Стих як єднiсть

Рима — границя вiрша. А. Ахматова в одному з вiршiв назвала рими
“сигнальними звоночками”, маючи на увазi дзвiнок, що при
печатанье на друкарськiй машинцi вiдзначає кiнець рядка.
Вiдмiченiсть границi рiднить вiрш зi словом, а паузу наприкiнцi вiрша
— зi словоразделом.
Серед основних конструктивних принципiв поетичного тексту варто вказати
на наступне протирiччя. Кожний значимий елемент прагне виступати як
знак, що має самостiйне значення. I текстове цiле
з'являється як деяка фраза, синтагматичний ланцюг
єдиноï конструкцiï. Одночасно цей же елемент має
тенденцiю виступати лише як частина знака, а цiле здобуває ознаки
єдиного знака, що має загальне й нероздiльне значення
Якщо в першому змiстi ми можемо сказати, що кожна фонема у вiршi
поводиться як слово, то в другому ми можемо вiрш, а потiм строфу й,
нарештi, весь текст розглядати як особливим образом побудованi слова. У
цьому змiстi стих — особливе окказиональное слово, що має
єдиний i нероздiльний змiст. Вiдношення його до iнших вiршiв
— синтагматичне при оповiдальнiй структурi й парадигматичне у всiх
випадках стихового паралелiзму
Єднiсть вiрша проявляється на метричному, iнтонацiйному,
синтаксичному й значеннєвому рiвнях. Воно може доповнюватися
єднiстю фонологiчноï органiзацiï, що часто утворить
усерединi вiрша мiцнi локальнi зв'язку
Семантична єднiсть вiрша проявляється в тiм, що Ю. Н.
Тинянов називав “тiснотою стихового ряду”. Лексичне значення
слiв усерединi вiрша индуцирует у сусiднiх словах сверхзначения,
неможливi поза даним стихового контексту, що часто приводить до
видiлення домiнуючих у вiршi значеннєвих центрiв, з одного боку, i
слiв, зведених на положення зв'язок i часток префiксально-суфiксального
характеру, — сдругой.
Те, що стих — це одночасно й послiдовнiсть слiв i слово, значення
якого аж нiяк не дорiвнює механiчнiй сумi значень його компонентiв
(оскiльки синтагматика значень окремих знакiв i побудова значення знака
з функцiонально рiзних iнгредiєнтiв — операцiï зовсiм
рiзнi), надає вiршу подвiйний характер. Ми зiштовхуємося з
тим надзвичайно iстотним для всякого мистецтва случаємо, коли той
самий текст принципово допускає бiльш нiж одну iнтерпретацiю,
iнтерпретацiя моделi на бiльше конкретному рiвнi дає не однозначне
перекодування, а деяка безлiч взаємно еквiвалентних значень
(*98) Стих зберiгає всю семантику, що властива цьому тексту як
нехудожньому повiдомленню, i одночасно здобуває iнтегроване
сверхзначение. Напруга мiж цими значеннями й створює специфiчне
для поезiï вiдношення тексту ксмислу.
чиВiзьмемо ми рядок П. Васильєва: “Пахучi поля полиню”
або М. Дудина: “Рубiни вiшати на горобини”, ми
переконуємося, що фонологiчну-ритмiко-фонологiчна єднiсть
вiрша створює й нероздiльнiсть його значеннєвоï
єдностi
Розбiжнiсть мiж загальномовним i iнтегральним значеннями вiрша може бути
нульовим у двох граничних випадках: при повнiм прирiвнюваннi значення
вiрша його прозаïчному переказу, тобто при граничноï
прозаизации вiрша, i при повнiм руйнуваннi загальномовноï семантики
— при створеннi поезiï глоссолалического типу. Але, по-перше,
обоє цi граничних випадку можливi лише як виключення на тлi
поетичноï культури звичайного типу, як ïï заперечення в
ту або iншу сторону, але неможливi як самостiйна система побудови
поетичних значень. По-друге, вiдношення двох систем, навiть якщо одна з
них представлена порожнiм класом, не тотожна в структурному вiдношеннi
прозi, не спiввiднесеноï споезией.
Єднiсть вiрша як семантичного цiлого створюється на
декiлькох структурних рiвнях. При цьому ми можемо вiдзначити дiю
тенденцiï спочатку до максимальноï реалiзацiï всiх
системних заборон, а потiм — до ïхнього ослаблення, що
створює додатковi значеннєвi можливостi
Первiсне вичленовування вiрша як єдиноï й основноï
ознаки поезiï мало на увазi обов'язкова наявнiсть єдностi ритмiчного-метрико-
ритмiчного, синтаксичного й iнтонацiйного рядiв. Наявнiсть iзоколонiв i
фонологiчних повторiв розглядалося на початковiй стадiï
iсторiï росiйського вiрша послеломоносовской формацiï як
факультативна ознака. Так, iзоколони були властивi риторичноï
поезiï, але аж нiяк не були ознакою всякоï
У цей перiод “бути вiршем” означало й певну ритмiчну
структуру, що тяжiла до унiфiкацiï (один метр повинен був перемогти
й зробитися як би символом вiрша взагалi; для росiйського вiрша
iсторично ïм став чотиристопний ямб), i певну —
“поетичну” — iнтонацiю, що реалiзовувалася й через
особливий декламацiйний стиль, i через особливу систему
“високоï” орфоепiчноï норми. Оскiльки поезiя
мислилася як особливу мову — в XVIII в. вираження “мова
богiв” було загальним мiсцем для ïï визначення1, —
саме нетотожнiсть щоденного мовлення сприймався як сигнал приналежностi
тексту кпоезии.
