Украïнська лiтература ХIХ ст
В украïнськiй лiтературi знаходимо рiзнi за iнтенсивнiстю свого
вияву, риси й бароко, й класицизму, й преромантизму, й просвiтницьких
тенденцiй. Лiтературний розвиток допроваджує ïхнi ознаки аж
до ХIХ ст., перiоду, в якому в сутнiсних рисах розкрилися такi, спiльнi
для всiх лiтератур того часу, художнi напрями, як романтизм, реалiзм,
натуралiзм. Також i трохи пiзнiша доба, в якiй заявляють про себе
символiстськi, неоромантичнi, неокласицистичнi риси художнього мислення,
декадентизм i модернiзм, переконує, з одного боку, у спiльностi
європейськоï парадигми, а з iншого у примiтнiй
своєрiдностi, якою мусить вiдзначатися й реально вiдзначався
нацiональний лiтературний розвиток.
Украïнська лiтература ХIХ ст. практично вiд початку свого
становлення стає самостiйним предметом осмислення для лiтературно-
критичноï, а далi й iсторико-лiтературноï думки, як власне
украïнськоï, так i зарубiжноï.
Хоча на рубежi ХVIIIХIХ ст. в украïнськiй лiтературi
вiдбувається процес iндетифiкацiï з новоєвропейським
типом словесного мистецтва (зокрема проявляється закономiрнiсть
виникнення та змiни лiтературних напрямiв), зближення
украïнськоï лiтератури з новоєвропейськими за типом
художнього мислення не означало, однак, iдентичностi ïх за рiвнем
розвитку як самих напрямiв, так i жанрово-стильовоï системи.
Наприкiнцi ХVIII на початку ХIХ ст. Украïну остаточно прибрала до
рук царська Росiя, запровадивши в усiх сферах полiтичного, громадського
й культурного життя загальноросiйськi порядки. Зокрема, Киïвська
академiя та колегiуми перестають iснувати як центри свiтськоï
освiти й перетворюються на духовнi заклади. Украïнцi ïдуть
здобувати освiту до Москви та Петербурга й нерiдко там залишаються
назавжди. Загарбання i розчленування украïнських земель рiзними
державами, що призводило до роз'єднання економiчного, полiтичного
й значною мiрою культурного життя, запровадження 1783 р. царським урядом
крiпосного права на Лiвобережнiй i Слобiдськiй Украïнi, знищення
залишкiв полiтичноï автономiï Украïни, перетворення
ïï на одну iз сировинних провiнцiй Росiï, нацiональне
гноблення, перетягування за допомогою полiтичних i економiчних чинникiв
украïнськоï шляхти на бiк офiцiйноï Росiï чи
Австрiйськоï iмперiï, ïï денацiоналiзацiя неминуче
спричинялися до вiдставання Украïни в темпах економiчного,
полiтичного й культурного розвитку, гальмували формування
нацiональноï самосвiдомостi украïнського народу, консолiдацiю
його в нацiю.
Вiдбувалася насильницька соцiально-економiчна й полiтична iнтеграцiя
життя Украïни з життям Росiйськоï держави, в межах якоï
перебувала основна частина украïнського народу нiвеляцiя
нацiонального обличчя Украïни, поширення iдеï освiченого
абсолютизуму. Iлюзiï щодо цивiлiзаторськоï ролi
росiйськоï монархiï на початку ХIХ ст. певною мiрою живилися
лiберальними обiцянками Олександра I. Це, зокрема, дiстає вияв у
пiднесеннi до iдеалу поняття загальноiмперського загального добра, що
бачимо й у творчостi украïнських письменникiв I. Котляревського, П.
Гулака-Артемовського, Г. Квiтки-Основ'яненка, Є. Гребiнки та
iнших, якi вважали себе синами загальноï вiтчизни. Переважно цим
пояснюється те, що в межах загальнослов'янського вiдродження першi
дiячi нацiонального руху в Украïнi працювали в царинi мови,
лiтературi, народноï культури, не займаючи радикальноï
позицiï в питаннi полiтичноï автономiï. Подiбне
спостерiгалося за тих часiв й на захiдноукраïнських землях.
Представники офiцiйних кiл Росiï ставилися до нацiонально-
визвольних прагнень Украïни спочатку пiдозрiло вороже, а з часом
нетерпимо войовниче, вiдкидаючи саму iдею ïï нацiонального
вiдродження i самостiйностi. За цих умов реакцiï широких кiл
росiйськоï громадськостi на колонiальне становище Украïни не
позначалась активнiстю, за винятком окремих слов'янофiлiв, якi з огляду
на своï iнтереси певний час спiвчутливо ставилися до нацiонально-
культурних заходiв украïнцiв.
