XVII ст. час розквiту красномовства, зокрема церковноï проповiдi

На той час значення проповiдi провiдного тодi жанру ораторськоï
прози i за змiстом, i за формою, i за суспiльною функцiєю
переросло рамки церковного учительства. Проповiдь, крiм власне релiгiйно-
церковних завдань, виконувала також завдання публiцистичнi,
просвiтительськi, а будучи формою словесного (лiтературного й
ораторського) мистецтва, також завдання спецiально естетичнi 7.
Видатним явищем тодiшнього лiтературного життя була творчiсть у цьому
жанрi Кирила Транквiлiона-Ставровецького, повчання якого виданi в його
книжках Зерцало богословiï (Почаïв, 1618),
Євангелiє учительноє (Рахманiв, 1619) i Перло
многоцiнноє (Чернiгiв, 1646). У проповiдях Кирила часто
розвиваються соцiальнi мотиви. Вiн таврує розкiшне i розгульне
життя панiв, протиставляючи йому приниженiсть i знедоленiсть простолюду.
Позитивна програма Кирила проявляється в його закликах до
заснування шкiл, органiзацiï друкарень, видавання книжок,
спорудження храмiв. Тлумачачи уривки Святого Письма буквально чи
алегорично, проповiдник нерiдко дає волю поетичнiй фантазiï.
Вiльнодумнi, на гранi єресi, дотепнi i яскравi тлумачення
включають вiдповiднi фрагменти повчань Кирила в коло явищ власне
лiтературноï творчостi . Ще бiльшою мiрою це стосується тих
випадкiв, коли вiн запозичує матерiю для своïх алегоричних
зiставлень iз сфери природи чи побуту. Йому притаманнi драматизована
манера викладу, iнтенсивна образнiсть, картиннiсть в описах, лiричнi
iнтонацiï. У цих рисах стилю Кирила Транквiлiона-Ставровецького,
загалом ще досить традицiйного, можна вбачати проблиски барокко.
Головними репрезентантами проповiдництва другоï половини XVII
початку XVIII ст. були Лазар Баранович, Iоаникiй Галятовський, Антонiй
Радивиловський, Стефан Яворський, Димитрiй Туптало. Чимало проповiдей
двох останнiх належать також росiйськiй лiтературi. Iоаникiй
Галятовський уклав збiрник взiрцевих бароккових казань Ключ разумiнiя
(К., 1659; Львiв , 1665) i приклав до нього теоретичний трактат Наука,
альбо способ зложення казання
Тодiшнi проповiдники стояли на рiзних класово-полiтичних позицiях. Однi
з них iнодi виражали потреби народу, захищали його соцiальнi i
нацiональнi iнтереси (Антонiй Радивиловський, анонiмний автор Слова о
без-дождiï), iншi навпаки, висловлювали погляди феодальних верхiв
суспiльства, зверхньо i вороже ставились до простолюду (Iгнатiй Оксенович-
Старушич). Нерiдко iдейнi суперечностi i непослiдовностi проявлялись i в
творчостi одного i того ж автора (Лазар Баранович, Стефан Яворський)
Усi вони були майстрами ораторськоï прози стилю барокко i придiляли
багато уваги лiтературнiй формi своïх повчань. Найчастiше проповiдь
будується на порiвняннi, аналогiï, метафорi чи алегорiï,
що дає можливiсть реалiзувати ораторам своï художнi
можливостi. Лiтературнi якостi барокко-воï проповiдi багато в чому
зумовлювались запитами аудиторiï. В XVII ст. помiтно посилився
скепсис щодо догматичних мудрувань i абстрактних моральних приписiв
християнських богословiв. Крiзь заклики до традицiйних християнських
доброчинств, крiзь бiблiйну образнiсть i фразеологiю, крiзь
середньовiчну i бароккову схоластику в творах тодiшнiх проповiдникiв час
вiд часу прориваються спостереження i настанови, породженi живим життям
i природними людськими прагненнями до пiзнання навколишнього свiту
У XVII ст. розвивається iсторична лiтература . Лiтописання, яке
продовжувало давньоруську iсторiографiчну традицiю, зберiгаючи
своє значення, трансформується у новi типи
iсторiографiчноï творчостi, бiльш свiтськоï, менш
провiденцiалiстськоï, вiдверто тенденцiйноï, публiцистично
загостреноï, з яскраво вираженим субєктивним, iндивiдуально-
авторським началом.
Погляди украïнських книжникiв XVII ст. на роль iсторiï виразно
формулює вже Йосиф Кононович-Горбацький у своєму курсi
риторики Оратор могилянський (1635). Спираючись на авторитет Фукiдiда,
Цiцерона, вiзантiйського книжника Василiя та iн., вiн стверджує,
що людина, яка не знає минулого, зостається дитиною; що
дiяча, який не має знань з iсторiï, не можна визнати не те що
оратором, а й зрiлою людиною; що iсторiя є коморою красномовства,
що завдяки iсторiï думка окремоï людини зливається в
єдину сукупнiсть з мудрiстю всього людства тощо. Йому вторить у
передмовi до своєï Хронiки (16721673) Феодосiй Софонович:
Адже кожнiй людинi необхiдно знати про свою вiтчизну i iншим, якi
питають, розповiсти. Бо людей, котрi не вiдають свого роду, за дурнiв
уважають. Iсторичнi сюжети й мотиви розробляються i в невласне
iсторiографiчних жанрах писемностi: в полемiчних творах, в орацiях, у
вiршах, у народнiй поезiï в думах, iсторичних пiснях, колядках, у
повiстях й оповiданнях тощо. Використовуються вони також як засiб освiти
й виховання в шкiльному навчаннi й церковному учительствi.
