Стилiстика дiалогiв i монологiв

Усне й писемне мовлення подiляється на мовлення дiалогiчне
(дiалоги) i мовлення монологiчне (монологи).
Дiалог (грец. сЛа^ов розмова, бесiда) форма усного й писемного мовлення; розмова мiж двома особами.
Кожне окреме висловлювання мовця в дiалозi (окреме речення чи кiлька
речень) називають реплiкою. Кожна з реплiк у дiалозi звернена до
спiврозмовника чи спiврозмовникiв. Реплiки разом з авторськими
(авторовими) словами (ремарками) становлять тексти драматичних творiв.
Дiалоги наявнi i в багатьох прозових творах, напр.:
Тату!
Що, синку?
Що там за люди пливуть?
То здалека. Орловськi. Руськi люди, з Росiï пливуть.
А ми хто? Ми хiба не руськi?
Нi, ми не руськi.
А якi ж ми, тату? Хто ми?
А хто там нас знає, якось журливо проказує менi батько.
Простi ми люди… Хахли, тi, що хлiб обробляють. Сказать би, мужики
ми… Да… Ой-ой-ой… мужики, й квит. Колись козаки,
кажуть, були, а зараз тiльки званiє зосталось (О. Довженко).
Для дiалогiчного мовлення характерне поперемiнне чергування реплiк двох
i бiльше (полiлог) осiб одна за одною або перериваючи iншу, що особливо
характеризує емоцiйнi дiалоги. Такi структурнi якостi дiалогу
визначаються умовами його функцiонування, конкретнiстю i безпосереднiстю
ситуацiï, наявнiстю спiврозмовникiв, якi легко розумiють один
одного, що призводить до своєрiдного використання словникового
складу мови, ïï фразеологiï, словотвiрних засобiв,
щонайрiзноманiтнiших синтаксичних конструкцiй.
У дiалогах (особливо розмовно-побутових) переважають речення з елiпсисом
пропуском одного чи кiлькох членiв речення, а також багатi на експресiю,
емоцiйнiсть синтаксично нечленованi конструкцiï типу Так, Нi, Хiба?
Ого! Геть! i под.
Суттєво по-iншому формуються монологи.
Монолог (грец. monos один i logos слово, вчення) мовлення окремоï
особи, мовлення iз самим собою; бiльш чи менш розгорнуте мовлення в
драматичному творi, яке адресується передусiм глядачам.
Висловлюючись монологiчно, мовець здебiльшого не розраховує на
безпосередню реакцiю iнших осiб, не прагне до того, щоб спонукати
ïх до певноï дiï, вчинку чи вислову. Монологи в художнiх
творах це рiзна за обсягом розповiдь або невимовлюване вголос мiркування
автора чи персонажа про минуле, сучасне чи майбутнє, напр.:
Деколи буває, що людина одне думає, а iнше робить. Ще й
переконана, що те робить, що думає. Насправдi ж виходить iнакше.
Таке й з сiрими галицькими масами.
Ще задовго до вiйни мрiяв народ про свободу, рiвнiсть, про краще життя.
Мрiяв про Украïну, де не буде нi пана, нi холопа.
З тими мрiями носився пiд час свiтовоï вiйни галицький жовнiр по
верхах Карпат, Альп, по долинах Пiвнiчноï Iталiï, по гiрських
плаях Чорногорiï, Албанiï, Сербiï, аж ген на Дарданеллах
(В. Кобринський).
Монологiчним мовленням забезпечується значне за обсягом звернення
однiєï особи до iншоï (iнших), до аудиторiï в
офiцiйнiй i неофiцiйнiй обстановцi, у кiнофiльмi, спектаклi тощо.
Прикладом писемного монологiчного мовлення є авторська мова в
художньому творi, яка нерiдко стилiзується пiд мову якогось
персонажа, iнодi у формi оповiдi вiд першоï особи, як у творах
украïнськоï письменницi Марка Вовчка (18331907). Монолог
далеко не завжди чiтко вiдмежовується вiд дiалогу.
Переважання дiалогiчностi в мовленнi найбiльше пояснюється тим, що
воно становить безпосередню форму висловлювання, мовленнєвого
контактування з iншими. Наприклад, у дiалогах з роману украïнського
письменника Панаса Мирного (18491920) Хiба ревуть воли, як ясла повнi?
