Вiрнiсть Батькiвщинi (за поемою Миколи Вороного Євшан-зiлля)

Це поетична iнтерпретацiя легенди про юного половця, якого взяв полон
Володимир Мономах. Життя хлопчика в чужинi було розкiшним: вiн нi в чому
не знав вiдмови, жив у достатку. Все було б гаразд, але на Батькiвщинi
половця залишився батько, що дуже тужив за сином i хотiв повернути рiдну
дитину, бо батькiвська любов найсильнiша и свiтi. I от гудець iде до
Києва за юним паном. Усi спроби були марними половець став
русичем. Нi колисковi, нi звитяжнi пiснi, нi батьковi страждання не
зачепили жодноï душевноï струнки, але статки диво: почувши
запах євшан-зiлля, хлопець мов прокинувся з довгого сну. Iз
запахами в людини повязанi найгострiшi спогади. Ось i дук привiльного,
широкого, безкрайого степу повернув юнака в дитинство, коли вiн був ще
зовсiм маленьким, бiгав по ньому, а євшан-зiлля наповнювало цей
степ терпким, солодким, духмяним ароматом свободи. I душа перевернулася
гаряча половецька кров зажадали свободи, волi, свого власного дому,
свого степу, Батькiвщини, просторiв, життєдайноï волi, що
манить, несе, пянить, дарує щастя. Микола Вороний, мабуть, хотiв
сказати, що обовязок кожноï людини це любов до своєï
краïни, свого отчого дому, своєï Батькiвщини. Ось i
половецький юнак обрав рiдний край, нiякi подарунки, нiяке розкiшне
життя не замiнить рiдного краю. Йому ми можемо пробачити, вiн був
захоплений в полон, а що сказати про людей, якi кидають рiдну землю,
шукають кращого, простiшого життя, не дуже переймаючись долею
своєï землi, продають ïï за 13 сребреникiв Юди.
Автор ставить нелегке питання: де взяти євшану для Украïни?
Зiлля не допоможе, треба людей, якi люблять Украïну понад усе, не
важливо, яка вона є, багата чи бiдна, привiтна чи ворожа,
прекрасна чи потворна, добра чи гнiвна це не суттєво. Адже ми
розумiємо, що головне це змiст, а не форма, внутрiшнiй стан.
Важливо дiяти, а не говорити. Бо слова вони можуть бути пустi,
позбавленi смислу, якщо не пiдкрiпленi дiлом. Де ж взяти дiйсно дiйову
людину, людину-патрiота, для якоï горе власноï землi болить,
як своє власне? Людину, яка вдихнула б запах степового
євшану i захотiла перетворити свою землю на степ, але не пустку, а
широкий, безкраïй, вiльний, вiд спогляданя якого хочеться орлом
полетiти до синього неба i з височини споглядати свою землю й радiти
квiтучому краю. Тодi, напевно, душа радiсно спiватиме вiд волi, свободи
i не залежатиме вiд якихось незрозумiлих перешкод. Бо якщо людина нiчого
не хоче зробити для себе, навряд чи вона буде щось робити для
своєï краïни. I доводиться летiти однокрилим пораненим
чорним круком над випаленим, оголеним, розораним, спаплюженим степом.