Структура i функцiï усного й писемного мовлення

Термiни усне мовлення й писемне мовлення належать до найуживанiших у
лiнгвiстицi. Вони позначають наймiсткiшi i функцiонально найважливiшi
мовнi явища, якi сукупно утворюють усю систему мови. Цi форми мови ще
називають рiзновидами мови (усний i писемний рiзновиди лiтературноï
мови й мовлення). Однак умотивованiшим у цьому значеннi є вживання
термiна форма, бо лексема рiзновид широко використовується на
позначення iнших понять: рiзновиди односкладних речень, рiзновиди
службових частин мови i под.
Усне мовлення є виявом того, що iснує в уснiй мовi, а
писемне мовлення це реалiзацiя i вияв мови писемноï. Мовлення це
динамiка мови, ïï дiя, мова у використаннi. У лiтературному
украïнському мовленнi можна використати лише те (фонеми, звуки,
афiкси, слова, найрiзноманiтнiшi форми слiв i речень), що наявне в
украïнськiй лiтературнiй мовi, що через мовлення, використання в
мовленнi закрiпилося у мовi, увiйшло до ïï системи.
Порiвняльний аналiз усноï i писемноï форм украïнського
лiтературного мовлення дає змогу виявити як спiльнi для них
ознаки, так i розрiзнювальнi, якi властивi лише однiй iз форм мовлення.
Усне мовлення i писемне мовлення розрiзняються:
матерiально, фiзично. Вони представленi неоднаковою матерiєю: усне
мовлення фонемами, звуками, iнтонацiєю, а писемне мовлення
втiлюється в графiчних (писаних, друкованих) знаках, переважно в
лiтерах, iєроглiфах тощо;
iнструментально. Цi форми мовлення мають неоднаковий спосiб породження,
вияву: одиницi усного мовлення (звуки, слова тощо) утворюються органами
мовлення людини, артикулюються, вимовляються, а одиницi писемного
мовлення це записанi, надрукованi (лiтери, роздiловi знаки) графiчнi
знаки;
способом сприймання. Усi явища, елементи усного мовлення сприймаються на
слух i становлять акустичнi (слуховi) одиницi, а явища писемного
мовлення (лiтери, роздiловi знаки) сприймаються зором i є
оптичними (зримими), спостережуваними мовними одиницями;
сферою застосування i виконуваною функцiєю. Вони часто служать
неоднаковiй спiлкувальнiй метi i використовуються по-рiзному: в однiй
ситуацiï усно, в iнших доцiльно або можна висловитись тiльки
писемно;
виявом позамовних засобiв спiлкування. Жести й мiмiка в усному i
писемному мовленнi виявляються по- рiзному. В усному обмiнi думками цi
засоби дiють безпосередньо i сприймаються зором чи на слух у момент
ïх творення, у своєму природному виявi, а в писемному
мовленнi вони передаються i сприймаються опосередковано (ïх
описують), а не в своïй натуральнiй i первiснiй формi;
варiативнiстю (варiантнiстю) мовних одиниць. Усне мовлення, реалiзуючись
у найрiзноманiтнiших виявах iнтонацiï, супроводжуючись мiмiко-жестикуля-
цiйними елементами, формами, порiвняно з писемним має значно
бiльшу варiативнiсть значеннєвого i стилiстичного вияву: будь-яке
речення чи функцiональний замiнник речення можна реалiзувати в безлiчi
iнтонацiйних варiантiв. Наприклад, украïнський педагог Ан- тон
Макаренко (18881939) зауважив, що вiн став справжнiм майстром тiльки
тодi, коли навчився вимовляти Iди сюди! з 1520 вiдтiнками. Водночас i
писемне мовлення не є безпорадним у вiдтвореннi iнтонацiï.
