Роздуми над творчiстю В. Симоненка
Творчiсть В. Симоненка була самобутнiм явищем в украïнськiйлiтературi. Його поезiï вiдзначалися злободенною тематикою,
непримиреннiстю до кривди, справжньою народнiстю i глибоким
патрiотизмом. Усiх ïх об'єднує любов до
своєï Батькiвщини i народу, прагнення бачити свою Вiтчизну
вiльною, незалежною, бо бачив, як у тенетах бюрократизму, фальшi,
лжепатрiотизму партiйних дiячiв гине Украïна , знищується
найперша i найголовнiша ïï скарбниця духовнiсть. Поет не мiг
дивитися на це спокiйно. Будучи винятково чесною, глибоко порядною
людиною, для якоï правда найвища, вiн у своïх творах гнiвно
прикривав цих убогих духом пiдлабузникiв, недорiкуватих демагогiв,
брехунiв i бездарних господарникiв, що забули про честь i совiсть,
пробиваючись У крiсла й чини.
Ïх би за грати!
Ïх би до суду!
Ïх би до карцеру за розбiй!
Доказiв мало?
Докази будуть!
Лантухи вкрадених вiр i надiй.
Василевi Симоненку довелося жити в роки розквiту бюрократичноï
системи, за часiв тоталiтарного режиму, коли за правдиве слово карали. I
карали жорстоко. Але поет смiливо кидає виклик цим бандам кривляк
та ïхнiй нiкчемнiй продажнiй челядi, якi вважають себе повелителями
свiту. Вони вже не можуть iснувати без похвальби, без возвеличення i
вознесiння в ранг мало не святих. Уже давно не було на свiтi батька усiх
народiв Сталiна, але за часiв тоталiтарного режиму дух його уперто жив.
В одному iз найкращих своïх вiршiв Монархи В. Симоненко
викриває авторитарну свiдомiсть цих сильних свiту цього.
Диктатори, королi, iмператори,
Млiючи в димi хвальби,
Роззявили пащi, мов кратери,
I гукали: Ми символ доби.
Поет протиставляє ïм, обслиненим i обцiлованим, звичайних
простих людей трудiвникiв, справжнiх велетнiв духу.
А поруч вставали некоронованi корифеï i справжнi вождi.
Вставали коперники i джорджоне,
Шевченко пiдводив могутнє чоло,
I бiля вiчного ïхнього трону
Лакузи жодного не було.
Уся творчiсть В. Симоненка була пройнята палкою синiвською любов'ю до
своєï матерi-Вiтчизни, до народу, якому довелося так багато
перестраждати. Поет-шiстдесятник, чесний i безкомпромiсний, В. Симоненко
спрямовує гнiвнi своï обвинувачення проти катiв, якi були
винуватцями страждань народу на цiй багатостраждальнiй украïнськiй
землi, де Уже немає мiсця для могил, Мiльярди вiр заритi в
чорнозем, Мiльярди щасть розвiянi у прах. У вiршi-памфлетi Пророцтво 17-
го року, спрямованому проти цих жорстоких катiв, поет гнiвно кидає
обвинувачення цим дiячам:
Коли б усi одуренi прозрiли,
Коли б усi убитi ожили,
То небо, вiд прокльонiв посiрiле,
Напевно б, репнуло вiд сорому й хули.
Але В. Симоненко твердо вiрить, що украïнський народ пробудиться,встане з колiн, згадає i вiдродить свою велич i славу, усвiдомить
свою нацiональну гiднiсть, яку протягом багатьох столiть вибивали з
нього. Батькiвщина, народ,людина ось улюбленi теми вiршiв В.Симоненка. I
його звертання:
Генiï! Безсмертнi! На колiна станьте перед смертними людьми
стверджує про велику любов, шану до украïнського народу, вiру
в його краще майбутнє .
Нелегкий шлях поета-правдолюбця обрав В. Симоненко, але жодного разу,
протягом свого недовгого життя, не схибив, не звернув iз нього. В одному
зi своïх вiршiв Є тисячi дорiг, мiльйон вузьких стежинок,
який поет написав усього за два мiсяцi до своєï смертi, вiн
розкриває свiй пройдений творчий шлях. Як i лiричному герою, В.