реплiки староï, забобонноï, але доброчесноï баби Оришки
насиченi релiгiйною лексикою i зворотами розмовного мовлення, якi
вiдображають типовi особливостi мовлення старшого поколiння на селi:
Чого ти, дочко? Чи, не приведи Господь? каже вона, коли бачить, що
сльози, як горох полилися з очей Мотрi!; Боже мiй! …що його робити
на свiтi?!
Засобами дiалогу Панас Мирний передає типовi риси сiльськоï
старшини минулих часiв. Характер стосункiв мiж становим Дмитренком,
головою i писарем письменник майстерно вiдтворив мовностилiстичним
оформленням ïхнiх реплiк i уважним добором ремарок: становий
говорить владно, зверхньо, енергiйно, тодi як сiльська старшина
запобiгливо i покiрливо, пор.:
А! От, добре, замiсть привiту каже Дмитрен- ко. А я тiльки що хотiв
посилати за вами… Завтра вранцi щоб менi була громада.
Чуєте? Вам кажу й вам! То глядiть менi, щоб не так, як
недоïмку платите…
Тепер, ваше благородiє, каже писар, гаряча пора… люди в
полi…
Що менi до того, чи гаряча, чи яка? Я вас вихолоджу, як не буде громади.
Старшина мовчала, тiльки перетикала ногу об ногу.
Як же, ваше благородiє, сказати громадi? питає писар.
Приклади свiдчать про те, що структурно-синтаксичнi якостi розмовних
дiалогiв (як i монологiв), загалом однаково виявляються в уснiй i
писемнiй формi.
На думку Л. Щерби, дiалог має певнi переваги перед монологом:
Монолог є значною мiрою штучною формою, i …справжнє
своє буття мова виявляє тiльки в дiалозi. Однак, як слушно
зауважує росiйський мовознавець Наталiя Шведова (нар. 1916), така
оцiнка монологу справедлива тiльки щодо монолога лiтературно обробленого
i не може бути поширена на лiтературно не оброблений монолог, розмовний
монолог, що є формою невимушеноï оповiдi, безпосередньо
зверненоï до слухача або слухачiв.
Монолог i дiалог мають своï сфери застосування, становлять
комунiкативно необхiднi рiвноцiннi форми мовного спiлкування, мають свою
неповторну вартiсть, через що не тiльки в повному обсязi, але й у
частковостях не можна знайти пiдстав для висновку про мовленнєву
перевагу однiєï з цих двох форм над iншою.
Отже, дiалоги й монологи це взаємодоповнюваль- нi рiзновиди
висловлювань в уснiй i писемнiй формi.
Дiалог, як i монолог, не закрiплений за мовленням тiльки в одному стилi
або формi, але стиль (особливо) i форма мають вплив на ïх перебiг i
структуру. Отже, цiлком доцiльно говорити про дiалог i монолог розмовний
(усномовний) i писемний, науковий, публiцистичний, художньо-лiтературний
та iн. У кожнiй iз цих мовних i мовленнєвих реалiй перетинаються
рiзнi лiнiï особливостi стилю, форми (усноï i писемноï) i
типу мовлення (дiалогiчного i монологiчного).
Монологи частково характернi i для усного мовлення, навiть щоденного,
особливо родинного. Це, зокрема, розгорнутi уснi розповiдi в колi
сiмï про роботу, знайомих та iн., в яких широко використовуються
небагатослiвнi синтаксичнi конструкцiï, побутова лексика,
фразеологiя тощо. Монолог за таких ситуацiй є однiєю iз
словесних форм комунiкацiï, спiлкування. Дiалогiчнiсть бiльшою чи
меншою мiрою виявляється також у книжному стилi, поступаючись,
однак, важливiстю перед монологiчнiстю. У писемному мовленнi дiалог
трапляється рiдше, нiж в усному.
У кожному стилi мови встановлюється тiльки йому властиве
спiввiдношення мiж монологiчнiстю i дiалогiчнiстю. Наприклад, у сучаснiй
публiцистицi та науцi дiалогiчне мовлення активнiше (це обмiн реплiками
з питань поточноï полiтики, господарського, культурного життя тощо;
науковi дискусiï), нiж в офiцiйно-дiловому мовленнi, в якому
дiалогiчнiсть простежується тiльки пiд час усного спiлкування,
зокрема, в пiдготовцi офiцiйних документiв (протоколiв, резолюцiй,
ухвал, iнструкцiй тощо). У них поширеними є реплiки-пропо-
зицiï зi стандартними початковими словосполученнями: Я
вважаю…, Менi здається…, Краще б зробити (записати )
так…, а також реплiки-запитання: Якоï ви думки?.., Що ви
пропонуєте? та iн., якi розгортаються i трансформуються в монолог,
охоплюючи мовнi елементи iнших стилiв.