Наприклад, iснує багато способiв записати слова Так i Нi, пор.:
Так., Так…, Так!, Так!!, Так!!!, Так?, Т-так., Т-т-ак., Т-т-т-ак
та iн. Для цього використовуються графiчнi знаки лiтери для позначення
слiв, шрифтовi видiлення (написанням слiв з малоï i великоï
лiтери, курсивом тощо), знаки пунктуацiï, цифри, хiмiчнi знаки,
малюнки та iн.: Головне зараз не Коли, а Де; Ши-ку-йсь!; Геть! Вiн це
Людина! Справжня!; Нам гiтлерiв не треба! Навiть найменших! I сталi- нiв
не треба! i т. iн. Однак цi засоби багато в чому поступаються засобам
усного мовлення. Писемне мовлення не може до тонкощiв вiдтворити iнтонацiйно-
виражальне багатство мовлення усного;
темпом, тобто швидкiстю вимовляння слiв у мовленнєвому потоцi.
Експериментально вже доведено, що висловлюватись усно можна в 10 разiв
швидше, нiж писемно;
органiзованiстю, продуманiстю. Усне мовлення, навiть будучи
лiтературним, менш органiзоване структурно, стилiстично, вiльнiше в
доборi мовних засобiв, нiж писемне. Це особливо пояснюється
технiкою, характером вияву обох форм мовлення. Через нестачу часу усне
мовлення редагувати, видозмiнювати важче; натомiсть записанi думки автор
може виправляти, змiнювати, доповнювати. Писемне мовлення майже завжди
бiльш продумане, усвiдомлене, осмислене, нiж усне. Як слушно
зауважує I. Синиця, вислiв Сказав не подумавши сприймається
як цiлком iмовiрний випадок, а вислiв Написав не подумавши звучить
неприродно i непереконливо. Однак i написане, на його думку, теж може
бути помилковим. Але це вже залежить вiд якостi мислення… До
написаного з особливою вiдповiдальнiстю ставиться не тiльки його…
автор, але й читач: Так написано. Сам читав… Написане
сприймається як продумане i перевiрене, а тому й бiльш
переконливе;
способом i засобом спiлкування. Усне мовлення є здебiльiпого
способом i засобом безпосереднього, прямого спiлкування мiж наявними
спiврозмовниками або по телефону, радiо i телебаченню, а писемне
мовлення це здебiльшого спiлкування мiж тими, хто розєднаний i
простором, i часом;
формою викладу. Писемне мовлення найчастiше монологiчне, здебiльшого не
передбачає негайного реагування, зворотноï iнформацiï.
Дiалог у писемнiй формi зазвичай створюється за вiдсутностi його
учасникiв (персонажiв, дiйових осiб) i лише зрiдка з метою прямого
спiлкування (обмiн записками, скажiмо, на зборах та iн.). В усному
мовленнi мовець i слухач взаємодiють здебiльшого синхронно
(одночасно). Поєднанням iнформацiï у двох виявах (того, хто
усно висловлюється, i того, хто сприймає висловлену
iнформацiю, продукуючи в цей же час i свою) створюється дiалогiчне
мовлення;
часом виникнення. Початок формування усного мовлення сягає далеких
тисячолiть, коли в найближчих предкiв людини поступово зявлялась потреба
щось сказати одне одному (Ф. Енгельс), а писемне мовлення виникло тiльки
з появою письма приблизно в
IV тис. до н. е.
Усе сказане, реалiзоване усно, належить до усного мовлення, а все
написане вiд руки чи надруковане становить писемне мовлення. Деякi
мовознавцi (Н. Шведова, I. Синиця та iн.) вважають, що нiби далеко не
все написане належить до мови писемноï, як i не все те, що ми
слухаємо, є усним мовленням. Однак формально, за
своєрiднiстю вияву все написане належить до писемного мовлення, а
все вимовлене до усного. Вияв мови у мовленнi завжди
реалiзовується у межах певного стилю.
