Розвиток соцiальноï та соцiально-психологiчноï прози, новi теми й мотиви в прозi, iдеологiчнi тенденцiï в поезiï й прозi
У серединi ХIХ ст. в украïнськiй лiтературi значнорозширюється система головних лiтературних жанрiв. Особливою
рiзноманiтнiстю жанрових форм позначалася поезiя вiд лiричного вiрша до
рiзнотипних (соцiально-побутовоï, iсторичноï, суспiльно-
полiтичноï) епiчних форм, вiд елегiйноï поезiï до
гумористичних спiвомовок, байок, сатиричних вiршiв.
При цьому не тiльки вiдбувався розвиток уже наявних жанрiв, а й
формувалися новi, зокрема такi синкретичнi й полiфонiчнi, як лiро-епiчна
поема (Шевченко , Руданський). Своєрiдну взаємодiю
фольклорноï та лiтературноï стихiй, що йшла ще вiд
гуманiстичних iдей i сатирично-гумористичних жанрiв Ренесансу,
продемонстрував у своïх оригiнальних спiвомовках С. Руданський.
Наприкiнцi цього перiоду в украïнськiй лiтературi поезiя
поступається чiльним мiсцем прозi. Урiзноманiтнюються типи,
характери й структурнi особливостi оповiдноï прози з'являються етнографiчно-
побутовi, соцiально-побутовi, психологiчно-побутовi оповiдання, оповiдання-
iдилiï, а також проза баладного й казкового типу. В процесi
звiльнення вiд фольклорноï iмперсональностi й етнографiчностi
орнаментування формується жанр соцiально-психологiчноï
новели. Вiдбуваються суттєвi змiни композицiйноï структури
оповiдань, що вiдходять вiд лiнiйного принципу зображення долi одного
героя.
Характерно для цього етапу розвитку прози була подiбна до аналогiчного
явища в росiйськiй та рядi захiдноєвропейських лiтератур (Пушкiн ,
Гоголь, Бальзак , Тургенєв ) циклiзацiя оповiдань (Кулiш, Марко
Вовчок , Стороженко) як своєрiдний перехiд до бiльших лiтературних
форм з узагальненим зображенням дiйсностi. Продовжуючи кращi
традицiï оповiдноï прози Г. Квiтки-Основ'яненка, творчо
наслiдуючи Гоголя, новаторськi за формою та iдейно спрямованi оповiдання
й повiстi створює Марко Вовчок.
В арсеналi творiв великих прозових жанрiв знаходимо й рiзновиди повiстi
соцiальноï, соцiально-побутовоï, iсторичноï. Цiнними були
починання П. Кулiша в жанрi реалiстичного роману-хронiки (Чорна рада).
Новим словом в украïнськiй прозi став соцiально-психологiчний роман
А. Свидницького Люборацькi.
Вiдсутнiсть украïнського театру зумовила й повiльний розвиток
оригiнальноï нацiональноï драматургiï. Але й за таких
умов продовжували жити традицiï Котляревського, розвинутi драмою
Шевченка Назар Стодоля, яка поряд iз п'єсами М. Костомарова, Л.
Глiбова, П. Кулiша, О. Стороженка готувала якiсно нову соцiально гостру
й мистецьки яскраву драматургiю М. Кропивницького, М. Старицького, I.
Карпенка-Карого.
Значно розширюються проблемно-тематичнi обрiï лiтератури. Крiм
традицiйноï селянськоï проблематики письменники звертаються до
тем iз життя солдатiв, мiщан, духовенства, рiзночинноï
iнтелiгенцiï, а також до тем з iсторiï та сучасного життя
iнших народiв. У процесi дедалi глибшого освоєння лiтературою
життя у поле зору письменникiв потрапляють новi соцiальнi конфлiкти, що
потребує нових реалiстичних засобiв. Ïх визначає як
типiзацiя зображення характерiв у ïхнiй соцiальнiй зумовленостi,
складностi й психологiчнiй вiрогiдностi, так i художня iндивiдуалiзацiя,
адекватно точне й правдиве вiдображення характерних особливостей нових
явищ.