Все це свiдчить, з одного боку, про загострення iнтересу в
письменницькому i читацькому середовищi до iсторiï взагалi i до
iсторiï вiтчизняноï зокрема, а з другого про активнiсть
процесу поетизацiï iсторичних сюжетiв, образiв i мотивiв.
Iсторiографiя в XVII ст., репрезентована короткими лiтописними
нотатками, повязаними з певними мiсцевостями, мiстами, монастирями
(лiтописи Киïвський, Острозький, Львiвський, Чернiгiвський,
Межигiрський, Пiдго-рецький, Добромильський та iн.), i докладними
творами, якi охоплюють тривалий промiжок часу або розповiдають про
окремi iсторично вагомi епохи i коливаються щодо жанру мiж формами
лiтопису i хронiки (Густин-ський лiтопис, Кройнiка Феодосiя Софоновича,
Синопсис, Хронограф i Обширний синопсис руський Пантелеймона
Кохановського. Козацький лiтопис Самовидця). Слiд вiдзначити в
iсторичнiй лiтературi XVII ст. розвиток хронографiчноï
традицiï, представленоï насамперед хронографiчними частинами
Густинського лiтопису та Лiтописця Леонтiя Бо-болинського.
Видатною памяткою iсторiографiï першоï половини столiття, яка
поєднувала в собi давню лiтописну традицiю i зачатки нових форм
iсторiографiчноï творчостi, є Густинський лiтопис (16231627).
Вiн починається викладом подiй всесвiтньоï iсторiï в
дусi традицiйних хронографiв. Далi автор переказує лiтописну
iсторiю Киïвськоï Русi, пiвденноруських князiвств XII XIV ст.,
Литовськоï Русi, використовуючи Повiсть минулих лiт, Киïвський
i Галицько-Волинський лiтописи, Литовськi лiтописи, а також польськi
хронiки та багато iнших джерел. Наприкiнцi Густинського лiтопису
характер викладу змiнюється хронiку завершують три цiльнi нариси
про недавнє для укладача i його сучасникiв минуле: Про початок
козацтва, Про введення нового календаря, Про унiю, як вона почалася в
Руськiй землi. Загалом Густинський лiтопис не є простою
компiляцiєю, а вiдзначається своєрiдним тлумаченням
фактiв, зачерпнутих з рiзних джерел, i власним, новим поглядом автора на
iсторiю як предмет.
Iстотним кроком вперед у розвитку не тiльки украïнськоï, а й
усiєï схiднословянськоï iсторiографiï став
Синопсис, чи коротке зiбрання од рiзних лiтописцiв, виданий з
благословення києво-печерського архiмандрита Iно-кентiя Гiзеля (К-
, 1674, 1678, 1680). У свiтоглядi й стилi укладача Синопсису нове
спiвiснує зi старим, прогресивне з регресивним У ньому
здiйснюєгься перехiд вiд цiлковитого провiденцiоналiзму до
прагматичного пояснення iсторiï.
Укладачевi Синопсису властива схильнiсть до феодально-монархiчноï
iдеï. Перебiльшуючи самодержавство киïвських князiв, вiн
викладає iсторiю Рюриковичiв. Паралельно простежується
розвиток православноï церковноï органiзацiï у схiдних
словян вiд моменту введення християнства на Русi Володимиром до
встановлення московського патрiаршого престолу
Однiєю iз провiдних тем Синопсису є тема боротьби Русi з
турецько татарською агресiєю. Чверть книги (у виданнi 1680 р )
займає розповiдь про Куликовську битву Тут же докладно
розповiдається про Чигиринську вiйну (1677 1678) Автор пiдносить i
пропагує iдею єднання словянських краïн перед лицем
магометанськоï небезпеки, iдею необхiдностi спiльних зусиль усiх
словянських краïн пiд егiдою Росiï у боротьбi за звiльнення
християнських земель з-пiд турецького iга Саме цим, очевидно,
пояснюється його нейтралiтет щодо Польщi i замовчування украïнсько-
польськоï вiйни 16481654 рр. Це та ж iдея, яку розпивали
украïнцi Лазар Баранович i Iоаникiй Галятовський, хорват Юрiй
Крижанич, росiяни Андрiй Лизлов i Афанасiй Ордин-Нащокiн, поляк Шимон
Старовольський та iншi дiячi XVII ст.
Щодо стилю Синопсис є сплавом давньоруськоï традицiï
лiтописного викладу i спроб розповiдати про iсторичнi подiï в
барокковiй манерi Новий пiдхiд до джерел, тяжiння до прагматичного
тлумачення iсторичних явищ, актуальнiсть поставлених питань, широкий
часовий дiапазон освiтлюваних подiй у поєднаннi iз звязнiстю,
лаконiчнiстю i чiткiстю викладу, гарною лiтературною формою, жвавiстю i
цiкавiстю розповiдi, включенням у текст сказань i крилатих виразiв,
адресованiстю широкiй аудиторiï, все це зробило Синопсис
однiєю iз найпопулярнiших iсторичних книг XVII ст
Вiн мав велике значення для поширення i розвитку iсторичних знань Про це
свiдчить велика кiлькiсть перевидань цiєï книжки в XVII i
XVIII ст, численнiсть ïï рукописних копiй, переклади грецькою
i латинською мовами, використання наступними iсторiографами на
Украïнi Леонтiєм Бобо-линським, Григорiєм Грабянкою,
Самiйлом Величком, у Росiï Василем Та-тищевим i Михайлом
Ломоносовим, у Болгарiï Паïсiєм Хiландарським Синопсис
давав сюжетний матерiал для лiтературних творiв, народних казок,
лубочних малюнкiв.