Тим часом суспiльне життя в Росiï наприкiнцi ХVIII на початку ХIХ
ст. дiстало iмпульси прискореного розвитку внаслiдок перемоги у вiйнi з
Наполеоном 1812 р., усвiдомлення народу як iсторичноï сили й
народження революцiйноï (декабристськоï) iдеологiï.
Натхнений iдеями визволення народу з крiпосницького рабства, рух
декабристiв справив глибокий вплив на формування громадськоï думки
й лiтератури 10-20-х рокiв, спонукуючи до пошукiв нових засобiв пiзнання
та вiдображення життя людини й iсторичного буття людства.
Одним з осередкiв формування новоï суспiльноï та
художньоï думки на початку ХIХ ст. стає Харкiвський
унiверситет (заснований 1805 р.). Дiяльнiсть його, зокрема, сприяла
заснуванню в Украïнi перiодичноï преси: журналiв Харковський
Демокрит (1816), Украинский вестник (1816-1819), серед видавцiв якого
був Г. Квiтка-Основ'яненко, Украинский журнал (1824-1825), дiяльну
участь у якому брав П. Гулак-Артемовський. Харковський Демокрит друкував
твори мiсцевих лiтераторiв Г. Квiтки-Основ'яненка (вiршi), порушував
соцiальнi питання, показував конфлiкти мiж помiщиками й крiпаками. На
сторiнках Украинского вестника та Украинского журнала, крiм окремих
творiв украïнських авторiв, друкувалися статтi, в яких
обговорювалися питання економiчного й культурного розвитку, висувалася
iдея рiвностi людей незалежно вiд ïхнього соцiального становища.
У багатьох статтях, написаних здебiльшого викладачами Харкiвського
унiверситету, зазначалося, що державне законодавство має
вiдповiдати духовi народу й забезпечувати його добробут, iшлося про
необхiднiсть лiквiдацiï крiпосного права та встановлення
конституцiйного правлiння.
У статтях, присвячених стану й завданням розвитку словесностi, автори
виступали проти наслiдування iноземних зразкiв, акцентували увагу на
необхiдностi пiзнання свого нацiонального життя та iсторiï,
вивчення й розвитку рiдноï мови. Вимогу стоврення самобутньоï
нацiональноï лiтератури, яка б виражала iдею народностi,
пов'язувала з розумiнням iсторичних особливостей життя рiзних народiв.
Пробудження любовi до рiдноï мови й лiтератури було одним iз
програмових в Украинском журнале й орiєнтувало молоду
украïнську лiтературу на художнє дослiдження народного життя,
спонукало на те, щоб лiтература цiкавилась не тiльки iсторiєю
народу, а й тогочасними його потребами.
Нова украïнська лiтература перших десятирiч ХIХ ст.
формується не тiльки на Лiвобережнiй i Слобiдськiй Украïнi, а
й у Петербурзi, де в 30-40 роках починають лiтературно-культурну
дiяльнiсть Т. Шевченко , Є. Гребiнка, а також багато iнших
вихiдцiв iз Украïни, якi писали росiйською мовою на теми
украïнськоï iсторiï та приватного життя.
Перша половина ХIХ ст. характеризується входженням
украïнських письменникiв у росiйську лiтературу (П. Гулак-
Артемовський, Є. Гребiнка, Г. Квiтка-Основ'яненко, Т. Шевченко, М.
Костомаров та iн.), творенням й росiйською, й украïнською мовами.
Це явище виникло не тiльки внаслiдок невизначеностi на початку ХIХ ст.
шляхiв розвитку новоï украïнськоï лiтератури та
невизнання реакцiйними колами права украïнськоï мови на
розвиток, а й як форма звернення украïнських письменникiв до
загальноросiйського читача, прагнення розповiсти свiтовi про iсторiю,
життя та звичаï украïнського народу. Становленню тематики
новоï украïнськоï лiтератури великою мiрою сприяла
розробка росiйськими письменниками тематики з життя украïнського
народу.
Украïнська лiтература перших десятирiч ХIХ ст.
характеризується розiмкненiстю й на культуру iнших слов'янських
народiв, якi в добу Просвiтництва вступають у перiод вiдродження
своïх iсторичних традицiй та формують новi лiтератури. В
украïнськiй лiтературi з'являються поетичнi переклади та переспiви
з лiтератур iнших народiв свiту, передусiм пiсенного фольклору слов'ян.
