хоч i може
використовуватись комунiка тивно (Хiба? у функцiï запитання як
реакцiï мовця на що-небудь почуте, побачене), усе ж не є
реченням: це також комунiкативна мовна одиниця, однак не
реченнєва; це тiльки синтаксично нечпенований вислiв, питальне слово-
речення. Максимальний же обсяг речення словесно необмежений, бо в
принципi речення може складатися з невизначеноï кiлькостi слiв:
навiть багатосторiнковий текст художнього твору прак тично можна
представити одним реченням, вдаючись при цьому до найрiзноманiт нiшого
вживання роздiлових знакiв. ___ ______________ Синтаксис як роздiл
граматики__________________________ 331 СУЧАСНА УКРАÏНСЬКА
ЛIТЕРАТУРНА МОВА Жодне речення не має тiльки йому властивоï
iндивiдуальноï будови. Кожне речен ня формується за зразками,
за моделями, за синтаксичною формою, яка властива i певному окремому
реченню i багатьом-багатьом iншим реченням, з однотипною модальнiстю, зi
схожими логiчно-граматичними ознаками i комунiкативною орiєн
тованiстю. Формуючи речення, ми тим самим формуємо бiльш чи менш
завершену (вiдносно завершену) думку-судження, думку-гтитання, думку-
спонукання тощо. Навпаки, коли нам треба що-небудь сказати або ж
написати, про когось чи про щось запитати, спонукати когось до
певноï дiï, — для цього треба вжити розповiдне речення,
питальне або спонукальне. Кожне з них може вимовлятися з додатковою
окличною iнтонацiєю. Розрiзняють шiсть комунiкативних типiв
речень: розповiднi, питальнi, спонукальнi i розповiдно-окличнi, розповiдно-
питальнi i розповiдно-спонукальнi. Iз семантичною ознакою речення
нерозривно поєднуються логiчнi якостi та сти лiстичнi
функцiï. Диференцiйнi ознаки речення в ïх сукупностi —
структура речення i його семантика, доповнена логiчними й стилiстичними
ознаками, визначають кому нiкативну природу речення, тобто ту його
якiсть, задля досягнення якоï i формується та
використовується будь-яке речення. Саме ця ознака речення —
його комун iкатив- нiсть (спiлкувальнiсть) — виступає
рушiйною силою, основою основ буття будь-якого речення, його iснування в
мовi i функцiонування в iндивiдуальних мовленнях.
