Знову вiдкриваю “Кобзар”

Великий генiй украïнського народу Т.Г. Шевченко знаменує
своєю постаттю воскресiння творчих сил трудящого люду пiсля
вiкового сну, спричиненого гнiтом. У чому ж виявляється тiсний
звязок поета з народом? Звичайно, це i зовнiшнi данi Шевченковоï
бiографiï, i нерозривний внутрiшнiй звязок, що давав Шевченковi
право назвати свiй Кобзар мужицькою книгою.
Томики Кобзаря займають найпочеснiше мiсце в оселi справжнiх
украïнцiв, бо в них не знайти й рядка незрозумiлих простим людям
слiв. А що стосується освiчених, то Кобзар для них —
невичерпне джерело для ретельних дослiджень розмаïття тематики,
композицiй та сюжетiв. Досягненням справжнього художника слова є
те, що галерея образiв взята суто з народноï творчостi ,
життєвого матерiалу, власного серця поета.
Пiдкорюють вiршованi описи природи. Перед нами й ревучий Днiпро, й бiлi
украïнськi хати, й вишневi сади, безмежнi степи. Це ïм
сповiдується у вiчнiй любовi поет, передаючи часточки
цiєï щироï любовi кожному, в кого бється серце украïнця-
патрiота:
Праведная душе! Прийми мою мову,
Немудру, та щиру. Прийми, привiтай.
Не кинь сиротою, як кинув дiброви,
Прилинь до мене хоч на одно слово
Та про Украïну менi заспiвай!
Вiдомо, що оцiнка першого Кобзаря Шевченка у пресi була суперечливою. У
той час у 1840 роцi, в журналi Отечественные записки зявилися статтi-
рецензiï на першу книгу поета. Читаємо: Вiршi п. Шевченка
найближче пiдходять до так званих народних спiвiв. Вони такi
безпосереднi, що ви ïх легко приймете за народнi пiснi й легенди
малоросiян Але нащо п. Шевченко пише малоросiйською, а не росiйською
мовою?.. Якщо п. Шевченко зрiс у Малоросiï, якщо його поставила
доля в таке вiдношення до мови, якою ми пишемо i розмовляємо, що
вiн не може висловити нею своï почуття, якщо з дитинства його
уявлення зодягались у форми пiвденного нарiччя, то невже для цього треба
закопувати талант у землю? Так зверхньо-схвально писала росiйська
критика про книгу, яка стала дороговказом для всього украïнського
народу. Саме Кобзар заявив свiтовi про право на iснування
украïнського слова. Т. Шевченко не тiльки сам вiдстоював
нацiональну гiднiсть, а й закликав украïнську iнтелiгенцiю: I
чужому научайтесь, й свого не цурайтесь.
Сучаснi лiтературознавцi вiдзначають, що Шевченко великий тим, що вiн
поет украïнськоï нацiï, а ще бiльше тим, що вiн поет
народний. Шевченко належить до тих генiïв свiту, якi всi своï
думи , весь вигонь свого палкого серця вiддали справi вiдродження
почуття нацiональноï гiдностi. Його популярнiсть зростала i
зростає з кожним днем. Вiн завжди зi своïм народом.
Пригадується вiрш нашого сучасника, який перегукується з
почуттями, що виникають пiсля прочитання всесвiтньо вiдомого Кобзаря:
Коли в душi моïй тривога,
Коли в душi пекельний щем,
Iду до нього, до живого,
У Всесвiт вiршiв i поем.
I в дощ, i в снiг карбую кроки,
I чую, дивлячись в блакить:
Реве та стогне Днiпр широкий,
Щоб розбудити всiх, хто спить.
Не шукайте,не питайте Того, що немає
I на небi, а не тiлько
На чужому полi.
В своïй хатi своя й правда,
I сила,i воля.
Т. Шевченко
Нацiональний генiй украïнського народу Т.Г. Шевченко зробив
великий, можна сказати, неоцiненний внесок у духовну скарбницю людства.
