Василь Стефаник — Камiнний хрест II
Гостей у Iвана повна хата, газди i газдинi. Iван спродав усе, що мав, бо
сини з
жiнкою наважилися до Канади, а старий мусив укiнцi податися.
Спросив Iван цiле село .
Стояв перед гостями, тримав порцiю горiвки у правiй руцi i, видко,
каменiв, бо
слова не годен був заговорити.
Дєкую вам файно, газди i газдинi, що-сте нi мали за газду, а мою
за газдиню…
Не договорював i не пив до нiкого, лиш тупо глядiв на-вперед себе i
хитав
головою, як би молитву говорив i на кожне ïï слово головою
потакував.
То як часом якась долiшня хвиля викарбутить великий камiнь iз води i
покладе
його на берiг, то той камiнь стоïть на березi тяжкий i бездушний.
Сонце лупає з
нього черепочки давнього намулу i малює по нiм маленькi фосфоричнi
звiзди.
Блимає той камiнь, мертвими блисками, вiдбитими вiд сходу i заходу
сонця, i
камяними очима своïми глядить на живу воду i сумує, що не
гнiтить його тягар
води, як гнiтив вiд вiкiв. Глядить iз берега на воду, як на утрачене
щастя.
Отак Iван дивився на людей, як той камiнь на воду. Потряс сивим
волоссям, як
гривою, кованою зi сталевих ниток, i договорював:
Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собi в него
жєдаєте. Дай вам
боже здоровє, дiду Мiхайле…
Подав Михайловi порцiю i цiлувалися в руки.
Куме Iване, дай вам боже прожити ще на цiм свiтi, та най господь
милосердний
щасливо запровадить вас на мiсце та й допоможе ласков своєв наново
газдов стати!
Коби бог позволив… Газди, а проше, а доцєгнiть же… Гадав-
сми, що вас за
стiв пообсаджую, як прийдете на весiлє синове, але iнакше
зробилоси. То вже таке
настало, що за що нашi дiди та й тати не знали, то ми мусимо знати.
Господа
воля! А законтентуйте ж си, газди, та й вiбачєйте за решту. Взяв
порцiю горiвки та пiдiйшов д жiнкам, що сидiли на другiм кiнцi стола вiд
постелi.
Тимофiхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, як якись
казав, молодi лiта нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були
хлопєнна дiвка,
годна-сте були! То-сми за вами не одну нiчку збавив, то-сте в данцi
ходили, як
сновавка так рiвно! Ба, де, кумо, тотi роки нашi! Ану-ко пережийте та й
вiбачєйте, що-м на старiсть данець нагадав. А проше…
Глянув на свою стару, що плакала мiж жiнками, i виймив iз пазухи
хустину.
Стара, ня, на-коб тобi платину та файно обiтриси, аби я тут нiяких
плачiв не
видiв! Гостий собi пилнуй, а плакати ще доста чєсу, ще так си
наплачеш, що очi
ти витечуть.
Вiдiйшов до газдiв i крутив головою.
Щось би-м сказав, та най мовчу, най шiную образи в хатi i вас яко
грешних. Але
рiвно не дай боже нiкому доброму на жiночий розум перейти! Адi, видите,
як
плаче, та на кого, на мене? На мене, газдине моя? То я тебе вiкорiнував
на
старiсть iз твоï хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сивi кiски зараз
обмичу, та й
пiдеш у ту Гамерику, як жидiвка.
Куме Iване, а лишiть же ви собi жiнку, таже вона вам не ворiг, та й
дiтем
своïм не ворiг, та ïï банно за родом та й за своïм
селом.
Тимофiхо, як не знаєте, то не говорiть анiдзелень! То ïï
банно, а я туда з
вiскоком iду?!
Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жiнцi кулаком, як довбнею, i
бився в
груди.
Озмiть та вгатiть ми сокиру отут у печiнки, та, може, той жовч пукне, бо
не
вiтримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо
мнов робить!