Процес удосконалення художньоï прози вбирав посилення не лише
єпiчноï об'єктивностi, а й авторськоï присутностi,
його суб'єктивноï позицiï в оцiнцi дiйсностi, що
виражало й свiдоме прагнення зближення авторськоï позицiï з
народним свiтосприйняттям.
Новий характер стосункiв автора з читачем мав не лише розповiсти про
певнi подiï, а й спонукати читача до роздумiв. Посилюється
тенденцiя вiдходу вiд традицiйноï форми оповiдi (вiд першоï
особи) до об'єткивноï оповiдi (вiд третьоï особи), вiд
широких детальних описiв з численними етнографiчними подробицями до
окремих найхарактернiших штрихiв, здатних викликати певнi
асоцiацiï, алюзiï й активiзувати процес читання та сприйняття
твору. На вiдмiну вiд сюжетно завершених фiналiв стали практикуватися й
вiдкритi фiнали. Замiсть фатальноï вiри в провiденцiйно
невiдворотну механiчну закономiрнiсть iсторичного процесу й долi
окремоï людини приходить прагнення осмислити й розкрити внутрiшню
суть реальних явищ, подiй, людськоï поведiнки (це теж було пiд силу
лише реалiстичному мисленню й вiдповiдним засобам його художньоï
реалiзацiï). В мiру осягнення лiтературою життєвих явищ
втрачають популярнiсть звичайнi художнi клiше колiзiй i характерiв,
дедалi бiльше прав завойовує саморух об'єктивноï
дiï та саморозвиток характерiв, що зумовлювало й ширшi iсторико-
просторовi межi зображуваноï дiï та бiльшу сюжетну
полiфонiчнiсть художнiх полотен. Глибокий i рiзнобiчний аналiз дiйсностi
в реалiстичних творах, що спирався на знання конкретного життя,
забезпечував i предметнiший та рельєфнiший, нiж у романтичних
творах, вияв нацiональноï специфiки й своєрiдностi творчостi
. З реалiй iсторичноï дiйсностi тут органiчнiше виростають i
соцiальнi iдеали, й мрiï, i прагнення та дiï персонажiв.
У реалiстичнiх творах знижується роль абстрактного алегоризму йдидактизму, за яких штучна морально-етична заданiсть переважала над
естетичним первнем. Поглиблення аналiтичного пiдходу, посилення
психологiзму в розкриттi сюжетних колiзiй та внутрiшнього життя
героïв зумовили вищий рiвень iндивiдуалiзацiï й типiзацiï
персонажiв. Цим художнiм завданням письменники вчилися пiдпорядковувати
окремi деталi, портретнi характеристики й динамiчнi живi пейзажi засоби,
що набули значного розвитку в реалiстичнiй прозi другоï половини
ХIХ ст.
У пошуках нового позитивного героя протестанта й правдошукача найповнiше
вiдбилося зростання самосвiдомостi народу, процес дальшоï
демократизацiï й гуманiзацiï украïнськоï лiтератури.
Нова проблематика та жанровi форми потребували вдосконалення
образотворчих, художньо-зображальних прийомiв. Це особливо виявилося в
характерi використання ресурсiв народнопiсенноï поетики вiд
безпосереднього ïх запозичення, прямого перенесення й укрiплення в
оригiнальнi художнi твори до творчих трансформацiй фольклорних
стереотипiв.
Як i в iнших лiтературах, процес нацiонального вiдродження, становлення
нацiональноï художньоï свiдомостi супроводжувався iнтенсивним
удосконаленням лiтературноï мови, ïï лексичних,
фразеологiчних i стилiстичних засобiв. Розвиток публiцистичних i лiтературно-
критичних жанрiв та наукових дослiджень з широким колом смислових понять
викликав потребу творення нових слiв, термiнiв. Збагаченню мовного
арсеналу служили й переклади украïнською мовою творiв свiтовоï
лiтератури, зокрема таких загальнолюдських шедеврiв, як Старий та Новий
Заповiт, iншi творiння теологiчноï й агiографiчноï лiтератури.