Ставши символом своєï епохи, вiн вивiв украïнську мову
на свiтовий рiвень. Ми щиро захоплюємося постаттю великого
Кобзаря, його громадською принциповiстю i моральною чистотою, почуттям
соцiальноï i нацiональноï справедливостi, прозрiнням думки та
високiстю духу. Незабутнiм для всього свiту на всi часи поет став
завдяки своïй нацiонально-полiтичнiй та фiлософськiй поезiï.
Його мучив нацiональний бiль, що надав особливого характеру мотивовi
нацiональноï самокритики, нацiонального сорому.
Здається, що у його рядках вiдчувається стукiт зболеного
серця. Слова, вихопленi з глибин вiдкритоï i щедроï душi,
промовляють до нас схвильовано й правдиво. Рiшучий заклик до просвiти
вiдчувається в рядках його творiв, адже народ, не освячений у
храмi науки, не має майбутнього. Шевченко справедливо
вважає, що освiта повинна бути всебiчною, пiдкрiплюватись високою
моральнiстю. Але як на це не схожа реальнiсть, яка оточує Кобзаря:
це верхiвка, розбещена i безпринципна, замiсть того, щоб сприяти
розвитковi науки та прогресу, лише на словах пiдтримує передовi
теорiï, а на дiлi тiльки шкiру дере з братiв незрячих
гречкосiïв. Звiсно, пануючiй верхiвцi не вигiдно розповсюджувати
освiту серед простих людей, адже цi знання могли збудити свiдомiсть
народу. Для нього це новий привiд для роздумiв про правду i кривду,
багатство i бiднiсть.
Саме тих особливо засуджує Шевченко, хто, одержавши за кордоном
освiту, знаючи iноземнi мови, маючи навiть домашнi театри, залишився, по
сутi, жорстоким крiпосником, тих, хто з-за кордону привiз великих слiв
велику силу, та й бiльш нiчого.
Кобзар намагався довести, що кожен народ повинен мати свою нацiональну
гiднiсть, мораль, освячену вiковими традицiями. Вiн послiдовно
вiдстоював розвиток украïнськоï нацiональноï культури,
вважав, що культура кожного народу має своï характернi риси,
якi базуються на iсторiï рiдного краю. Саме вона вiдображає
своєрiднiсть стану нацiï.
Гострий меч свого полумяного слова Тарас Шевченко спрямував проти
лжепатрiотiв, якi читали Шафарика, Коллара, знали всi словянськi мови,
окрiм своєï рiдноï. Що чекає таку нацiю у
майбутньому? Яким може стати народ, що забуває своє корiння?
Поет-пророк з болем нагадує народну мудрiсть:
Хто матiр забуває,
Того Бог карає,
Того дiти цураються,
В хату не впускають
Ось з такою забутою матiрю Шевченко порiвнює украïнську
культуру, вiд якоï так легко вiдцуралися ïï сини. Не
повинен наш народ, якому стiльки довелося перенести принижень, болю i
страждань, втратити почуття нацiональноï гiдностi, стати Iванами
без роду i племенi, яким байдуже, якою мовою вони говорять. А правнуки
поганi славних прадiдiв великих не повиннi забувати, що в своïй
хатi своя й правда, i сила, i воля.
Людина, вiдiрвана вiд своєï рiдноï культури,
задихнеться, як древньогрецький Антей, якого Геракл одiрвав вiд матерi-
землi.
Наскрiзно просякнутий любовю до нацiонального Т. Шевченко мав тверде
переконання, що культура кожного народу базується на
своєрiдному ґрунтi, який треба вивчати, збагачуючи себе
знанням свiтового досвiду, таким чином розвиваючи свою культуру.
Шевченко хотiв бачити своïх спiввiтчизникiв освiченими, вiльними,
сповненими гiдностi, тому й закликав украïнцiв до всебiчноï
просвiти i свiдомого патрiотизму. Поет вiрив: треба тiльки докласти
трохи зусиль, щоб збагатити свiй розум i душу,- то все це неодмiнно
стане реальним.
Гнiвно тавруючи рабiв та пiднiжкiв, що цураються своєï
культури, поет вiдстоював своï громадянськi принципи. Саме в цьому
аспектi вiн пiднявся величчю свого духу не тiльки над сучасниками, а й
над цiлими поколiннями украïнцiв, ведучи до пiзнання пiднесеностi
духу власного народу.