Вiрш В. Сосюри Васильки — зiрець iнтимноï лiрики

Стiльки вже слiв сказано про кохання , стiльки творiв лiтератури, пiсень та створено, що, здавалося б, що не скажи, що не вигадай все буде повтором чиïхось слiв. Бо всi слова були уже чиïмись… як писала украïнська поетеса Лiна Костенко . Але коли душу людини сповнює щемливе i чисте , коли вона сповнена нiжнiстю, хiба людина може мовчати? Але справжнє почуття проривається на волю новими, несказаними словами! Хiба таке можливо? Прочитавши поезiю В. Сосюри, я вкотре впевнився, що поети чарiвники, фокусники, якi за допомогою простих слiв висловлюють,те невисловлене, так чи iнакше почуває кожен, хто колись закохувався.
Васильки у полi, васильки у полi,
i у тебе, мила, васильки з-пiд вiй…
Якi нiжнi й простi слова! У них вiдчувається не тiльки магiя поетичного слова, а й магiя любовi, нiжностi, людського почуття. Мабуть, саме тому лiрика Володимира Сосюри настiльки торкає нашi душi: бо в цих текстах не лише майстернiсть, вправне володiння словом, а й щире почуття, яке бринить у кожному рядочку.
Закоханий лiричний герой як нiхто iнший розумiє плиннiсть людського житнi, але хiба смерть може стати перепоною мiж закоханими? Герой бачить себе зi милою, з васильками у полi, яким iтимуть iншi двоє закоханих… Такий це поворот сюжету, такий неочiкуваний!
Так же буде поле, як тепер, синiти, i хмарки летiти в невiдомий час,
i другий, далекий, сповнений привiту,
з рiдними очима порiвняє нас.
Почуття лiричного героя є вiчними, тому й самi закоханi вiчнi. Франческо Петрарка казав, що вмiти висловити, наскiльки любиш, значить, мало любити. Звiсно, не заперечуймо майстровi любовноï лiрики, бо в його багато правди. Ми розумiємо, що лiричний герой Володимира Сосюри поринув у свiт всеохоплюючого почуття, але ж наскiльки прекраснi слова вiн дiбрав, наскiльки точно передано настрiй. Читач i сам, прочитавши першi рядки твору, вже занурюється у власнi почуття настiльки прекрасним видається йому описане, чи у власнi спогади, чи у власнi мрiï про майбутнє почуття, яке ще тiльки чекає на нього на його життєвому шляху.
Нинi вже мало хто читає коханiй вiршi, якось не модно стало бути занадто романтичним. Це навiть називають сентиментальнiстю, надмiрною чутливiстю, сучасному чоловiковi не личить бути таким. Але ж зiзнаймося одне одному вiдверто: кожному з нас хочеться привнести в своє життя i в своï стосунки красу, неповторнiсть, щирiсть у висловленнi почуттiв. Тож, як на мене, треба змiнювати стереотипи… Я вивчив поезiю Володимира Сосюри напам'ять, хоча шкiльна програма цього й не передбачає, тим краще, що менi не треба буде читати цей проникливий вiрш перед усiм класом. Можливо, колись менi випаде нагода прочитати його однiй людинi. I нехай хтось вважатиме мене дивним, навiть старомодним…
Я по-бiлому заздрю талантовi багатьох поетiв: вони вмiли знайти такi особливi слова для своïх коханих. Петрарка казав, що вмiти висловити, наскiльки любиш, значить мало любити. Але варто пробувати! Бо не вмiти висловити своïх почуттiв значить позбавити себе тiєï краси та вiдвертостi, якоï усiм нам не вистачає в сучасному прагматичному та приземленому свiтi!