Словесний фольклор, що зберiгав у тогочаснiй Украïнi не тiльки
художнi традицiï, а й здатнiсть до саморозвитку, продукування нових
жанрiв чи тематичних груп творiв (чумацькi, крiпацькi, рекрутськi пiснi,
що виражали протест народних мас проти соцiального та нацiонального
гноблення, дух романтики визвольноï боротьби й героïзму),
стає могутнiм чинником оновлення iдейно-художнього змiсту красного
письменства. Лiтературний фольклоризм не лише проявлявся в розробцi
народнопоетичних тем, сюжетiв i мотивiв чи в аплiкативних цитацiях
народного образного слова а й упливав на формування новоï жанрово-
стильовоï системи, на оновлення образноï структури художнього
мислення.
Украïнська етнографiя 10-30-х рокiв ХIХ ст. з перших днiв свого
народження як окремоï галузi знання характеризується увагою
до проблем лiтератури, визначення шляхiв ïï розвитку.
Протягом 1821-1825 рр. понад 30 рецензiй i розвiдок, присвячених
украïнськiй народнiй творчостi, з'являється у дванадцятьох
перiодичних виданнях Москви й Петербурга.
Вiд розумiння народноï поезiï як релiктового явища, яке
допомагає надавати лiтературним товарм народного колориту,
тогочасна естетична думка приходить до визначення народноï
словесностi як вiдображення iсторичного змiсту епохи, життя i душi
народу.
Апологiя фольклору в судженнях представникiв романтичноï естетики
приводить до проголошення тогочасного лiтературного процесу продовженням
фольклоротворення в нових iсторичних умовах вже окремими митцями, але
вiд iменi народу й у народному дусi.
Народна словеснiсть, як i давня лiтература, що базувалася на засадах
канонiчностi, розвинутоï системи художньоï умовностi, тобто на
високому рiвнi знаковостi в структурi обзраностi, за формою художнього
узагальнення належала до одного типу художнього мислення. Посилення в
новiй лiтературi аналiтичного пiдходу породжує складну проблему
нових взаємовiдносин фольклору й лiтератури, яка в цей час
належить до реалiстичного типу творчостi .
Утвердження мови певного етносу нерозривно пов'язано з визнанням
iсторичноï ролi народу, його права на своє полiтичне життя й
державну самостiйнiсть. Перехiд лiтератури на живу народну мову в
Украïнi був зумовлений не так потребами освiти, як потребою
вiдтворити фiзiономiю народу, нацiональне мислення. Саме тому в перших
десятирiччях ХIХ ст. проблема мови новоï украïнськоï
лiтератури стає засобом самозбереження й саморозвитку нацiï,
набуваючи цим самим полiтичного характеру.
Не менш важливим було питання, безпосередньо пов'язане з дальшим
розвитком лiтератури, про подолання однобiчного погляду на
украïнську мову як на грубе просторiччя, начебто не здатне для
вiдтворення тонких душевних переживань i глибокоï думки. Склався
цей погляд вiликою мiрою внаслiдок поширення на початку ХIХ ст. в
украïнськiй лiтературi бурлескного стилю, зокрема великоï
популярностi Енеïди I. Котляревського.
В украïнськiй лiтературi перших десятирiч ХIХ ст.
простежується спiльна для всiх новоєвропейських лiтератур
провiдна роль поезiï в системi лiтературних родiв, оскiльки проза
як епос нового часу до епохи Просвiтництва перебувала ще на
периферiï мистецького розвитку.
Жанрова система украïнськоï поезiï перших десятилiть ХIХ
ст. складається як iз свiтських жанрiв давньоï лiтератури,
так i з тих, що народилися в процесi формування новоï лiтератури.
До успадкованих належали сатиричний вiрш, байка (вiршова), лiричний
вiрш, вiрш-травестiя, до другоï iроïкомiчна й травестiйна
поема, побутово-гумористична поема, iсторична поема, вiршова казка,
романтична балада , елегiйна й медитативна лiрика, думка, романс.
Розвиток нових поетичних жанрiв значною мiрою збагачує також
художню форму, прищеплює силабо-тонiчну систему вiршування. В
украïнськiй поезiï з'являється сонет, тiсно пов'язаний з
фiлософською, любовною i пейзажною лiрикою, трiолет, набувають поширення
народний вiрш, 14-складовий коломийковий i олександрiйський вiршi,
елегiйний дистих, гекзаметр, рiзностоповий i шестистоповий цезурований
ямб, амфiбрахiй, анапест.
