Загублений рай. Старозавiтнi образи й iдейний змiст

Дiйсно, образ Диявола в епосi Мiльтона, всупереч бiблiйному його
трактуванню, виглядає настiльки величним i привабливим, що поруч
iз ним губляться й тьмянiють всi iншi персонажi поеми. Титанiчна
пристраснiсть натури Сатани, його гордий i непокiрливий дух,
волелюбнiсть i тверда воля, мужнiсть i стоïцизм майже незмiнно
викликали замилування читачiв i критикiв
З iншого боку, Бог, покликаний стати втiленням Розуму й Добра,
з'являється в поемi пiдступним i мстивим монархом, що, за словами
Сатани, один панує, як деспот, у небесах.
Свiдок i учасник грандiозного соцiального перевороту, Мiльтон, створюючи
епiчну поему, надихався атмосферою громадянськоï вiйни, що була, на
його думку, вiдбиттям всесвiтньоï колiзiï Добра й Зла. Малюючи
сцени лютоï сутички сил Неба й Ада, поет користувався фарбами, якi
поставляла для його палiтри епоха революцiйного ламання, i вiльно або
мимоволi наповнював поему ïï героïчним духом. Це
настiльки перетворило його первiсний задум, настiльки пiдiрвало саму
його пiдставу, що весь будинок сумлiнних релiгiйних абстракцiй автора
загрозливо нахилилася. Поезiя Мiльтона, — писав Бєлiнський ,
— явний добуток його епохи: сам того не пiдозрюючи, вiн в особi
свого гордого й похмурого сатани написав апофеозу повстання проти
авторитету, хоча й думав зробити зовсiм iнше[30].
Працюючи над епосом у роки реакцiï, Мiльтон вважав за необхiдне
зобразити Зло, що погубило революцiю, у всiм його царственiй пишнотi й
небезпечнiй привабливостi: карикатурне зображення Злого Духа у виглядi
вiдразливоï й слабкоï iстоти, спотворюючи iстину, могло, на
думку поета, завдати шкоди чесноти читача
За задумом Мiльтона, Сатана, отважившийся виступити проти всемогутнього
Бога, не мiг не бути титанiчною фiгурою. Бажаючи намалювати яскравий i
переконливий портрет Сатани, поет опирався на традицiю зображення
трагiчних героïв — лиходiïв з могутньою душею, —
характерну для драматургов-елизаве-тинцев, Марло й особливо Шекспiра. Як
i гуманiсти Вiдродження, Мiльтон думав, що Добро й Зло настiльки тiсно
переплетенi мiж собою, що ïх часом важко вiдрiзнити друг вiд друга.
Це також вплинуло на характеристику Архiворога, велич якого так
пiдступно заслоняє втiлене в ньому Зло
Було б невiрно, зрозумiло, бачити в Загубленому раï алегоричну
iсторiю англiйськоï буржуазноï революцiï, проводити прямi
паралелi мiж повстанням занепалих ангелiв у поемi Мiльтона й великим
заколотом пуритан. Згiдно iз християнськими iдеалами, Мiльтон задумав
поему як виправдання шляхiв божиих, але буква бiблiйного навчання
викликала в нього, як i в кращих представникiв його класу, вiдомi
сумнiви; вони-те й привели до того, що повсталий проти Бога Сатана, хоча
й засуджується автором, але не позбавлений його спiвчуття й
убирає в себе риси вiдважного протестанта проти миропорядка.
Загублений рай — утвiр великого заколотного духу. У ньому не мiг
не виразитися людина, все життя отдавший боротьбi сдеспотизмом.
Не пiдлягає сумнiву, що поетовi-революцiонеровi, у роки
Реставрацiï познавшему гiркоту поразки, психологiчно легше було
ужитися у роль поваленого ангела, нiж в образ переможного Бога. Малюючи
вигляд проигравшего бiй, але не скореного Духа, автор надiляв його часом
рисами — i притiм кращими — своєï власноï
натури. Чи не тому так проникливо звучить у поемi звернена до соратникiв
мовлення Сатани, що думки й почуття героя були добре знайомi його
творцевi?

…Ми безуспiшно Його престол намагалися похитнути И програли бiй. Що з того? Не все загинуло: збережене запал Неприборканоï волi, поряд З безмiрною ненавистю, спрагою мстити И мужнiстю — не уступати вовек. А це ль не перемога?

