В. Забiла, Т. Думитрашко, С. Карпенко, П. Огiєвський-Охоцький
В цiлому масивi творiв украïнськоï поезiï 40-50-х рокiв(В. Забiла, Т. Думитрашко, С. Карпенко, П. Огiєвський-Охоцький, О.
Афанасьєв-Чужбинський, почасти С. Руданський) людина
розглядається не в диференцiйованiй залежностi вiд обставин
(насамперед соцiальних, що притаманне пiзнiшому реалiзму), а в
нерозривностi з конкретними обставинами саме свого буття. Вона фактично
ототожнюється зi своïм народженням, належнiстю до певноï
соцiальноï верстви, наявнiстю й заможнiстю родини, складанням
типового плину життя, який не знає великоï кiлькостi
варiантiв. Найбiльше, на що спроможна людина у своєму протистояннi
цiй силi, — висловити свою оцiнку ïï. Таке уявлення
має архаïчнi народнi коренi з центральним образом Долi
мiфiчноï iстоти, дбайливоï або ж байдужоï до людини.
Доля в украïнськiй художнiй свiдомостi засвiдчує свiй родовiд
iз давнiх мiфологiй, зокрема давньогрецькоï. Однак в
украïнськiй поезiï в уявленнях про долю переважає не
слiпий фатум, глуха безособовiсть та iндетермiнiзм (хоча й це подекуди
має мiсце можна назвати фаталiстичнi напередвизначеностi пригод
Давида в Лiрникових думах С. Руданського; мотив рiвностi всiх перед
лицем смертi, широко розроблюваний у поезiï ХVII-ХVIII ст.),
— гору бере iндивiдне бачення долi: доля як незбагненне вражання
життєвих сил окремого iндивiда. Значно тiснiше, нiж у давньому
свiтi, це язичницьке за своïм походженням поняття в
украïнськiй художнiй свiдомостi ХIХ ст. вступає в синтез iз
християнсько-релiгiйними уявленнями.
Один iз своєрiдних аспектiв проблематики долi належить тогочаснiй
байцi. За своєю жанровою природою та розроблюваним художнiм
змiстом украïнська байка не чутлива до гостроти проблеми
iндивiдуальноï долi. Усiм своïм ладом вона утверджує
думку про вiдносну стабiльнiсть плину життя, про зв'язок i неперервнiсть
часiв, вагомiсть зримого i предметного: iндивiдуальне життя в контекстi
байки наче розщеплюється у досить конфлiктнiй (згiдно з природою
цього жанру) посвякденностi. Тi несподiванi випадки й iнциденти, на яких
часто будується байковий сюжет осмислюються не в планi
непередбачуваностi дiйсностi та несталостi становища iндивiда, а в
протилежному: утверджуються засади помiркованостi, розважливостi,
природностi, домагання справедливостi, вiдповiдноï тривким нормам
народноï моралi.
Мотив сироти як один iз провiдних у поезiï середини столiття
загалом виявляв реакцiю романтично-сентиментальноï художньоï
свiдомостi на руйнування стабiльностi патрiархальних вiдносин, на
ослаблення родинних i взагалi людських (людяних) взаємин, на
зниження рiвня ïхньоï безпосередностi. У своєрiдних,
притаманних украïнському поетичному менталiтетовi середини столiття
формах мотив сироти вiддзеркалив у собi початок того духовно-емоцiйного
процесу, який наприкiнцi столiття завершується модернiстською
смертю Бога — зневiр'ям, розчаруванням, жорстокою iронiєю,
душевною дезiнтеграцiєю.
Глибоку складнiсть украïнськоï iсторiï, ïï
подiй i дiйових осiб (зокрема, Богдана Хмельницького) виразно вiдчували
окремi культурнi дiячi ХIХ ст. М. Костомаров, Т. Шевченко , П. Кулiш, М.
Драгоманов , I. Франко. З нею стикалися у процесi художнього творення й
громадсько-культурного життя й ширшi кола митцiв. Все це зумовлювало
еволюцiю мiфа про Украïну, диференцiацiю його на варiанти та
подальше ïх коригування.
В утвердженнi украïнськоï нацiональноï iдеï особлива
роль належить Т. Шевченку. Своєю творчiстю поет поклав край
суперечкам про можливiсть чи неможливiсть украïнськоï мови як
мови самостiйноï лiтератури. Поет утвердив саму iдею Украïни,
яка в його творчостi iснує як практично невичерпний об'єкт
художнього зображення й нацiонально-духовний чинник суб'єткивного
бачення дiйсностi. Образ Украïни Шевченко-поет прозирає в
усiх часових вимiрах, в ïï iсторичному минулому, в
теперiшньому та майбутньому, розробляючи i в раннiй творчостi, й,
поглиблено, в лiрицi перiоду заслання широку парадигму iнтимно-
суб'єткивного, особистiсного ставлення до змiсту цього образу.