Помiтне мiсце в украïнськiй поезiï належить переробкам,
переспiвам i перекладам зi свiтовоï лiтератури (давньогрецькi i
римськi автори, обробки античних i бiблiйних сюжетiв, французькi поети-
класицисти, Шекспiр, Байрон, нiмецькi поети Бюргер, Гете, твори
слов'янських поетiв, зокрема Жуковського, Пушкiна. Мiцкевича), що
збагачувало ïï тематично й художньо.
Особливо великий поштовх розвитковi украïнськоï поезiï
дав романтизм, який iз перших спроб кiнця 20-х рокiв у 3040-х роках
складається в самостiйний лiтературний напрам, формуючи свою
родову й жанрово-стильову систему та лiтературно-естетичну думку.
В естетичному свiтi новоï украïнськоï лiтератури
вiдбуваються своєрiдне накладання й синтез трьох художнiх стихiй:
народноï смiховоï культури, низового бароко (пародiювання,
преiнакшування були одними з найулюбленiших форм творчостi барокових
письменникiв) i низького класицизму, в якому не лише дiйснiсть, а й
античну традицiю переосмислювано в гумористичному планi. Це виразно
смiхове бачення свiту в украïнськiй лiтературi на початку ХIХ ст.
пов'язано з поетикою бурлеску, розвиток якого в Украïнi розпочався
з середини ХVI ст. Утвердження нового погляду на народ, нових принципiв
художнього вiдтворення дiйсностi, протиставлених теоретичним концепцiям
класицизму, якi виражали естетичнi правила й етику дворянськоï
лiтератури, введення в лiтературу народного життя i народного героя як
повноцiнних об'єктiв художнього зображення були пов'язанi зi
значними труднощами. Тому однiєю з початкових форм цього
утердження стає смiх. Героï з народу, перш нiж стати
об'єктом серйозного стилю, повиннi були пройти шлях гумористичного
й сентиментального буття.
Принципово ту саму форму (гумористично-бурлескну) в обстоюваннi права
украïнськоï лiтератури на вiдображення низького народного
життя й уведення в лiтературу простонародних героïв використували й
I. Котляревський, i П. Гулак-Артемовський, i Г. Квiтка-Основ'яненко, i
Є. Гребiнка. Бурлеск проникає в тогочасну украïнську
поезiю, у твори поетiв-романтикiв 20-30-х рокiв, у прозу, в драматургiю,
у переклади й переспiви, в лiтературно-критичнi статтi, в епiстолярiй i
стає мало чи не нацiональним украïнським стилем.
До початку 30-х рокiв бурлеск в украïнськiй поезiï був
однiєю з найпродуктивнiших стильових течiй.
Його iдейно-художня природа у багатьох важливих моментах вiдповiдала
завданню утвердження нового свiтобачення й нових естетичних засад у
лiтературi. Йдеться про розвинуту в ньому стихiю побутово-розмовноï
народноï мови, органiчний зв'язок з фольклорною естетикою i
народним свiтосприйняттям, про критику феодальних порядкiв i
духiвництва, дух демократизуму й гуманiзму, виразне прагнення до
вiдтворення життя в його найбуденнiших формах.
Розвиваючись на початку ХIХ ст. як низький стиль у низьких жанрах
класицизму, бурлеск активно заперечував класицистичний аристократичний
рацiоналiзм i руйнував його поетику зсередини. Цi твори мiстили також
багато алюзiй щодо актуальних проблем тогочасного суспiльного життя.
У лiтературному життi украïнського бурлеску найвищий i
найпродуктивнiший рiвень його розвитку представляє Енеïда
Котляревського, оскiльки вона, з одного боку, повернула бурлеск до його
генетичних витокiв народноï смiховоï культури, а з iншого
пiдпорядкувала його новим, просвiтницьким iдейно-художнiм завданням, що
пiднесло його суспiльне звучання i функцiю.
Активний розвиток бурлескно-гумористичноï течiï великою мiрою
гальмував в украïнськiй поезiï дослiдження кардинальних
проблем суспiльного життя, утвердження народного естетичного iдеалу,
звужував широту реалiстичного художнього узагальнення, стояв на
перешкодi психологiчному проникненню в глибину характерiв.