Присутнiсть заколотному, непокiрливого деспотизму початку у свiтоглядi Мiльтона, гуманiстичнi традицiï в його творчостi , пофарбованi полiтичним досвiдом його переломноï епохи, дозволили йому замiсть увiчненоï бiблiйним переказом умовноï фiгури створити в особi Сатани яскраву й живу iндивiдуальнiсть, у якiй разом з тим безпомилково вгадувалися типовi риси сучасникiв поета. Войовничий iндивiдуалiзм мильтоновского героя мав своïм зворотним боком щось безперечно доброчинне: небажання слiпо пiдкорятися авторитету, кипучу енергiю, вiчний пошук i незадоволенiсть
Нове, незвичайне звучання придбала пiд пером художника й iнша частина
старозавiтноï легенди, присвячена першим людям. Мiф про Адама й Еве
служить Мiльтоновi вiдправною крапкою для фiлолофсько-поетичних роздумiв
про сенс життя, природi людини, його прагненнi до знання, його мiсцi пiд
сонцем Людина зображується в Загубленому раï як iстота, що
коштує в центрi свiтобудови: на сходах Природи' вiн займає
середнє положення мiж почуттєвим, твариною миром i миром
ангелiв. Вiн — вище iз земних iстот, намiсник Бога на землi, вiн
стуляє воєдино нижчу й вищу сфери буття. Перед Адамом i Евой
вiдкривається свiтлий шлях духовного пiднесення, за ïхньою
спиною разверзается похмура безодня, що загрожує поглинути
ïх, якщо вони змiнять Богу. Древо пiзнання добра й зла, що росте в
серце Едему, є символ наданоï першим людям волi вибору. Його
призначення — випробувати вiру людей Втворца.
Органiчно включений у загальний нерушимий порядок, Людина стає
крапкою переломлення протиборчих впливiв, випромiнюваних могутнiми
космiчними силами. Поет помiщає своïх героïв — як
у просторовому, так i в життєво-етичному вiдношеннi — у
самому центрi Всесвiту, на полпути мiж Емпiреєм i Пеклом. По
Мiльтоновi, люди самi вiдповiдальнi за свою долю: надiленi розумом i
вiльною волею, вони повиннi кожну мить свого життя вибирати мiж Богом i
Сатаною, добром i злом, творенням i руйнуванням, духовним величчю й
моральною низькiстю
По думцi поета, Людина споконвiчно прекрасна. Вiн створений всеблагим i
премудрим божеством, у ньому немає й не може бути вад. Адам
— втiлення сили, мужностi й глибокодумностi, Ева —
жiночоï досконалостi й чарiвностi. Любов Адама й Еви —
iдеальне сполучення духовноï близькостi й фiзичного потяга. Життя
перших людей у земному Раï проста, рясна й прекрасна. Щедра природа
в надлишку обдаровує ïх всiм необхiдним. Лише порушивши
заповiдь божу, вкусив заборонний плiд, Адам i Ева втрачають безсмертя й
блаженства, дарованих ïм при створеннi, i прирiкають рiд людський
на тяжкi випробування
Неважко помiтити, що образи перших людей задуманi Мiльтоном як втiлення
релiгiйного й гуманiстичного iдеалу, тобто як iдеальнi образи людей,
оскiльки вони з'являються в якостi покiрних Богу мешканцiв раю. Однак в
остаточному пiдсумку вони виявляються в зображеннi поета бiльше
людяними, бiльше близькими до гуманiстичноï норми саме пiсля
грiхопадiння й вигнання з райськоï обителi
Безтурботна картина буття перших людей у раï виразно
протипоставлена в поемi картинi бурхливого, збентеженого, драматично
враженого миру. Адамовi й Еве в ролi безгрiшних мешканцiв Едему невiдомi
протирiччя, ворожнеча, щиросердечнi роздирання. Вони не знають тягаря
непосильноï працi й смертi. Але ïхнє блаженство
ґрунтується на покiрностi волi божоï, припускає
вiдмову вiд спокус пiзнання й нерозривно пов'язане з обмеженiстю
райськоï iдилiï. Iдилiчний мир валить, як тiльки в нього
вторгається Сатана
У спокусливих мовленнях Сатани й у сумнiвах Еви щодо грiховностi
пiзнання чутнi вiдзвуки сумнiвiв самого автора:

Що заборонив вiн? Знанье! Заборонив Благе! Заборонив нам знайти Премудрiсть… У чому ж змiст Волi нашоï?

Мiльтон, мислитель-гуманiст, був переконаний у користi знання й не змiг примирити бiблiйну легенду зi своïм вiдношенням до знання: для нього воно — не грiх, а благо, хоча за нього й доводиться iнодi платити дорогою цiною
Примiтнi в поемi мотиви непокори перших людей десницi божоï:
вкусить заборонний плiд спонукує Еву невгамовна спрага знання.