(*99) У цьому випадку основнi текстовi значення визначалися ознакою:
“приналежнiсть до поезiï” або “неприналежнiсть до
поезiï”. Внутрiшньоï диференцiацiï в межах вiрша цi
категорiï ще не знали2.
Надалi виявляються можливостi розбiжностi закiнченостi метричноï й
незакiнченостi синтаксичноï одиницi (”перенос”);
поетична iнтонацiя расслоилась на ритмiчну й лексичну iнтонацiï
(iнтонацiю, обумовлену розташуванням просодических елементiв, i
iнтонацiю, зв'язану з ладом лексики), i виявився можливий конфлiкт мiж
ними. Так, наприклад, у жартiвному вiршi А. К. Толстого “Устромив
кинджал убивця нечестивий…” виникає комiчний конфлiкт
мiж баладною iнтонацiєю ритму й побутовою-побутовiй-побутовий-побутовоï-розмовно-
побутовий — його лексичного заповнення
Через плече дадуть вам Станiслава Iншим впример.
Я дати пораду владi маю право:
Я камергер!
Хочете дочку мою просватати Дуню?
А я за те
Кредитними квитками отслюню
Вам тисяч сто
В “Елегiï” А. Введенского3 виникає конфлiкт мiж
мажорною будовою ритмiки, що чiтко викликає у свiдомостi читача
“Бородiно” Лермонтова, i трагiчною iнтонацiєю на рiвнi
лексики, що перебивається сниженно-побутовими елементами, якi в
iншому контекстi могли б звучати комiчно.
Тiльки тодi той або iнший структурний шар перестав автоматично
зв'язуватися з поняттям вiрша й змiг бути присутнiм в одному iз двох
видiв — реалiзацiï й нереалiзацiï, — вiн зробився
носiєм самостiйних художнiх значень. Повний збiг всiх елементiв,
як це було й вiдносно проблеми “метр — ритм”, перейшло
на рiвень идеализованной структури, у вiдношеннi до якоï
сприймається реальний текст
Одночасно протiкав i iнший процес. Ми говорили про те, що рух вiрша
пiдкоряється закону введення максимальних обмежень i наступного
ïх “розхитування”.
Однак необхiдно пiдкреслити, що це справедливо тiльки стосовно штучно
iзольованих структурних рiвнiв (наприклад, “розвиток ритмiки
росiйського вiрша”, “iсторiя поетичного стилю” i iн.).
У реальному ж русi текстiв максимальне “розхитування”
заборон на одному рiвнi супроводжується максимальним дотриманням
ïх на iншому. Обов'язковi ознаки переходять у факультативнi, i
здається, що будь-якi нормативнi правила скасованi. Але одночасно
факультативнi ознаки зводяться в ранг обов'язкових. Так, наприклад, у
поетичнiй культурi XX в. високий ступiнь органiзованостi фонологiчного
рiвня стала для певних поетичних шкiл — i саме для тих, якi
допускали граничну волю ритмiчного малюнка, — обов'язковоï.
Рiвною мiрою романтики зняли всi, як ïм здавалося, заборони на
жанри, мову, “високе” i “низьке”, але ввели новi
заборони на неiндивiдуальне, вульгарне, традицiйне на рiвнi змiсту й
мови
1 Порiвн. епiграму П. А. В'яземського на С. Боброва:
Немає суперечки, що Бибрис богiв мовою спiвав;
Зi смертних бо нiхто його не розумiв
Варто пам'ятати, що епiграма написана в перiод, коли вiд поезiï
починають вимагати зрозумiлостi, звертання до розмовноï мови й
вираження “мова богiв” починає звучати iронiчно.
2 Це компенсувалося наявнiстю розвитий системи диференцiацiй у
сверхстихових структурах, у першу чергу в системi жанрiв. Надалi жанрову
розмаïтiсть втрачає значення, а розмаïтiсть
внутристиховой iнтонацiï зростає
3 Приводимо першу строфу:
Оглядаючи гiр вершини,
ïхнi нескiнченнi аршини,
вином налитi глечики, увесь свiт, як снiг прекрасний,
я бачив темнi потоки,
я бачив бури погляд жорстокий,
i вiтер мирний i високий,
i смертi година даремний
Текст публiкуємо по книзi Лотман Ю.М. Про поетiв i поезiю: Аналiз
поет. Тексту Мистецтво-Спб, 1996.-846c.