Симоненку видалося малий зажинок почать на нивi перченiй…. Проте
була можливiсть вибратися з такоï халепи: пiти у найми до сусiдiв
або взути холуйськi постоли. Але це б означало зрадити свою ниву,
вiдцуратися вiд рiдного народу, забуть убоге рiдне поле. Батькiвська
нива у вiршi уособлює рiдну краïну. Але цього аж нiяк не мiг
припуститися поет вiрний син своєï землi. I нiякi погрози,
нiякi випробування не могли змiнити його намiрiв, його життєвих
переконань.
Бо нива ця моя!
Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене нiде,
Бо тисяча дорiг, мiльйон вузьких стежинок,
Мене на ниву батькiвську веде. Iшла стежина та й обiрвалася.
Обiрвалося на самому злетi, на найвищiй нотi прекрасного поета, але
творчiсть його коштовна перлина у духовнiй скарбницi нашого народу живе
й буде жити вiчно.
Василь Симоненко — саркастичний i нещадний викривач тупостi
бюрократiв i пiдлостi горе-патрiотив.
Багато хто хотiв би бачити Василя Симоненка тiльки як лiрика, який
оспiвує кохання , любов до Батькiвщини. Та у невеликому за обсягом
доробку поета знайшлося мiсце i саркастичному, нещадному викриттю
тупостi бюрократiï, якi вели краïну до неминучого краху. Вiн
пророче передбачав наслiдки цього процесу, хоча жив у епоху ïх
початку.
Вiрш Злодiй у роки суцiльного застою не мiг бути опублiкований, бо гiрка
правда, яку не хотiли бачити i не бачили можновладцi. Герой твору
селянин, який украв лантух збiжжя. Його впiймали i привели на суд, де i
почали розказувати, як це недобре красти з поля врожай, бо краде вiн у i
себе. Поет майстерно передав нiяковiсть дядька, який вiдчуває свою
провину за негiдний вчинок:
Дядько клiпав товстими вiями,
Важко дивитися в очi ганьбi…
Що може бути парадоксальнiшим, нiж змусити трудiвника красти у самого
себе? Селяни тяжко працювали на колгоспних полях, а на зарплату ïм
ставили полики-трудоднi. А треба ж чимсь годувати господарство, щось
ставити дiтям на стiл. I йшли дядьки з лантухами у колгоспнi комори та
на колгоспнi поля.
Чому вiн злодiй? З якоï речi?
Чому вiн красти пiшов своє?
i жалем i болем питає поет. Хто винен у грiхах цього дядька? Поет
висмiює високi посади демагогiв i брехунiв, якi зламали дядькову
вiру в усе добре i свiтле.
Це вони мають сидiти за ґратами, це ïх треба судити i кидати
до в'язницi за моральний розбiй, за спаплюженi людськi душi.
Доказiв мало?
Доказом будуть
Лантухи вкрадених вiр i надiй.
Нi, не злодiй дядько, який, живучи на землi, тяжко працюючи, не може
прогодувати сiм'ю. Поет називає злочинцями тих, хто обкрадає
народну душу, якi повсiдалися на теплих мiсцях i розказують людям, що
треба жити по совiстi.
Псевдопатрiоти жирiють на народному добрi
Iнших вчать жити чесно,
А самi обмивши губи в кавi,
Дожовуючи свiжий бутерброд,
Ви стаєте великi й величавi
I любите Вiтчизну i народ.
У вiршi Прирученим патрiотам Симоненко звертається до патрiотiв,
якi люблять свiй народ без мiри, коли у мiру вигiдно любить. Вони
закоханi iдею за плату, i автор запитує ïх: Кому ж ви
служите, прирученi Антеï, Вiдiрванi вiд матерi-землi?. Значна
частина невеликого за обсягом твору складається iз питальних
речень, на якi автор i не чекає вiдповiдей. Бо що ж чекати вiп
таких горе -патрiотiв, якi можуть почути народнi вiщi думи i взяти до
серця його тривоги тiльки у черзi за костюмом,
Затиснувши в долонi гаманця.
Хто ваш народ?
Яка у нього доля?
Куди його корiння проросло?
Що можуть вiдповiсти на цi питання прирученi патрiоти? Вони не знають бо
ïм байдуже все, що вiдбувається на цiй землi, хто тут жив,
про що мрiяв. Чи можна достукатися вiршем до серця, яке поросло шерстю?
Але поет не ставить цього собi за мету. Менi здається, що вiн
звертається передусiм до тих, хто ïх може почути:
Як обiпершись вiтровi на спину,
Кричить Тарасова гора:
Нема на свiтi Украïни,
Немає другого Днiпра!..