Дедалi послiдовнiше виявлялася дiалектична єднiсть двох тенденцiй
i до взаємодiï з iншими лiтературами, взаємозбагачення
й певноï унiверсалiзацiï художних прийомiв, i до чiткiшого та
предметнiшого вияву нацiональноï специфiки, художньоï
самобутностi, опертоï на власнi iсторико-культурнi традицiï й
живу мову народу.
Систематична iнтенсифiкацiя лiтературного процесу (попри згаданi
вимушенi, викликанi урядовими переслiдуваннями перерви у видавничiй
справi), поглиблення художнього освоєння життя сприяли якiсному
зростанню украïнськоï лiтератури, посиленню ïï iдейно-
виховноï ролi в суспiльному життi народу.
Iнтереси дальшого розвитку громадсько-культурного життя диктували
необхiднiсть створення системи перiодичних видань, за допомогою яких
можна було б забезпечувати рацiональну органiзацiю лiтературних i
наукових сил, систематичну й планомiрну публiкацiю художнього та
наукового матерiалу, осмислення й узагальнення лiтературних явищ i
процесiв, а зрештою, й прогнозування та спрямовування ïхнього
дальшого розвитку.
Традицiï раннiх народовських часописiв i головну з них прагнення до
створення загальноукраïнського за проблематикою й складом авторiв
перiодичного органу ширше й послiдовнiше розвинув наступний великий лiтературно-
науковий i громадський журнал Правда.
Посилення iнтенсивностi й цiлеспрямованостi украïнського
лiтературного процесу, розширення творчих зв'язкiв iз росiйською та
iншими лiтературами слов'янських народiв сприяли дальшому пiднесенню теоретико-
естетичноï думки в Украïнi, формуванню нацiональноï
лiтературноï критики й лiтературознавства, якi своєю чергою
дедалi вiдчутнiше й ефективнiше впливали на лiтературний процес.
Як i в попереднi десятилiття, значну роль в органiзацiï та
спрямуваннi культурного процесу в Украïнi вiдiгравав М. Максимович.
Великого значення надавав вiн налагодженню систематичноï
публiкацiï творiв народноï поезiï та лiтератури. Широкою
ерудицiєю, прогресивними судженнями про стан i перспективи
лiтературного розвитку в Украïнi позначена його стаття О
стихотворениях червонорусских (Киевлянин, 1841). Ïï наскрiзний
пафос пiдкреслення iсторичноï спорiдненостi украïнських
земель, обстоювання потреби творення єдиноï, спiльноï
культури. Паростки лiтературного вiдродження на захiдноукраïнських
землях Максимович розглядав як вив невмирущого народного духу, а тому
пiддавав суворiй критицi все те, що тому духовi суперечило й було
наслiдком штучного та безперспективного експериментаторства.
Вiрний своïм романтично-фольклорним захопленням, М. Максимович
звертав увагу галицьких письменникiв передусiм на мову народу, на його
пiснi як джерело справнжньоï поетичноï краси.
Теоретико-естетична думка в Украïнi в 40-60-х роках ХIХ ст. певною
мiрою вiдбивала характер та основнi закономiрностi лiтературного
розвитку. В процесi становлення лiтературноï критики здiйснювалася
систематизацiя лiтературно-художнього матерiалу, вiдбувалося формування
прийомiв аналiзу, критерiïв оцiнки лiтературних явищ, осмислення
загальних тенденцiй i перспектив дальшого розвитку лiтератури, робилися
першi спроби розгляду ïï здобуткiв у контекстi
всеслов'янського та свiтового культурного прогресу.
У цей час украïнська лiтературна критика загалом вiдмежувалася вiд
фольклористики i фiлософськоï естетики, сформувалася в основних
своïх змiстових i жанрових рiзновидах. Професiональне зростання
лiтературноï критики посилювало ïï функцiональну
ефективнiсть i роль у спрямуваннi лiтературного процесу. Однiєю з
найважливiших i безперечних заслуг лiтературноï критики цього
перiоду було формування концепцiï єдиноï лiтератури
полiтично роз'єднаного украïнського народу й змiцнення
ïï творчих взаємозв'язкiв з лiтературами iнших народiв
свiту.