Усна й писемна форми мовлення перебувають у щонайтiснiшiй i
своєрiднiй взаємодiï, доповнюють одна одну. Неоднакове
написання слiв впливає на ïх вимову, iнтонування. Ще бiльшою
мiрою вимова слiв впливає на ïх написання (крiм
iєроглiфiчного, наприклад, китайського письма, знаки якого
iєроглiфи не вiдображають конкретного звучання слiв подiбно до
цифр (5, 26 i т. iн.), кожна з яких слугує знаком певного
цифрового поняття i в рiзних мовах вимовляється по-рiзному). Крiм
того, пишеться багато таких слiв, якi зовсiм незвичнi в розмовi; усно
мовиться багато такого, що його не наважуються вживати у письмi (А.
Мейє).
Створюючись неоднаковою матерiєю, по-рiзному сприймаючись, усне й
писемне лiтературне мовлення становлять двi найбiльшi пiдсистеми
(рiзновиди, форми) мови й мовлення, якi обєднує нерозривна
рiвновага, взаємодiя i своєрiдна можливiсть
взаємноï замiни.
Писемне мовлення є первинною формою лiтературноï мови, воно
започатковується створенням i використанням лiтер для позначення
звукiв. Без писемноï фiксацiï звукiв мова не може стати
лiтературною, зрозумiлою для всiх, хто нею послуговується. Лише
так званi штучнi мови (есперанто та iн.) не мають первинноï
усноï форми вияву, не утворюються з неï, а створюються штучно,
проте з орiєнтацiєю на якусь мову. Наприклад, есперанто
має в своïй основi мертву латинську мову. Штучною мовою
спiлкуються (переважно з iноземцями) лише окремi мовцi.
Усне мовлення слугує основою для мовлення писемного. Iз запису
одиниць усного мовлення i починається писемна форма мови, яка
завжди репрезентує собою пiзнiше культурне надбання людини. Отже,
писемне мовлення є вiдображенням усного.
Основи теорiï усного й писемного мовлення ще в 2030-тi роки XIX ст.
виклав В. фон Гумбольдт. Вiн вважав, що передусiм потрiбно вивчати живi
мови в ïх уснiй формi, бо живе мовлення [усне. П. Д. це перший i
справжнiй стан мови, що …мова живе в мовленнi, а не в словниках i
граматиках. Звiсно, в них мова певним чином тiльки фiксується i
зберiгається. На його думку, писемнiсть робить живу мову
непорушною, зберiгаючи ïï у виглядi мумiï, писемне
мовлення передбачає вiдтворення його живим словом. Мiркування В.
фон Гумбольдта оригiнальнi, але iнодi перебiльшенi, отже й неточнi:
Слово записане є тiльки скелетом вимовленого чи вимовлюваного
слова.
Розвиток обох форм мови значною мiрою визначається ïх
взаємодiєю i взаємовдосконаленням.
Писемне й усне мовлення тiсно повязанi з внут рiшнiм мовленням , яке
стосується особливоï психiчноï дiяльностi людини i
реалiзується тiльки в нiй самiй. Внутрiшнє мовлення це мовлення-
мислення про себе, про iнших, про будь-що, але тiльки для себе.
Зовнiшнє мовлення (усне й писемне), навпаки, є засобом
спiлкування з iншими.
Усне мовлення це завжди основа для мовлення писемного. Усне мовлення
найелементарнiше започатковується з перших днiв життя дитини,
починається з утворюваних немовлям нечленоподiльних звукiв, якi
тiльки пiзнiше стають справжнiми звуками, словами- звуками, а згодом i
словами певноï конкретноï i, як правило, рiдноï мови.
Усне мовлення залишається для кожного мовця єдиним засобом
спiлкування до тих пiр, поки вiн не почне оволодiвати технiкою письма.
Писемне мовлення найбiльшою мiрою формується через усне мовлення i
є наслiдком навчання, зорiєнтованого вмiнням фiксувати з
допомогою лiтер одиницi усного мовлення. Вiд умiння висловлюватися усно
й писемно залежить успiх спiлкування мовцiв за найрiзноманiтнiших
ситуацiй життя.
Отже, в наявностi i функцiонуваннi обох форм мови усноï
(первинноï) i писемноï (вторинноï) знаходить свiй вияв
розвиток мови, ïï всенародний лiтературний статус, повноцiнне
утвердження в суспiльному життi.