Травестiя й бурлеск
В iсторiï украïнськоï лiтератури припущення провикористання Осиповим рукопису Котляревського прийняте не було. Поза
цими дискусiйними думками у статтi Скубента Чуприни були й iншi погляди,
що свiдчили про певну змiну лiтературно-естетичних поглядiв на спадщину
Котляревського у другiй половинi XIX столiття. У статтi зазначалось, що
в Енеïдi збереженi тiльки латинськi iмена осiб, все ж iнше: хiд
розповiдi, назви мiсцевостей, звичаï й характери все це цiлком
малоросiйське. Вважаючи в основнiй частинi своєï статтi
украïнську Енеïду явищем випадковим, викликаним стороннiми
причинами, О. Котляревський зменшував право твору на народнiсть.
Цю нову тезу, що ïï згодом пiдхопить П. Кулiш, автор статтi
обгрунтував так: …ми не зустрiнемо тiєï милоï
простодушностi, того природного гумору, що складає своєрiдну
рису малоросiйського народного характеру. Погляд автора (I.
Котляревського), що має метою смiшити своïх читачiв хоч би
тим, що виставляти для потiхи навiч усiм усе з кумедного боку, цiлком
суперечить корiнним рисам украïнського характеру. Малоросiянин i
тепер не без задоволення прочитає Енеïду Котляревського й
посмiється досить, та не тим смiхом, яким смiємося ми при
читаннi свiжих творiв Гоголя!
У цьому протиставленнi смiху Котляревського i смiху Гоголя видно змiну
естетичних смакiв за новоï лiтературноï епохи. Травестiя й
бурлеск поступово вiдходили у минуле.
Найважливiшим iсторичним значенням Енеïди О. Котляревський вважав
те, що вона викликала iншi лiтературнi спроби украïнською мовою,
викликала твори П. Гулака-Артемовського й збудила, коли хочете, в пiвден-
норуському суспiльствi того часу (…) потяг до лiтератури.
Доказом того, що пародiï вiджили свiй вiк, О. Котляревський вважав
i те, що автор Енеïди облишив подiбнi спроби й у своïх
п'єсах звернувся до зображення родинного життя
украïнцiв.[IЦодо оцiнки Наталки Полтавки вiн не згодився з думкою
I. Галки (М. Костомарова) про застарiлу сентиментальнiсть минулого
столiття, навпаки, в нiй стiльки життя, простоти й драматичностi i все
вiдбувається в такiй звичайнiсiнькiй сферi, без усяких заплутаних
зав'язок i розв'язок, таке повне малоросiйськоï природи й легкого
гумору, що рiшуче не пiзнаєш у творцi ïï автора
перелицьованоï Енеïди!.
Характеризуючи дальший розвиток новоï украïнськоï
лiтератури, автор статтi вважав, що Котляревський у драматичних творах
став на iншу, твердiшу дорогу справдi народного розвитку
украïнськоï словесностi. Саме зображенням побуту, життя народу
вiдзначається весь наступний напрям украïнськоï
лiтератури. I знову як зразок називається Гоголь. Iншими словами,
молодий критик обстоює тут естетику нового лiтературного напряму
критичного реалiзму.
Оглядаючись на творчiсть наслiдувачiв Котляревського, автор статтi
називає насамперед П. Гулака-Артемовського. Не заперечуючи
елементiв пародiйностi у формi, вiн бачить рiзницю мiж Енеïдою i
переробкою Горацiє-вих сатир: На нашу думку, в ходi
украïнськоï лiтератури твори Гулака-Артемовського являють
значний крок вперед. Ще бiльше народнiсть i самостiйнiсть
виявляється в байках Артемовського.
О. Котляревський говорить про широкий розвиток новоï
украïнськоï лiтератури ЗО40-х рр. На цей раз вiн ставить
Основ'яненка разом з автором Дум i балади Утоплена. (Рiч у тiм, що в
силу цензурних умов автор статтi тодi ще не мiг називати прiзвища
Шевченка). Вiн називає нових письменникiв, новi альманахи. Тут
знову О. Котляревський вирiзняє Шевченка: …Щасливi спроби у
вiршах автора Дум, поезiя якого припала так до серця
украïнцям… Тут же називаються iмена Амвросiя Могили
(Метлинського), Забiли, почасти Чужбинського, Галки (Костомарова). У
кiнцi огляду О. Котляревський вiдзначав, що з припиненням дiяльностi
письменникiв, якi стояли на чолi нового лiтературного руху, молода
словеснiсть занепадає.
Стаття Скубента Чуприни О. Котляревського цiкава тим, що в нiй уперше
починається критичний перегляд украïнськоï лiтератури
першоï половини XIX столiття з позицiй новоï естетичноï
концепцiï, нового розумiння народностi й критичного реалiзму.
