За що я люблю свою школу

Шiсть рокiв тому я мрiяв, як подорослiшаю i пiду до школи. Перший день
вересня й досi менi пахне айстрами й жовтим листям. У моïх руках
був величезний строкатий букет, я ледве тримав його. Мiй ранець був
найкращим з-помiж усiх ранцiв бiло-червоний, блискучий, на ньому був
намальований човник iз вiтрилом. Дзвоник був теж блискучий, i до того
ж прикрашений червоною стрiчкою. I концерт, що пiдготували для нас
старшокласники, менi здавався схожим на бал у королiвському палацi.
Тепер я дорослий, менi майже дванадцять рокiв. Таємничий i
величний палац iз казки наче поменшав i став старою школою, яка
повсякчас потребує ремонту ïй уже сто тридцять рокiв. I
шкiльний сад, хоч i лишився великим, вже не скидається на
зачаровану хащу. Я тепер взагалi не вiрю в казки. Але якби з якоïсь
причини менi довелося б перейти до iншоï школи, я б сумував за
старими яблунями шкiльного саду, за страшними байками про русалку, яка
живе на тополi, й про Васька, що лише вдає, нiби вiн товстий рудий
кiт. Я сумував би за друзями з краєзнавчого гуртка, за своєю
партою, за вчителями за всiм тим, що звично називаю школою. I за тою
часточкою душi, яка зi школою пов'язана.