Тi iнтерпретацiï украïнськоï iсторiï, що мiстяться у
творах Кобзаря 1840 р. (На вiчну пам'ять Котляревському, Тарасова нiч,
Думи моï, думи моï, До Основ'яненка, Iван Пiдкова, Н.
Маркевичу), прислужилися для прокреслення перших, найзагальнiших лiнiйновостворюваного мiфа про Украïну. Ïх вiдзначає
незвичайна емоцiйна напруга, гострота й конфлiктнiсть лiричного сюжету,
iнтенсивнiсть суб'єктивного переживання, афористичнiсть. Цей
художнiй пiдхiд розгортається в подальшому, зокрема у творах на
iсторичну тематику. Т. Шевченко мав вiдвагу чи не першим прямо
подивитися в обличчя украïнськiй iсторiï, побачити
ïï й у криваво-чорних барвах, i в минулiй славi та волi. У
створеннi образу Украïни Шевченкiв художнiй талант сильний не конкретно-
iсторичними оцiнками, не розробленням iсторичних сюжетiв, а висвiтленням
передусiм психологiчноï правди особистостi, що грунтується на
художньому вiдтвореннi внутрiшньоï суб'єктивноï
лiричноï емоцiï у кожний, зокрема й iсторичний чи сучасний,
мотив.
Iсторична тематика, представлена в 40-50-х роках чималою кiлькiстю
поетичних товрiв, безперечно, поглибла художнє бачення минулого й
теперiшнього Украïни, додала ряд нових штрихiв створюваному
поезiєю тiєïпори образовi iндивiда репрезентанта
нацiонального типу. Iсторична тематика стала головною цариною, де вiвся
пошук образу нацiонального (етнiчного) героя, проте запропованi на той
час його модифiкацiï були все ще схематичнi, позбавленi
особистiсних та iндивiдуальних рис (органiчне поєднання
нацiонального та iндивiдуального вперше вiдбулося в творчостi Шевченка,
проте привело це не до типового образу нацiонального героя, а до
постання iндивiдуального образу рiзнобiчноï особистостi,
взятоï зi звичайноï посвякденностi, але вiдкритоï межовим
проблемам людського буття й надiленоï глибинними, найчастiше за все
захованими в структурних шарах тексту архетипними нацiональними
характеристиками).
В iсторичнiй темi поезiï цього часу складаються цiкавi романтичнi й
бурлескнi варiацiï мiфа про Украïну. Iнодi Украïна
надiляється тут екстемпоральними й екстериторiальними ознаками,
твiр актуалiзує болiсне питання можливостi повернення минулого або
ж досягнення хiлiастичного минулого; в разi позитивноï вiдповiдi
Украïна вибудовується в уявi як благодатний утопiчний край;
те саме й у картинах заснування новоï Сiчi. I все ж загалом твори
iсторичноï теми , написанi в 40-50-х роках, та й одним-двома
десятилiттями пiзнiше, не представили вичерпних доказiв духовноï
самобутностi й самодостатностi Украïни; формований мiф про
Украïну iще не конденсував у собi незаперечного цiлiсного ядра.
Розглядуваний перiод усе ще не витворив достатньоï основи
переконливого, реального драматично-конфлiктного спрямованого в
iррацiональне безмежжя й водночас основоположного для
украïнськоï нацiональноï iдеï показу минулого
Украïни. Це стало завданням поезiï наступних часiв.
На загальнiй мiметичнiй основi реалiстичностi, що вiддавна була
притаманна украïнськiй поезiï, в 40-50-х роках
формується течiя, що ïï умовно можна назвати реалiзмом
просвiтницького типу. Самi основи реалiстичноï поетики тут iще
розробленi недостатньо, так зване реалiстичне бачення свiту зведене до
поверховоï (i скорiше натуралiстичноï, нiж справдi
реалiстичноï) фiксацiï окремих сторiн дiйсностi. Iсторично
склалося так, що вихiд на цей рiвень письма збiгся з ширенням
iдеологiï просвiтницького гатунку. Такий наïвно —
реалiстичний спосiб вiдображення покликаний був забезпечити втiлення
просвiтницькоï свiтоглядноï настанови в концептуальному планi
того чи того твору, зокрема орiєнтацiю на можливостей виховання й
перевиховання людини. Переважно в межах просвiтницького реалiзму
перебуває широкий масив байковоï творчостi цiєï
пори (Л. Боровиковський, Л. Данкевич, П. Кореницький, Л. Глiбов ),
окремi твори Є. Рудиковського (байки та казки), П. Писаревського
(поема-можебилиця Стецько), С. Руданського, О. Павловича, його риси
свого часу вiдзначали дослiдники в деяких iз соцiально-побутових поем
Шевченка (Мар'яна-черниця, Невольник, Княжна, Марина, Петрусь).