Сентиментальна стильова течiя в першi десятилiття ХIХ ст. в
украïнськiй поезiï не розвивається в самостiйний
лiтературний напрям i починаючи з 20-х рокiв спiвiснує (часто
переплiтаючись навiть у межах одного твору) з бурлеском або з рисами
просвiтницького реалiзму, вбираючи в себе лiричнi iнтонацiï
народноï пiснi.
Провiдними мотивами цiєï лiрики, яка розкривала душевнi
переживання простоï людини, життя ïï серця, не
зачепленого розкладницьким впливом меркантильноï моралi, та
малювала iдилiчнi картини природи як притулку самотньоï душi, були
нарiкання на долю (причиною нещастя нерiдко виступає соцiальна
нерiвнiсть), розлад iз навколишнiм середовищем, прагнення свободи, туга
за молодiстю, гiркi переживання сирiтства, розлуки та неродзiленого
кохання . Пiсенна лiрика стала помiтним поступом у психологiчному
дослiдженнi внутрiшнього свiту особистостi.
Внаслiдок уповiльненого виокремлення особистостi iз суспiльного цiлого
та слабкого розвитку в Украïнi просвiтницькоï iдеологiï
сентименталiзм, що у захiдноєвропейських i росiйськiй лiтературах
великою мiрою пов'язаний з просвiтницьким класицизмом, не набув
розвинених лiтературних форм i в художнiй прозi та драматургiï.
На першi десятилiття ХIХ ст. припадають поява професiонального театру та
початки новоï украïнськоï драматургiï.
Генетично вона цього часу пов'язана з художнiми традицiями ХVIХVIII ст.,
що йдуть вiд дiалогiв i декламацiй, шкiльноï драми й вертепу. Цi
традицiï заходять у ХIХ ст. i живим побутуванням вертепного театру
(вiн був поширений i за межами Украïни), й iснуванням аматерських
театрiв у помiщицьких маєтках.
Особливостi стилiстики старого театру дiстали продовження в народно-
звичаєвiй та обрядовiй сферi новоï драматургiï. Центром
в нiй звичайно виступає любовна iнтрига, що розгортається на
тлi ентографiчно-побутових сцен iз введенням у твiр численних пiсень i
танцiв, мовного комiзму. Народнi прикмети, вiрування, ворожiння,
весiлля, пiснi й танцi зймають поважне мiсце.
Засновником новоï драматургiï, яка позначена сутнiсними рисами
нового пiдходу до iдейно-художнього освоєння дiйсностi, виступив
I. Котляревський зi своєю соцiально-побутовою драмою Наталка
Полтавка (написана 1818 р., нарудкована 1838 р.) та водевiлем Москаль-
чарiвник (написаний 1819 р., опублiкований 1841 р.).
Розробляючи переважно однотипний конфлiкт любовний (неможливiсть шлюбу
через майнову нерiвнiсть закоханих) чи родинно-побутовий (незгоди в
сiмейному життi мiж чоловiком i жiнкою), украïнськi комедiографи
намагаються пов'язати його з соцiальними мотивами, виводять постатi
дрiбного украïнського панства й чиновникiв, сiльських багатiïв-
глитаïв, соцiально-становiй моралi яких протистоять гуманiстичнi
моральнi принципи трудового простолюду.
Наприкiнцi 30-х рокiв в украïнськiй драматургiï з'являються
романтична драма й трагедiя, представленi у творчостi М. Костомарова.
Загалом п'єси Костомарова значно розширили не тiльки тематичний
дiапазон, а й коло iдей, проблем украïнськоï драматургiï,
ввели в неï новi образи-песонажi, поклавши початок розробцi
iсторичноï теми .
Хоча професiональний театр в Украïнi починає дiяти у Харковi
з 1789 р., становлення професiонального театрального мистецтва
припадає на початок ХIХ ст. (1803 р. вiдкривається театр у
Києвi, 1804 р. в Одесi, 1810 р. в Полтавi, 1812 р. з постiйною
трупою у Харковi, дещо пiзнiше починають дiяти професiональнi театри в
Катеринославi, Чернiговi, Ромнах, Херсонi та iнших мiстах Украïни).
В Захiднiй Украïнi професiональний театр з'являється 1837 р.
й лише наприкiнцi 40-х рокiв на його сценi починають виставляти
п'єси I. Котляревського, Г. Квiтки-Основ'яненка та iнших
украïнських авторiв.
