Що я знаю про свiй родовiд

Вперше я замислився над цим питанням у 6 класi, коли вчителька попросила
нас намалювати генеалогiчне древо. Вона усе пояснила, як i що робити.
Пам'ятаю, я тодi сказав сусiдцi по партi: Що може бути легше!. Я з
ентузiазмом взявся за перо, та ще й видер лист з альбому для малювання,
показуючи усiм своïм видом, що у мене iнформацiï ого-го як
багато аркушика з зошита точно не вистачить. I ось робота почалася. Але
мiй ентузiазм швидко зник. Почав я з себе, продовжив батьками тут я
виявився асом, закiнчив бабусею i дiдусем, та й то лише з батькового
боку. Такого сорому я ще не вiдчував нiколи. Вiдтодi я пообiцяв собi
довiдатися геть усе про свiй родовiд. Вечорами тепер мене не побачиш
на вулицi. Я, як той Еркюль Пуаро, розпитував i записував свiдчення
мами, тата, дiдуся i бабусi. Навiть написав листа другiй бабусi у
Запорiжжя. Вже через мiсяць я мiг годинами розповiдати про свiй рiд.
Виявляється, я з козацького роду, i у якомусь музеï
Києва є лист, де згадується прiзвище мого пра-пра-
прадiдуся. Це ж треба, а я i не знав! У нашому родi змiшана кров
багатьох нацiй: i полякiв, i росiян, i татар, i навiть такоï
народностi, як мордовська. Я довiдався дуже багато не лише з життя
моïх предкiв, але й з iсторiï, i не лише Украïни. Так я
дiзнався про процес розкуркулення, i вiд нього постраждав i мiй
прадiдусь. Дiзнався також, що мiй дiдусь був нагороджений Орденом
Слави. Довiдався, що наш рiд дуже великий, i розкиданий вiн по всьому
свiту. Так моя двоюрiдна бабуся Настя ще у перiод Другоï
Свiтовоï вiйни потрапила на примусовi роботи до Нiмеччини, вийшла
замiж i залишилась жити там. Але ми пiдтримуємо з нею зв'язок, на
жаль,лише у листах. Час бiжить невпинно, одне поколiння змiнює
iнше, але ми не маємо права забувати своє корiння, родовiд.