Загальноï пiдтримки набула думка Лева Якубин- ського (18921945): На
протилежнiсть композицiйнiй простотi дiалогу монолог становить певну
композицiйну складнiсть.
Порiвняно з монологом дiалог є поширенiшою i при- роднiшою формою
усномовного спiлкування, формою взаємного (дво- i багатоособового)
мовленнєвого процесу, сукупнiстю вiдносно коротких словесних акцiй
i реакцiй, питань i вiдповiдей, що й зумовлює його специфiчнi
мовноструктурнi особливостi.
Усне мовлення, розмовне мовлення
Термiни усне мовлення й розмовне мовлення семантично не тотожнi.
Позначуванi ними мовнi явища мають як спiльнi, так i вiдмiннi ознаки.
Однак цi поняття не завжди розглядають розмежовано, як окремi
термiнологiчнi словосполучення. Наприклад, у СУМI прокоментовано тiльки
спорiдненi з ними найменування: усний (виражений у звуковiй формi),
уснiсть (уснiсть фольклору, судового процесу), усно; розмова (словесний
обмiн думками, i чимало iнших значень); розмовини (розмова, балачки),
розмовитися, розмовляти, розмовний (який уживається в розмовi),
розмовник (посiбник з iноземноï мови (мов), у якому подаються
зразки розмов на рiзноманiтнi теми); спiврозмовник (хто розмовляє
з ким-небудь), розмовниця, розмовнiсть, розмовонька, розмовочка. В
Украïнськiй мовi. Енциклопедiï розглянуто лише два термiни:
усна мова (слово мовлення вжито лише у словосполученнi логiчне мовлення)
i усна публiчна мова. У сучасному мовознавствi розмежовують поняття мова
й мовлення, а отже усне й писемне мовлення. Виправданим є
застосування термiнiв мова й мовлення до мовних стилiв: розмовно-
побутовий стиль мови i розмовно-побутовий стиль мовлення, розмовно-
побутова мова (умовно) i розмовно-побутове мовлення.
Термiн розмовне мовлення, на вiдмiну вiд термiна усне мовлення, й
дотепер не має однозначного трактування. Це й не дивно, бо обидва
поняття, якi вони позначають, становлять i певну єднiсть,
спiльнiсть i певну опозицiю, оскiльки значною мiрою протиставнi одне
одному. Найбiльш характернi види розмовного, усного мовлення,
зазначає вiдомий росiйський мовознавець Абрам Шапiро (18901966)
знаходимо в мовленнi дiалогiчному. Насправдi розмовне мовлення це
мовлення в межах розмовно-побутового стилю, який має усну й
писемну, дiалогiчну й монологiчну форми вияву. Отже, розмовне мовлення
є стильовою категорiєю , бо реалiзується тiльки в розмовно-
побутовому стилi. Натомiсть усне мовлення становить над с тильову ( мi
же тильову ) категорiю , бо може бути науковим, художнiм, публiцистичним
або офiцiйно-дiловим. Украïнський мовознавець Iван Бiлодiд (1906
1981) зазначав iз цього приводу, що поняття усна мова й розмовна мова не
є тотожними; усна мова поняття широке, воно являє собою
цiлий комплекс, до якого входить розмовна мова як одно з найважливiших
ïï вiдгалужень, характерне своєю багатоманiтнiстю та
експресивнiстю. Аналогiчний погляд на усне й розмовне мовлення виклав В.
Костомаров у статтi О роз- граничении терминов устный и разговорный,
письменный и книжный (у збiрнику Проблемы современной филологии (1965).
Отже, розмовне мовлення (точнiше розмовно-побутове мовлення) становить
тiльки один iз стилiв мови (ïï розмовно-побутовий стиль).
Книжне мовлення
Якщо усне мовлення знаходить свiй вияв у всiх стилях мови (крiм
епiстолярного), а розмовне мовлення це мовлення тiльки в межах одного
розмовно-побутового стилю, то термiном книжне мовлення позначаються
суттєво iншi мовнi явища. Тiльки за окремими ознаками цi явища
збiгаються з тим, що називають мовленням усним i мовленням розмовним.
Книжне мовлення мовленнєвий процес, матерiалом для якого
слугує мовлення в межах офiцiйно-дiлового стилю, наукового i
значно меншою мiрою публiцистичного i конфесiйного.