Адам же робить фатальний крок з жалю й любовi до Еве, хоча й усвiдомить,
що своïм учинком ставить людське вище божеського. Не менш
самовiддано Ева пiсля грiхопадiння Адама пропонує цiлком прийняти
на себе кару, що загрожує ïм двом. Першi люди справдi великi
в ту хвилину, коли напередоднi трагiчних змiн, ïх що очiкують, у
гордiй самiтностi протистоять всiм силам Неба й Ада. Зi спiвчуттям
малюючи сцену грiхопадiння, Мiльтон впритул пiдходить до виправданню
вчинку своïх героïв, що не погодиться iз церковною
концепцiєю
Адама не страшать тi випробування, якi очiкують його в новому,
невiдомому життi. Його образ безсумнiвно героичен. Але на вiдмiну вiд
епiчних поетiв минулого, що зображували героïв-воïнiв, Мiльтон
виводить на сторiнках своєï поеми героя, що бачить сенс життя
в працi. Праця, позбавлення й випробування повиннi, по думцi поета,
надолужити первородний грiх людини
Перед вигнанням перших людей з райськоï обителi архангел Михайло по
велiнню Бога показує Адамовi майбутнє людства. Перед
враженим героєм розвертаються картини людськоï iсторiï
— потреби, нещасть, вiйн, катастроф. Однак, як пояснює
Адамовi Михайло, спокутна жертва Христа вiдкриє людям шлях до
порятунку, шлях до духовноï досконалостi. Людина здатна зрештою
стати навiть краще, нiж був до грiхопадiння
Вустами Адама, мимовiльного глядача грiзного фiльму столiть (В. Я.
Брюсов), Мiльтон засуджує соцiальнi нещастя, що розтлiвають
людську душу: вiйни, деспотизм, феодальна нерiвнiсть. Хоча поет,
описуючи пророчi бачення героя, формально залишається в рамках
бiблiйних легенд, вiн, по сутi, розвиває в останнiх книгах поеми
свою концепцiю iсторичного процесу — процесу стихiйного,
виконаного трагiзму й внутрiшнiх протирiч, але неухильно пробиває
собi шлях уперед.
Мiльтон надiляє свою фiлософiю в релiгiйну форму, але це не
повинне заслонити вiд нас новизну й iсторико-лiтературне значення його
концепцiй: поет був найближчим попередником просвiтителiв i в
прославляннi працi як головного призначення людського буття, i в захистi
прав розуму й прагнення до знання, i у твердженнi iдей волi й гуманностi
Для багатьох поколiнь читачiв Загублений рай став фiлолофсько-поетичним
узагальненням драматичного досвiду людини, у борошнах обретающего
своє справжнє єство й що йде, серед нещасть i
катастроф, до духовного просвiтлiння, до заповiтних iдеалiв волi й
справедливостi
Поема Мiльтона була найбiльшоï й чи не самоï талановитоï
iз численних спроб письменникiв XVI-XVII вв. вiдродити епос у його
класичнiй формi. Вищим зразком служили Мiльтоновi епiчнi поети
античностi — Гомер i Вергiлiй. Випливаючи ïм, автор прагнув
намалювати в Загубленому раï унiверсальну картину буття: битви, що
вирiшують долi народiв, пiднесенi лики небожителiв i людських осiб, а
також рiзнi побутовi подробицi. Поет скрупульозно вiдтворює
композицiю античних зразкiв, широко використає характернi для
епосу прийоми гiперболiзацiï, постiйнi епiтети, розгорнутi
порiвняння
Грандiозностi сюжету вiдповiдає пiднесений лад поетичного
мовлення. Поема написана бiлим вiршем, що звучить те спiвучо й плавно,
те енергiйно й жагуче, те суворо й похмуро. Мiльтона надає
своєму мовленню врочистi iнтонацiï спiвака-рапсода й у той же
час пафос бiблiйного пророка
Загублений рай створювався в епоху, вiддiлену багатьма сторiччями вiд
дитинства людського суспiльства, разом з яким безповоротно вiдiйшли в
минуле й безпосереднiсть свiтовiдчування, властива творцям стародавнього
епосу, ïх щира, що не мiркує вiра в потойбiчне. Задумавши
оспiвати у формi героïчного епосу подiï старозавiтного
переказу, Мiльтон свiдомо прирiкав себе на непереборнi труднощi. Подiбна
поема, — за словами Бєлiнського, — могла б бути
написана тiльки євреєм бiблiйних часiв, а не пуританином
кромвелевской епохи, коли у вiрування ввiйшов уже вiльний розумовий (i
притiм ще чисто розумовий) елемент[32]. Цей розумовий елемент обумовив
штучнiсть релiгiйноï за задумом епопеï Мiльтона Не можна
забувати, однак, що той же вiльний розумовий елемент додав твору
Мiльтона фiлософську глибину й розмах, не доступнi епосу стародавностi.
