Удегейские обряди, пiснi, повiр'я

У романi удегейские обряди, пiснi, повiр'я вiдтворять особливу атмосферу
родового побуту з характерним для нього ритуалом. Органiчне зрощення
побутових етнографiчних матерiалiв iз сюжетом i образами добутку.
“Сарл водить Сережу по селищу й все показує йому,- це
дає можливiсть дати ряд етнографiчних вiдомостей” — цi
рядки iз записноï книжки Фадєєва вiдбивають пошуки
найбiльш оптимального рiшення проблеми за допомогою традицiйного
“мотиву чужоземця”.
Вражає глибина розкриття iнонацiонального побуту, визначена
особливостями полiетнiчного сприйняття
Так Сергiю Костенецкому, що вперше потрапив в удегейское стiйбище, не
вдавалося спочатку навiть вiдрiзнити чоловiкiв вiд жiнок, “завдяки
ïхнiм однаковим одягам i рiзко вираженим типовим особливостям
особи(…). Поступово придивившись, вiн став вiдрiзняти жiнок. Вони
були менше ростом, з бiльше вилицюватими, майже пятиугольними особами, з
бiльш яскраво вираженою монгольською складкою вiк i в бiльше строкатих
одягах”.
На вiдмiну вiд європейця, що насамперед звернув увагу на расовi
ознаки зовнiшностi, син цього плем'я — Сарл дозволяє
авторовi навiть у груповому портретi вiдзначити iндивiдуальнi
особливостi хоча б деяких фiгур. Сказавши, що чоловiка “сидiли, у
бiльшостi iз трубками, а деякi ще з рушницями, у гостроверхих шкiряних
шапках з бiлячими хвостами й червоними шнурами, але деякi без шапок i
голi по пояс, у бiльшостi сухорлявi й середнього ростiв”, автор
видiляє насмiшника Люрла — з мускулатурою, точно
сплетеноï з верболозу, маслиновоï вiд сонця й бруду спиною.
Вiн говорив незворушно спокiйно, без єдиного жесту; пiсля кожного
його слова люди, роняючи трубки, пiдкочували вiд реготу. Видiляє
вiн i старого Масенду, на голову возвишающегося над iншими, що не
випускали трубки зi скам'янiлих губ i смеявшегося одними очами
Але Сарл, однак, не зауважує таких, що стали для нього звичними
подробиць, якi, навпроти, пiдкресленi в портретi, поданому через
сприйняття Сергiя. Сарл тiльки вiдзначив, що жiнки, що клопотали навколо
вбитого звiра, були в довгих, разузоренних по бортi й подiлу шкiряних
сорочках, тодi як Костенецкий зауважує, що “легенi
наколiнники й нарукавники разузорени були спiральними колами, що
зображували птахiв i звiрiв; на груди, на подiлi й рукавах нашитi були
свiтлi ґудзики, раковини, бубонцi, рiзнi мiднi брязкiтки, отчого
при ходьбi вiд одягiв виходив тихий шелесткий дзенькiт”. У Сарла
не викликає нiяких захватiв зовнiшнiсть Люрла з його
“потворним, прямим, як у росiян, носом, але вона викликає
замилування Сергiя: його увагу залучив “безшумно ввiйшов у коло
стрункий меднолиций удеге iз гнучкою й сильною талiєю, з тонкими,
косо поставленими хижими бровами… Мiдним своïм профiлем iз
прямим — iз трiпотливими нiздрями — носом вiн викликав у
пам'ятi Сережи (начитавшегося романiв Купера.) напiвзабутий образ iндiанця-
воïна”.
Вiдповiдно, руху Монгули — дикi, безглуздi, смiшнi, навiть
принизливi в очах Сережи,- сприймалися удеге з незмiнно серйозним,
безпристрасним i зосередженим вираженням
Те, що для росiйського було свого роду екзотикою, для Сарла (у його
спогадах) стає джерелом глибоко поетичних почуттiв, за яким
коштує гаряча синовняя любов до свого плем'я. Ця поетичнiсть
глибоко передана й самою музикою фрази, i завершальний опис окремими
поетичними деталями: “Люди, що недвижно схрестили у вогню кривi, у
гострих улах ноги, непоколебимо мовчать. Зщулившись, вони курять довгi
китайськi трубки, притискаючи попiл вказiвними пальцями, на шапках
ïх золотяться бiлячi хвости й червоний, що йде вiд багаття вiтер
колише над ними весняне листя…”
Така ж багатограннiсть портретноï характеристики властива
iндивiдуальним портретам навiть епiзодичних персонажiв. Так, двiчi
дається в романi портрет дружини Сарла — Янсели. Перший раз
вiн виникає перед очами люблячого Сарла, що пiдiйшло до житла
пiсля довгоï для людей його плем'я розлуки iз дружиною. У його
сприйняттi вигляд жiнки зливається зi спогадами юностi. Хвилювання
Сарла, що iз древнiм благоговiнням слухаючи повний любовi й жалостi
голос своєï подруги, довго не зважується ввiйти у
своє житло, передано автором i особою поетичною iнтонацiєю:
“Боязка й тендiтна, як дiвчинка, дружина його Янсели з роду
Кимунка, — з раскриленними тонкими чорними бровами, iз сергою в
носi, вся унизана намистом, що грали в косому, порубаному на квадратики
сонячному променi,- сидiла навпочiпках, розсунувши гострi колiна, i,
наспiвуючи, розмiрно колихала дитини в колиске…”
Коли ж кiлька днiв через, Янсели побачив Сережа, те ïï портрет
у його сприйняттi — безпристрасний i просто iнформативний:
навпочiпках сидiла лiтня вилицювата жiнка, з тонкими чорними бровами й
сергою вносу.
Провiдний художнiй принцип автора “Останнього з удеге”
— розкриття пафосу роману через аналiз психологiчних станiв його
героïв. Росiйська радянська лiтература взяла на озброєння
толстовський принцип багатогранного й психологiчно переконливого
зображення людини iншоï нацiональностi, i “Останнiй з
удеге” був значним кроком у цьому напрямку, що продовжує
толстовськi традицiï (Фадєєв особливо цiнував ”
Хаджi-Мурата”).