У словниковiй статтi енциклопедiï Украïнська мова про книжну
мову (слово мовлення у нiй не використовується) сказано, що до
неï належать офiцiйно-дiловий стиль, науковий стиль i частково
публiцистичний стиль; визначено найтиповiшi ознаки книжноï мови: в
нiй переважають книжна лексика, писемнi (й уснi. П.Д.) усталенi звороти
(штампи, стереотипи), ускладнений синтаксис з пiдрядними синтаксичними
звязками, орiєнтацiя на пiднесений високий стиль, тобто на виклад
думки, позначений емоцiйною урочистiстю, певною пишномовнiстю. Такi
якостi мовлення досягаються використанням мовних засобiв метафор,
синекдох, перифраз, алегорiй, архаïзмiв, словесно розгорнутих
речень, риторичних запитань i т. iн.
Отже, книжне мовлення як мовлення офiцiйно-дiлове, наукове, певною мiрою
й публiцистичне (особливо в таких його жанрах, як газетнi статтi, звiти,
частково iнтервю, репортажi, кореспонденцiï, рецензiï тощо),
представлене не тiльки в писемнiй формi, а також i в уснiй.
Термiн усне книжне мовлення (матерiалом для нього слугує усна
книжна мова) дещо незвичний, суперечливий, але дiбрати iнший, зручнiший
дотепер не вдалося. Доцiльнiсть обох означень усне книжне (мовлення)
доводиться обґрунтовувати як очевидною прогалиною в лiнгвiстичнiй
термiнологiï, так i переважно тим, що означення усне i книжне
закрiпилось за певним комплексом своєрiдних ознак у системi усного
мовлення лексико-фразеологiчних, граматичних, стилiстичних i навiть
iнтонацiйних, властивих не загалом усному мовленню, а лиш тому його
рiзновидовi, який названо книжним. Термiн усне книжне мовлення вже
усталився в лiнгвiстицi. Вперше з такою семантикою його запропонував В.
Костомаров. Без будь-яких застережень його використовують i iншi
лiнгвiсти. Справдi, в усному мовленнi, наприклад, наукового працiвника
чи дипломата може бути представлений стиль, який тепер прийнято називати
книжним.
Усно, але по-книжному прийнято висловлюватись за найрiзноманiтнiших
офiцiйних ситуацiй (виступи пiд час захисту дисертацiй, мовлення
учасникiв судового процесу, усномовнi висловлювання на наукових чи
виробничих конференцiях, нарадах та iн.). Виразною книжнiстю часто
позначенi дипломатичнi дискусiï, переговори, висловлювання керiвних
осiб держави та iн.
Вiдносна антиномiя (суперечнiсть, непоєднуванiсть) розмовного й
книжного мовлення в ïх уснiй формi не порушує єдностi
структурноï системи нацiональноï мови. В усному мовленнi
освiчених осiб можуть гармонiйно поєднуватись мовнi засоби всiх
стилiв мови. Саме цим значною мiрою досягається висока культура
iндивiдуального нормативного мовлення. Росiйський мовознавець О.
Нiкольський зазначає, що елементи розмовного мовлення в художньо-
лiтературних текстах звичайно поєднуються з елементами книжного
мовлення. Навiть мова драми становить своєрiдний продукт
контамiнацiï рiзних жанрiв мовлення, переважно художньо-лi-
тературних. Усно-книжне мовлення позначене чiтким формуванням
висловлюваних думок, усталеною для книжних стилiв манерою говорiння,
униканням емоцiйностi в передаваннi певного змiсту (крiм усного мовлення
в рамках деяких жанрiв публiцистичного стилю).
В усному книжному мовленнi може простежуватись окнижнення
лiтературноï мови, яке створюється проникненням до
ïï системи таких зворотiв-штампiв, як у даний час, вiдповiдний
перiод, на рiвнi завдань (вимог), мати мiсце, розвязання проблем, з боку
адмiнiстрацiï, на виконання наказу, за розпорядженням тощо. Такi й
подiбнi звороти (на сьогоднiшнiй день замiсть на сьогоднi; подати
допомогу, здобути перемогу замiсть (у багатьох випадках) допомогти,
перемогти i под.) обтяжливi, громiздкi. Тiльки за деяких стилiстично
вмотивованих умов ïх можна використовувати в обох формах мови i в
усiх ïï стилях, переважно в офiцiйно-дiловому, науковому i
конфесiйному.
Отже, мовлення (особливо освiчених осiб) завжди виразно чи досить
виразно реалiзується в одному iз стилiв мови i обовязково в уснiй
або писемнiй формi.