Не можна забувати, що, створюючи Загублений рай, поет надихався не
тiльки лiтературними зразками, але й героïчною атмосферою свого
переломного часу — часу, коли було повалено в порох будинок
феодальноï монархiï, що споруджувалося столiттями
На вiдмiну вiд своïх учителiв, Гомера й Вергiлiя, поет хотiв
створити добуток, не обмежене конкретно-iсторичною тематикою, але
имеющее всесвiтнi, загальнолюдськi масштаби. Щодо цього задум Мiльтона
був спiвзвучний задуму iншого його попередника — великого Данте,
як i вiн, що творили на рубежi двох епох, як i вiн, що посвятили життя
боротьбi й поезiï. Подiбно авторовi Божественноï комедiï,
поет прагнув додати своєму добутку характер всеосяжного,
придатного для всiх часiв символiчного зображення того, що було, є
й буде
Риси так званого лiтературного епосу й проблиски фiлософськоï поеми
сполучаються в Загубленому раï з елементами драми й лiрики.
Драматичний самий сюжет поеми, драматичний характер ïï
численних дiалогiв i монологiв. Обертає на себе увага й лiризм, що
проявляється у вступах до складову поему книгам: у них
вимальовується особистiсть самого поета, слiпого й гнаного, але й
в злi днi сохранившего непохитнiсть душi. Хоча переважноï в
Загубленому раï є епiчний початок, воно виступає в
складному спiввiдношеннi iз драматична й лiричним; таким чином, поема
Мiльтона в жанровому вiдношеннi являє собою складне й
багатопланове явище
Не менш складний i своєрiдний лежачий в основi поеми творчий
метод. Його багатостороннiсть вiдбиває рiзноманiття художественно-
эстетических напрямкiв в англiйськiй лiтературi XVII сторiччя. Тяжiння
автора до рацiоналiстичноï регламентацiï поетичноï форми,
прагнення до гармонiï й упорядкованостi, стiйка орiєнтацiя на
античну спадщину безпомилково свiдчать про классицистских симпатiï
Мiльтона. З iншого боку, пристрасть автора до зображення драматичних
колiзiй, до динамiки, достаток у поемi контрастiв i диссонансов,
антиномичность ïï образноï структури, емоцiйна
експресивнiсть i алегоричнiсть зближають Загублений рай з лiтературою
барокко.
У поемi сполучаються, таким чином, барочнi й классицистские
тенденцiï Саме синтез ïх, а не одна iз цих домiнували в XVII
в. художнiх систем, був найбiльш адекватний творчим запитам i
умонастроям Мiльтона у важкi для нього роки, що передували й сучаснi
написанню поеми. Синтезуючий лiтературний метод поета, що сформувався в
перiод революцiйного ламання, найбiльше повно вiдповiдав духу його
епохи, що породила. Космiчний розмах Загубленого раю, його
монументальнiсть i философичность, гражданственность i героïчний
дух, трагiчний пафос i оптимiзм, динамiка й строгiсть форми, багатство i
яскравiсть фарб свiдчать про дiєвiсть творчих принципiв автора
Другий великий утвiр Мiльтона — поема Повернутий рай (1671)
— стикається в якiмсь ступенi з тематикою попередньоï
поеми, але невигiдно вiдрiзняється вiд ïï своєю
абстрактнiстю й релiгiйно-моралiстичними iнтонацiями. Тут майже вiдсутня
та титанiчна героïка, що одухотворяє Загублений рай. В основу
поеми покладена євангельська легенда про спокусу Христа Сатаною,
вiдповiдно до якоï двобiй мiж героями завершується повною
поразкою Сатани: Христос без коливань вiдкидає почестi, владу й
багатство, якi обiцяє йому пiдступний спокусник
Сатана в новiй поемi Мiльтона лише вiддалено нагадує гордого
бунтаря з Загубленого раю, його образ втрачає колишньоï
привабливостi. Iнтерес зосереджений на особистостi Христа; у його
виглядi втiленi подання автора про iдеального людину-громадянина, що,
незважаючи на самiтнiсть i загальне нерозумiння, знаходить у собi сили
протистояти злу, що панує у свiтi, i нi на крок не вiдступає
вiд своïх принципiв. У цьому змiстi iсторiя спокус Христа —
паралель до положення самого Мiльтона i його соратникiв, у роки
реакцiï сохранивших вiрнiсть республiканським iдеалам
Повернутий рай недвозначно говорить про розчарування Мiльтона не в
революцiï, але в людях, якi, на його думку, зрадили революцiю,
легко примирившись iз реставрацiєю Стюартов. Племена, що нудяться
в оковах, — з гiркотою мiстить вiн, — тому пiддалися
добровiльно. Пiсля катастрофи республiки поет доходить висновку, що шлях
до волi пролягає через тривале духовне вдосконалювання, i ставить
своєю метою

Серця людей словами скоряти И напоумляти заблудшие ïхньоï душi, Якi не знають, що творять. (Пер. О. Чюминой)