Доречнiсть мовлення

Однiєю з комунiкативно-стилiстичних якостей мовлення є
доречнiсть абстрактний iменник до прикметника доречний (який
вiдповiдає обстановцi): вген Вiкторович визнавав доречнiсть
подiбних мiркувань Преображенського (I. Ле).
Доречнiсть мовлення неодмiнна ознака стилiстично досконалого,
довершеного, бездоганного за своïм змiстом i структурою мовлення.
Реалiзовується вона тодi, коли певнi ресурси мови, ïï
фонетичнi, лексичнi, фразеологiчнi й граматичнi засоби повнiстю
вiдповiдають умовам i метi кожного окремого вияву мовлення,
використовуються доцiльно й ефективно.
Найочевиднiше доречнiсть мовлення виявляється на протиставнiй
основi в зiставленi з недоречнiстю: Я його лупцюю, а вiн нiчичирк (Ю.
Збанацький), пор.: А професор нараз замiсть того, щоб розповiсти,
нiчичирк у цьому реченнi слово нiчичирк вжито астилiс- тично.
Недоречною, навiть безглуздою, здалася б у газетi чи в офiцiйному
виступi фраза: Президент, виступаючи з-за кафедри перед вченими, оцiнив
цю подiю щонайточнiше, тютiлька в тютiльку.
Доречнiсть i недоречнiсть мовлення виявляється в контекстi, в
конкретнiй мовленнєвiй ситуацiï.
Мовлення може вважатись доречним тодi, коли мовець щоразу максимально
враховує такi чинники:
конкретнi умови висловлювання;
мету висловлювання;
адресата мовлення;
конкретну мовленнєву ситуацiю, контекст;
психологiчний стан учасникiв спiлкування, ïх загальну i спецiальну
пiдготовку, кругозiр, вiк, стать тощо.
Доречне мовлення ґрунтується на нормативностi, етичних i
естетичних комунiкативних якостях усного й писемного висловлювання,
однаково стосується дiалогiчноï i монологiчноï форм
мовлення. Ще в античнi часи вченi звертали увагу на особливостi
мовлення. Так, Арiс- тотель чiтко уявляв, що у мовленнi писемному i в
мовленнi пiд час суперечки, у мовленнi полiтичному, i в мовленнi
судовому має бути особливий спосiб висловлювання. Цицерон
зазначав: Як у життi, так i в мовленнi немає нiчого складнiшого,
як бачити, що доречне.
Доречнiсть, становлячи одну з комунiкативних ознак мовлення, як слушно
зауважує Б. Головiн, постiйно має й неодмiнне психологiчне
обґрунтування, залежить вiд сутностi, єства кожного окремого
Я, його позитивних i негативних рис характеру, а також вiд того, глибоко
чи тiльки поверхово кожен мовець знає мову, ïï
структуру, вмiє користуватись нею, знає той предмет
(обєкт), про який висловлюється усно чи писемно, вiд того,
доброзичливо чи неприхильно мовець ставиться до iнших, як при цьому
береться до уваги iдейна позицiя, рiвень (громадський, науковий та iн.)
учасникiв розмови.
Отже, доречнiсть мовлення якнайбiльше досягається особистiсними
якостями мовця, його загальною i мовленнєвою ерудицiєю,
спроможнiстю висловлюватись вмотивовано, обґрунтовано, отже, й
доречно, доцiльно.