Обстоюване Шевченком i його послiдовниками розумiння природи та
призначення мистецтва, вимога тiсного його зв'язку з потребами народу й
часу, утвердження принципiв високоï iдейностi, народностi й
демократизму письменства, пафосу нацiональноï свободи й
соцiальноï справедливостi, гуманiстичне звеличення людини були
найвищими досягненнями нацiональноï художньо-естетичноï думки,
основою тих найкращих традицiй, якi тривали й у подальшi перiоди
розвитку украïнськоï лiтератури.
Усi цi чинники стали передумовою надзвичайноï (принаймнi до початку
60-х рокiв) строкатостi явищ поезiй строкатостi, яка пояснюється
не тiльки вiдмiннiстю творчих iндивiдуальностей i поетичних
темпераментiв, а й перебуванням авторiв у рiзних системах лiтературних
координат, ïхньою орiєнтацiєю на рiзнi, нерiдко
архаïчнi, зразки й естетичнi засади, незнанням шляхiв, уже
пройдених iншими. Практично спiвiснують у часi вияви фольклорного
романтизму (Т. Падура, раннiй Я. Щоголев, М. Костомаров), романтизму поглиблено-
особистiстного (А. Метлинський, Т. Шевченко , М. Петренко, бурлеску (П.
Гулак-Артемовський, П. Бiлецький-Носенко, П. Кореницький, К.
Думитрашко), сентименталiзму (окремi твори М. Шашкевича, В. Забiли, О.
Шишацького-Iллiча, деякi зразки лiрики С. Руданського), вiдгомини
класицизму (О. Духнович, декотрi з поетiв Зорi галицькоï),
просвiтницького реалiзму (Л. Данкевич, байки Л. Боровиковського, казки
Є. Рудиковського), етнографiчного побутописання (Наталя М.
Макаровського, окремi частини поем П. Кореницького та С. Александрова),
реалiзму психологiчного (Т. Шевченко), виникають рiзноманiтнi
посвященiя, поменники, тезоiменитства, що зi стильового погляду недалеко
вiдходять вiд риторичних вправ ХVIII ст.; поряд iз новочасним iсторичним
чуттям й розумiнням iсторiï, наближеним до засад iсторизму (П.
Морачевський, А. Могильницький, О. Павлович), усе ще виразно виявляють
себе релiкти давнього мiфологiчного свiтосприйняття, пiдпорядковуючи
собi саму будову поетичного твору (С. Александров, Я. Кухаренко); те й
iнше нерiдко спостерiгається в творчостi одного й того самого
поета (Т. Шевченко, М. Костомаров, А. Метлинський), при цьому в
поєднаннi з принципом iсторизму мiфологiя, як правило,
здобуває також вимiри iндивiдуалiзованi. Такого рiзнобою творчих
почеркiв, як у 40-вi — 60-i роки, украïнська поезiя не знала
нi перед цим, нi пiсля цього: стара книжна традицiя, що понад два
столiття стабiлiзувала художнє мислення, була вже практично
недiєздатною, нова ж складалася в рiзних точках, не завжди
взаємоскоординованих. Розвиток поезiï середини ХIХ ст.
продовжував живитися енергiєю украïнського нацiонально-
культурного вiдродження, новий етап якого розпочався наприкiнцi ХVIII
ст. Украïнська нацiональна iдея, жеврiючи впродовж усього ХVIII ст.
пiд гнiтом репресивних (передусiм щодо нацiональних культур) заходiв
росiйського великодержавництва, уставних положень i практичних дiй
руськоï православноï церкви (яка всiляко притлумлювала,
особливо на Украïнi вияви свiтськоï культури та, до того ж,
здiйснювала сувору русифiкаторську полiтику), новий потужний поштовх до
вiдродження й розвитку дiстала з рiзною мiрою нацiонально забарвлених
умонастроïв багатьох суспiльних верств, зокрема й простолюду, й
iдеологiчно фрондуючого панства.