Напрям реалiзму просвiтницькоï орiєнтацiï виявився все-
таки одним iз плiдних напрямiв у подальшому розвитку
украïнськоï поезiï, здатним до iнтеграцiï здобуткiв
романтизму й сентименталiзму, до трансформацiï у (зрiлий класичний)
реалiзм i у своïх власних межах до поглиблення й модифiкацiï
просвiтницького iдейного комплексу в поезiï громадянськоï теми
60-90-х рокiв ХIХ ст.
Досить вузьку, концептуально слабо вирiзьблену й творчо не складену
течiю сентименталiзму в поезiï 40-50-х рокiв представляють лiрика
(ймовiрно, в бiльшiй частинi обсягу) В. Забiли, поодинокi лiричнi вiршi
С. Руданського, поеми Наталя, або Двi долi разом М. Макаровського, Олеся
та Юлиця, або Галя Простоволоса О. Шишацького-Iллiча, кожна з пiсень Л.
Глiбова, твори зi збiрок Бандура Т. Думитрашка i Думки на могилi П. Огiєвського-
Охоцького. Сентименталiзм у поезiï цього часу пов'язаний iз
проблемою права героя (лiричного героя) на емоцiйне життя, сама ж емоцiя
тут переважно стихiйна й нерефлектована.
Найповнiший вияв у поезiï 40-50-х рокiв дiстав романтизм, рiзнi
його модифiкацiï вiд фольклорного до глибинно-психологiчного. Цей
напрям складають значнi масиви творчостi А. Метлинського, М.
Костомарова, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, О. Корсуна,
М. Устияновича, П. Леонтовича, I. Гушалевича, раннього Я. Щоголева,
раннього Т. Шевченка (а також низка його творiв пiзнiшого часу), поеми
П. Кулiша (Украïна ) та П. Морачевського, деякi твори В. Забiли, О.
Навроцького, Л. Глiбова, С. Руданського. Маючи своïм художнiм
предметом загалом неширокий (вибiрковий) дiапазон переживань, романтизм
надавав змогу заглиблення у внутрiшнiй стан особистостi, вирiзьблення
iндивiдуальностi, спецiфiкацiï окремих вражень i настроïв,
проникливого перевiдчуття навколишньоï дiйсностi, зокрема деяких
процесiв i станiв природи (романтичнi пейзажi). Прямi форми
активiзацiï суб'єктного начала, притаманнi романтизму,
уможливлювали саме в рiчищi цього напряму новий рiшучий поштовх у
розвитку лiрики як лiтературного роду, ïï подальшоï
жанровоï диференцiацiï (передусiм Т. Шевченко , а також М.
Костомаров, М. Устиянович, М. Петренко). Насамперед у поезiï
романтичного складу вiдбувався посилений розвиток iносказально-образного
представлення навколишнього свiту та емоцiйного життя героя
метафоричностi, фантастичноï умовностi, метаморфози (М. Костомаров,
П. Леоностивч, М. Устиянович, П. Морачевський, пiзiнше Ю. Федькович).
Водночас украïнському романтизму далеко не чужим виявилося
грунтовне, колоритне вiдтворення зовнiшньоï предметностi (А.
Метлинський, В. Забiла, О. Афанасьєв-Чужбинський, пiзнiй Я.
Щоголев).
Таким чином, у 40-50-х роках здiйснюється помiтний крок у розвитку
украïнськоï поезiï як однiєï з провiдних
дiлянок украïнськоï лiтератури та сфери нацiонального
самоусвiдомлення. На хвилi просвiтницького й iще бiльше романтичного
руху в украïнськiй поезiï цього часу дiстає рiзнобiчне
обгрунтування iдея нацiональноï культурноï самобутностi,
формуються рiзнi варiанти мiфу про Украïну, образу Украïни,
ïï минулого й теперiшнього. В поетичних творах вияскравлюються
мiфологiчнi та фольклорнi первнi етнокультури; значно
поглиблюється розумiння людини, насамперед у проблемi
взаємовiдношень людини та ïï життєвого шляху як
долi. Вiдповiдно до структури украïнського суспiльства того часу в
поезiï утверджується герой iз простолюду як об'єкт
художнього зображення та суб'єкт самовираження, в тому i в тому
випадку iз глибоко змiстовним переживанням. Усе ще не пориваючи загалом
iз фольклорною образнiстю, формується механiзм новочасного
лiтературного образу, де в центр висувається метафора та художня
деталь; має мiсце й спроба нового застосування алегоричних форм.
Великою рiзноманiтнiстю характеризується жанрова система
поезiï, найпомiтнiше явище в якiй утвердження цiлого ряду лiричних
жанрiв, провноцiнне буття лiрики як лiтературного роду.
