Свiтосприйняття героïв крiзь лiнзу кохання
Живучи у свiтi природи, героï К.Гамсуна i М.Коцюбинського є
мешканцями ïх власного свiту кохання . Завдяки потужному iмпульсу
любовних переживань, свiтовiдчуття Iвана й Томаса стають гострiшими й
бiльш повними, “лiнза” кохання значно коректує
свiтосприймання героïв, вiдкриваючи ïм новi цiнностi у життi.
Споглядання природи закоханими Палiйчуком i Гланом це все майже завжди i
згадування ними милоï серцю людини, образ якоï сповнює
все навкруги. Iван дивиться вниз з полонини: “Там десь, мiж
горами, по зеленiй отавi походжають бiлi ноги Марiчки… Чи
спiває своï спiвання?., згадується йому милий дiвочий
голос”. “Я дякую кожному дереву за те, що ти бадьора й
здорова”, каже Едвардi Глан . Як К.Гамсун, так i М.Коцюбинський
скупi на портретнi деталi: обох письменникiв здебiльшого цiкавить
психологiчний стан героïв, внутрiшня емоцiйна пружина,, яка
вирiвнює ïх поведiнку, робить ïх неординарними, саме
такими, якi вони є. Любовнi переживання висвiчують
найлотаємнiше, сокровенне в душi героя. Психологiчна категорiя
“Воно” штовхає героïв на непередбачуванi вчинки.
Йдучи за Ф.Достоєвським, К.Гамсун зосереджує увагу на
трагiчному боцi кохання.
Обидвi жiнки кохають Глана (як i Iвана), але кожна порiзному. Єва
приходить на побачення до Глана завжди якась чиста, ясна, а разом з тим
проста i доступна. Едварда також кохає Глана, але важко пояснити
дивакуватiсть ïхнiх взаємин i вчинкiв. Едварда нiколи не
буває сама, ïï хтонебудь завжди супроводжує. Це
дратує i сердить Глана, а Глан у свою чергу сердить пана Мака,
який помiтив, що його дочка i Глан затiяли якусь небезпечну гру. У
певному розумiннi всi образи, якi створює ґамсун, є
лише символами внутрiшнiх переживань героя. Тобто зображувальна площина
роману втрачає iнформативний характер про навколишнiй свiт героя,
а стає символами. Саме за кожним звуковим, зоровим враженням
криється певна емоцiя або, кажучи точнiше, елемент переживань
героя. У стосунках Едварди i Глана була якась тайна, почута
письменником, але до кiнця не пояснена.
Психологiчний малюнок боротьби двох характерiв зроблений Гамсуном точно
й об'єктивно. Вiн показував, що за внутрiшнiми метаннями Едварди
стоïть щось бiльше, нiж манiрнiсть чи дiвоча незрiлiсть. Вона жде
вiд кохання чуда, хоче жити повноцiнним життям: чекаючи на чудо, вона не
змогла оцiнити кохання Глана до неï. Цей одтiнок присутнiй у
почуттях Едварди, але вiн не пояснює, чому ж не змогла виникнути
ïï близькiсть iз Гланом. Дещо iншим є кохання
героïв у повiстi М.Коцюбинського “Тiнi забутих предкiв
”. У Iвана з Марiчкою любов не потребувала стороннього поштовху чи
пiдживлення, сула одухотвореною самодостатнiстю. Але, як i в романi
“Пан”, мiж героями стоïть якесь символiчне передчуття,
передвiстя життєвоï драми, особливо Iвана, його чине блукання
за нявкою Марiчкою.
Смерть Марiчки, збитоï повiнню у водопад, ставить хрест на коханнi.
Туга погнала Iвана свiт за очi. Шiсть рокiв про нього нiхто не чув, а на
сьомий вiн вернувся: “Худий, зчорнiлий, багато старший од
своïх лiт, але спокiйний”. Через рiк пiсля свого повернення
Iван одружується з Пачагною, бо цього вимагало життя, а може,
хотiв приспати свою душу. Вiн розумiє, що пiсля Марiчки не зможе
покохати вже нiкого, хоч Палагна була не останньою серед гуцулок.
Характерно, що те, “щось краще, хоч невiдоме”, “iншi
кращi свiти”, до яких тягнеться перед смертю душа Iвана,
ввижається йому мiсцем, де “можна б спочити”. У
пошуках Марiчки, яку вiн не змiг забути, в пошуках ïï тiнi вiн
зривається зi скелi i розбивається. Душевна пiднесенiсть
персонажiв i певна загадковiсть обставин, у яких вони опинилися,
зворушливе нетримнє прагнення героïв до свободи й
справедливостi, кришталева чистота ïхнiх душ дають можливiсть
говорити про подiбнiсть роману К.Гамсуна i творiв М.Коцюбинського,
твердити про приблизно однакове сприйняття ïх читачами, в серцях
яких породжується глибоке почуття любовi.
У М.Коцюбинського, як i в К.Гамсуна, життєподiбнiсть це передусiм
вiдображена у формах внутрiшнього життя адекватнiсть реальним процесам
людськоï психiки. Отже, в творах М.Коцюбинського та К. Гамсуна
присутня iдея того, що мiкрокосмос особистостi не лише вiдбиття
навколишнього свiту, а й джерело творення людиною на основi останнього
ïï “зсноï суб'єктивноï дiйсностi. Одним
iз наймогутнiших рушiïв до цього в людини є стихiйна сила
кохання. В проаналiзованих творах це почуття осмислюється як
найiстотнiше в людському життi, набуває фiлософського звучання i в
макрокосмi одухотвореноï природи трагедiï головних героïв
втрачають характер незначностi й тимчасовостi: вони зливаються з вiчним
життям природи, в якiй усе значуще i неминуще.
Як бачимо, уподiбнює вибранi нами твори К.Гамсуна та
М.Коцюбинського ïх iмпресiонiстична стрункiсть, вiдмова вiд
традицiйного подiєвого сюжету, зосередження оповiдi переважно на
внутрiшньому моральноетичному конфлiктi, “настроєва
композицiя”, широке використання символiки кольорiв, предметних
деталей, пiдтексту, а також художнi засоби розкриття психологiï
лiтературного героя.
Феномен таких типологiчних збiгiв тлумачимо як наслiдок впливу системи
об'єктивних i суб'єктивних чинникiв, серед яких
спiввiдноснiсть розвитку нацiональних лiтературних процесiв Украïни
й Норвегiï та взаємозв'язок цих лiтератур, спорiдненiсть
фiлософськоестетичних поглядiв М.Коцюбинського i К.Гамсуна та
психологiчноiмпресiонiстичноï домiнанти ïхнiх iндивiдуальних
творчих стилiв тощо.