Сприяла цьому й епоха розквiту європейського романтичного
народознавства. Романтично-фольклористичний рух iз його гердерiвського
засадаю нацiональноï самобутностi, з увагою до кожного випадку
нацiональноï самоiдентифiкацiï став одним iз стимулiв
розбудження украïнськоï нацiонально-культурноï
свiдомостi, доти в рiзний спосiб утискуваноï й iдеологiчно
дезорiєнтовуваноï.
Украïнське поетичне слово як iнструмент iндивiдуального
самовираження, вислову найзаповiтнiших душевних глибин, поза яким
неможливим є досягнення повноти життя особистостi, найповнiше
засвiдчує такi характеристики у творчостi поетiв рiзного рiвня й
масштабу, серед них М. Шашкевич, Т. Шевченко, М. Петренко, В. Забiла.
Поезiя 40-50-х рокiв засвiдчує загалом високий естетичний рiвень.
Пiсля десятилiть заангажованостi, несення служби полiтицi, релiгiï
тощо, поступово полишаючи сферу проблематики й стилiстики партикулярних
писульок i побутових послань, вiршiв з приводу й на випадок, поезiя 40-50-
х рокiв досить швидко, може видатися раптово, постає у своïй
сутнiснiй естетичнiй природi й суспiльно-нацiональнiй значущостi.
Попри те, що й в попереднiх десятилiттях, й у 40 — 50-х роках
розвиток украïнськоï поезiï мiстить чимало фактiв, якi,
на думку багатьох дослiдникiв, дають змогу говорити про примноження
складових романтичного плану, жанрова система поезiï вказаного
перiоду залишається все iще скутою, можна було б сказати: по-
класицистичному суворою, — iз тим застереженням, що в самому
жанровому складi ïï не вiдiграють визначальноï ролi
залишки (а по сутi, реанiмованi модифiкацiï) класицизму, проте
iнтегровано з достатньою повнотою здобутки преромантичноï й
романтичноï свiдомостi. Найхарактернiшими жанрами, що ïм поряд
iз кiлькома iншими в цих десятилiттях дiстається становище
домiнантне, є байка, балада , послання, епiчна (побутового й
iсторичного плану) поема. З початком 40-х рокiв i в цьому прикметна риса
тогочасного поетичного розвитку здiйснюється своєрiдний
лiричний наступ на останнi з трьох названих жанрiв у творчостi ряду
поетiв.
Як нiколи гостро, в перiод 40 — 50-х рокiв в украïнськiй
поезiï постала проблема людини людини з атрибутами ïï
новочасного фiлософського й художнього розумiння, якого в належному
обсязi ще не знало украïнське ХVIII столiття. Проблема людини перед
новою украïнською поезiєю зявляє себе у
найсуттєвiшому, нацiокультурному зрiзi: як (i чи взагалi) можлива
людина в стихiï украïнського художнього слова. Йшлося,
звичайно, про складну людську проблематику, саму можливiсть образу
особистостi як суб'єкта глибоких, структурованих лiричними
жанрами, переживань, масштабного героя повiстувань, як це було уже
засвiдчено в лiтературах iнонацiональних доби Просвiтництва та
Романтизму (зразками, вiдомими для украïнського лiтературного
процесу цього часу, була, наприклад, творчiсть I. Красiцького, Гете,
Шиллера, Гердера, Г. А. Бюргера, нiмецьких романтикiв, а також Дж.
Байрона, В. Скотта, Ф. Л. Челаковського, А. Мiцкевича, деяких iнших
представникiв слов'янського романтизму).