Негативне ставлення Кулiша до Котляревського пояснюється його буржуазно-нацiоналiстичними поглядами. Стаття про автора Енеïди, надрукована
в Основi (1860, 1), не є спецiальним дослiдженням, а частиною
великоï працi, яку П. Кулiш назвав Обзор украинской словесности.
II. Котляревский. Починається вона великим дослiдженням (до речi,
необ'єктивним) про Климентiя, Зшювiєвого сина,
украïнського поета кiнця XVII початку XVIII столiть. Другою
частиною огляду є стаття про Котляревського.
Тому вступ до неï пов'язаний з попередньою статтею. З
художньоï лiтератури мiж Климентiєм i Котляревським Кулiш
згадав лише частину гумористичноï, пiдхлiбноï лiтератури,
свiдомо оминувши всi iншi лiтературнi явища, зокрема творчiсть видатного
украïнського мислителя й письменника Г. Сковороди.
Вступ статтi потрiбен був авторовi для доказу своєï тези: з
гумористичноï, пiдхлiбноï лiтератури, на догоду панам-
помiщикам, вивести творчiсть Котляревського.
Торкаючись третього перiоду украïнськоï лiтератури (за його
перiодизацiєю), Кулiш писав: …Пiд лiтературним впливом
сучасного свiту з'явився писемний i друкований орган презирливого
погляду на простолюддя, на все, у що вiн простодушно вiрить i чим
тримається у своïй здоровiй моралi. Ми говоримо про
Котляревського. В його перелицьованiй Епсïдi зiбрано все, що тiльки
могли знайти пани карикатурного, смiшного й безглуздого в гiрших зразках
простоï людини.
Кулiш не раз наводить, використовує тi потрiбнi, вигiднi йому
епiзоди, факти з бiографiï Котляревського, щоб довести його
схиляння перед феодальними вельможами. Так, зокрема, в статтi цитуються
вiдомi, уже наведенi тут спомини С. Стеблiна-Камiнського про те, як у
графа В. Кочубея була випрошена лука. Факт цей, як i iншi, мав мiсце.
Але Кулiш не брав до уваги становище письменника в кiпцi XVIII й початку
XIX столiть. Професiя письменника тодi не поважалася. Першим професiйним
письменником у Росiï, а не камер-юнкером, вважав себе Пушкiн . Але
ж вiдомо, яким було ставлення до нього реакцiйноï
аристократiï, всiєï феодальноï верхiвки. Набагато
важчим i складнiшим було становище такоï маленькоï в
службовому ранзi людини, як Котляревський. Тому не можна судити автора
Енеïди та Наталки Полтавки за таким високим й вимогливим
критерiєм.
Зауважимо ще одне: бувши надто суворим i вимогливим до Котляревського,
автор статтi забував своє листування з П. Плетньовим, М.
Юзефовичем i, нарештi, з Л. Дубельтом. Кулiш нагадує обстановку
епохи протесту проти деспотичного класицизму, протесту, що виявився в
європейських лiтературах висмiюванням богiв i героïв. У самiй
концепцiï автора статтi виявляється певна упередженiсть. Ще
не розглянувши твiр, вiн кидає звинувачення: Уже сама думка
написати пародiю мовою свого народу показує вiдсутнiсть поваги до
цiєï мови.
Кулiш не доводить цього. Вiн iде далi, говорить про успiх Енеïди
серед офiцерiв, а згодом помiщикiв i ïхнiх лакеïв: Однi простi
люди не смiялись: ïм було не до Енеïди. I тут вiн
викладає ту основну свою позицiю, з якоï осуджувався твiр
Котляревського, втрату украïнським суспiльством поняття про свою
самобутню народнiсть. Саме виходячи з свого власного розумiння
народностi, Кулiш i критикував Енеïду. Останнi двi пiснi поеми вiн
ставив нижче за першi. …Грубий, але щирий комiзм зраджує
авторовi бiльш i бiльш i, нарештi, переходить у насильну карикатуру. I
ця теза не була доведена, не пiдкрiплена хоча б однiєю-двома
цитатами. Читач повинен був вiрити Кулiшевi на слово. Автор статтi
намагався пояснити причини змiн, що сталися в двох останнiх частинах
поеми: Увiйшовши в життя народу через смiховинне перерахування його
властивостей, автор (Котляревський) невиразно вiдчув беззаконня свого
смiху i, зрештою, смiявся вже без щиростi. Єдиний раз, на думку
Кулiша, Котляревський зовсiм змiнив свiй тон, i раптом, серед
балаганного патякання про вiйну п'яних царiв i героïв, ми
чуємо вiд нього вiршi, зовсiм не жартiвливi… Далi цитувалась
вiдома строфа: Так вiч-ной пам'ятi бувало…