На початку ХIХ ст. на професiональнiй сценi в Украïнi переважали
неоригiнальнi водевiлi й мелодрами, значну частину яких перекладено з
французськоï мови. За цих умов орiєнтацiя
украïнськоï драматургiï на правдиве вiдображення
нацiонального, насамперед народного, життя, ïï посилена увага
до вiдтворення етнографiчного дiйства, використання фольклорних джерел,
а також звернення до найкращих традицiй старого украïнського театру
об'єктивно вiдiгравали позитивну роль i загалом вiдповiдали
завданням прогресивного iдейно-художнього розвитку нацiональноï
проблематики професiонального театру.
Оскильки формування прози як лiтературного роду в новий час органiчно
пов'язане насамперед iз розвитком реалiзму, зi зверненням до проблем
сучасностi, позитивним прикладом для украïнськоï лiтератури
перших десятилiть ХIХ ст. були твори росiйських авторiв (бiльшiсть iз
них були вихiдцями з Украïни) на теми украïнського життя. Вiд
перших сентиментально-iдилiчних описiв життя в Украïнi початку ХIХ
ст., якi мiстили окремi правдивi сценки народного побуту, росiйська
проза переходить до художнього дослiдження побуту всiх верств
украïнського суспiльства, до викриття беззмiстовного життя
провiнцiйного панства, до зображення iсторичного минулого народу, його
звичаïв, повiр'ïв, побуту.
Спадкоємцем усiх прогресивних традицiй i творцем новоï
народноï реалiстичноï повiстi в украïнськiй лiтератури
30-40-х рокiв ХIХ ст. виступав Г. Квiтка-Основ'яненко. Питання про
становлення новоï украïнськоï прози, яка черпає
теми й проблематику з живоï дiйсностi, насамперед iз народного
життя, Квiтка-Основ'яненко, як i iншi украïнськi письменники перших
десятилiть ХIХ ст., пов'язує з необхiднiстю розвитку лiтератури
рiдною мовою. У творчостi Квiтка-Основ'яненка 30-х першоï половини
40-х рокiв виразно помiтнi двi стильовi течiï: бурлескно-
реалiстична, що зберiгає зв'язок iз класицизмом, i сентиментально-
реалiстична. Г. Квiтка-Основ'яненко по праву вважається
родоначальником новоï украïнськоï прози, яка з часом
виходить на передовi позицiï дослiдження народного життя.
Коли в бурлескно-реалiстичних творах образи селян були нехарактерними,
не здатними на складнi, суперечливi переживання, то в сентиментально-
реалiстичних утверджується iдея позастановоï цiнностi людини,
глибина й багатство душi звичайного селянина. Морально-етична вищiсть
простолюду над помiщицько-чинонвицьким середовищем виступає формою
утвердження суспiльноï цiнностi цiлоï верстви селянства.
Лiтературно-естетична думка в Украïнi перших десятирiч ХIХ ст.
певною мiрою нагадує своïм синкретизмом лiтературний процес
того часу. Синхроний розвиток бурлеску, сентименталiзму, просвiтницького
реалiзму й романтизму з ïх багато в чому рiзними, а то й
протилежними тенденцiями вже сам по собi утруднював формування
цiлiсноï естетичноï теорiï як основи науковоï
критики. Крiм того, на раннiх етапах формування нацiональноï
культурi закономiрним поєднує в собi предмет i завдання
iсторiï, мовознавства, ентографiï, фольклористики та
лiтературознавства. Велику роль вiдiграють у нiй i чинники власне
позаестетичнi, тодi й естетична функцiя в самому мистецтвi та його
теорiï перебуває ще в станi кристалiзацiï. Специфiчним
для розвитку лiтературно-естетичноï та художньо-критичноï
думки цього перiоду було й те, що чимало уваги й енергiï доводилося
витрачати на доведення самоï можливостi iснування
украïнськоï мови й лiтератури.
З огляду на iсторичнi обставини нова украïнська лiтература не
тiльки в першi десятирiччя ХIХ ст., а й пiзнiше виступає як
головний органiчний зв'язок з фольклором, народнiсть, що вiд вимоги
колориту розумiється з часом уже як вiдображення внутрiшнього та
зовнiшнього життя народу. Самi критико-естетичнi положення, що тривалий
час розумiлися як система загальних i незмiнних правил, починають
повертатися обличчям до реальних потреб життя.
У виробленнi методологiчних засад лiтературноï критики велике
значення мала харкiвська перiодика, що розглядала питання лiтератури в
тiсному зв'язку з економiчними й соцiально-полiтичними питаннями
дiйсностi.