Одним iз основних предметiв поезiï 40 — 50-х рокiв було
досить iнтерне, сковане, стабiльне украïнське суспiльство;
проекцiєю на нього й позначено загальний образ людини. Поезiя
цього часу, взята на зрiзi явищ цiкавих, проте ще не вершинних, активно
освоює насамперед зовнiшнi, субстанцiональнi характеристики
нацiонального життя його iсторiю, звичаєвий побут, фольклор,
етнографiчнi ознаки в доволi усталених формах, без гостроти й
парадоксальностi можливих (поданих, примiром, у творчостi Шевченка)
узагальнень. Основний масив поезiï 40-50-х рокiв подає
розлоге епiкопоетичне зображення традицiйно-звичаєвого,
малоконфлiктного народного життя (Наталя або Двi долi разом, Гарасько,
або Талан i в неволi М. Макаровського, Вечорницi П. Короницького,
Вовкулака С. Александрова, Стецько П. Писаревського, Змiй К. Думитрашка,
Скит Манявський А. Могильницького, казки Є. Рудиковського, байки
Л. Боровиковського, Л. Данкевича, Л. Глiбова). Перипетiï, що
становлять сюжети цих та iнших творiв, мають назагал незначне вiдхилення
вiд усталеноï, повсякдень повторюваноï в життi норми; деякi з
них, чималi за обсягом, особливо примiтнi вiдсутнiстю скiльки-небудь
виразного конфлiкту (поеми Олеся О. Шишацького-Iллiча, Наталя, або Двi
долi разом М. Макаровського та, небагато пiзнiшого часу, Настуся П.
Кулiша). За своïми становими ознаками на чималiй вiдстанi вiд
цiєï звичайноï людини з простолюду перебувають
(зображенi, по сутi, в такий самий спосiб) рiзнi iсторичнi (часто мiфологiчно-
iсторичнi) дiячi, як-от Мазепа, Наполеон, героï iсторичних поем С.
Руданського, гетьман з однойменного вiрша А. Метлинського. У великому
масивi поетичних творiв 40-50-х рокiв людина зображується
iнтегрованою зi своïм середовищем, без власноï
iндивiдуальностi (тому за свiдоме чи мимовiльне протистояння середовищу
жорстоко розплачується, як, наприклад, у поемах Катерина Т.
Шевченка, Юлиця, або Галя Простоволоса О. Шишацького-Iллiча, байцi
Мандрiвка Л. Глiбова).
Виразнiше окреслено тi колiзiï, якi спираються на бiльшу чи меншу
достовiрнiсть iсторичного матерiалу, або ж на сюжетно атрактивнi народнi
повiр'я, перекази (смерть, закляття, перетоврення в баладах та баладного
характеру лiричних творах, серед авторiв яких А. Метлинський, М.
Костомаров, М. Устиянович, С. Руданський). Лише в незначнiй кiлькостi
поезiй 40-50-х рокiв, де конфлiктнi протистояння розгортаються у
своïх сутiсних рисах, герой перестає бути суто номiнальним.
Йдеться про романтично-сентиментальну лiрику з першими пiдходами до
iндивiдуалiзацiï лiричного героя та зображення (В. Забiла, М.
Петренко, С. Руданський, П. Огiєвський-Охоцький), iз начерками
особистостi лiричного героя (А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко)
та про тi окремi твори лiрики й лiро-епiки, де герой, не прикметний
особливим виявом особистiсного начала, виконує активну роль в
авторському концептуваннi дiйсностi (Вовкулака С. Александрова,
Лiрниковi думи С. Руданського).
I в першiй, i в другiй, i в третiй групах названих поетичних творiв
людина постає передусiм у своïй родовiй сутi, без виразних
iндивiдуальних i особистiсних характеристик, в абстрагованостi вiд
своïх суспiльно-громадських, навiть i (виняток тут образ селянина)
професiйно-станових означень. При цьому, однак, образ ïï
виступає зручним об'єктом прикладання морально-фiлософських
мiркувань про дiйснiсть, механiзмом для випробування тих чи тих морально-
етичних, iсторiософських, свiтоглядних положень. Така, позверхньо
нерозгорнута, природа цього образу людини забезпечує короткий,
миттєвий перехiд вiд начерку зображення, переживання, емпiричного
роздуму до художньо-фiлософського узагальнення.
