Приготування до весiлля
Серед безлiчi обрядiв магiчних дiй та ритуалiв, пов´язаних iз
вступом у шлюб двох людей, до нас дiйшли лише найживучiшi, закорiненi у
древнiх традицiях i вiруваннях, пов´язанi iз прадавнiми культами.
Таким є обряд випiкання короваю. На думку М. Сумцова, у весiльному
обрядi ритуальний хлiб замiняв Жертовну тварину (можливо, корову, звiдси
приказка Коровай багатий, коровай рогатий). Елементи цього обряду тiсно
пов´язанi з Магiєю, культом сонця (вiн обов´язково
повинен бути круглоï форми), культом вогню та домашнього вогнища
(печi, в якiй вiн випiкався), а також культами води (на коровай брали
непочату воду iз трьох, семи чи дванадцяти криниць), зерна (муку брали з
певноï кiлькостi млинiв), дерев та рослин (оздоба з шишок, горiхiв,
листкiв та квiтiв), птахiв (оздоба у виглядi голубiв, лебедiв, соколiв,
гусей, качок), культ яйця (для випiкання брали ритуальну ïх
кiлькiсть 12, 40 тощо). Один з перших дослiдникiв весiльноï
обрядовостi Й. Лозинський вказував, що подекуди поряд iз випеченими
птахами, випiкають яйця, або впiкають ïх у коровай: Тиï яйця
спеченiï служат заслюбленим за присмачок i за знак будучноï
множности (тобто плiдностi).
У минулому весь цей обряд складався iз рiзноманiтних ритуалiв, табу i
пересторог, носив магiчний характер. Елементи магiï простежуються
не лише в тому, якi складовi частини чи речi впiкались в коровай, як
його прикрашали, але i хто мав право брати участь у замiшуваннi тiста та
випiчцi. Це дозволялось робити лише парнiй кiлькостi молодих господинь
(ïх називали коровайницями), кожна з яких була замiжня i щаслива у
сiмейному життi та мала дiтей. Вдовам, розлученим та неплiдним жiнкам
заборонялось бути поблизу того мiсця, де випiкали весiльний коровай,
оскiльки за законами гомеопатичноï магiï вважалось, що
ïхнє горе може перейти на ритуальний хлiб, а з нього на життя
молодого подружжя. Таким чином цей обряд дуже давнiй. Вiн був вiдомий
вже у перiод трипiльськоï доби, про що свiдчать знайденi при
археологiчних розкопках статуетки жiнок-коровайниць, кожна з яких
надiлялась певною функцiєю в обрядi.
Довготривалий процес виготовлення короваю, як й iншi дiйства,
супроводжувався вiдповiдними обрядовими весiльними пiснями, якi за
своïм походженням є такими ж давнiми, як i сам обряд. Цi
тексти, очевидно, виникли на основi ритуальних замовлянь та магiчних
формул, оскiльки мiстять значнi вкраплення язичницьких традицiй.
Набираючи воду до тiста, спiвали пiсню, що за структурою та символiкою
наближена до календарно-обрядовоï:
Ой пойду я та до Дунаю,
Я вашого да короваю
Да стану я да подумаю,
Да й зовсiм не знаю.
А чи менi да воду брати,
Ой пойду я да до Дунаю…
А чи менi да коровай бгати.
Вода набувала магiчного значення i в час ритуального омивання рук
(зливання на руки) перед i у процесi випiкання. Важливе мiсце
вiдводилось культам дерев та вогню, якi у цьому випадку сумiщались за
законами магiï (дух дерев при згоряннi дров переходив у вогонь, а з
вогню у коровай). Виряджаючи боярiв по дрова для випiкання, спiвали:
До бору, бояри, до бору
Загнiчуйте коровай ясненько,
Да рубайте сосну здорову,
Щоб наш коровай ясен був,
Да везiте ïï до дому.
Щоб наш Iвашко щаслив був…
Да рубайте ïï дрiбненько,
Весiльний коровай пекли на вогнi з особливоï деревини (при цьому
важливим був не лише рiзновид дерева, а i його якiсть сосну здорову
тобто воно повинне бути не зiпсутим iз тих же магiчних мiркувань).
Хоча наречена не мала права брати участi в обрядi, та ïï образ
фiгурував у пiснях, якими накликалися щастя та добробут на нову
сiм´ю. Нерiдко окремi з них виконувалися вiд ïï iменi.
Про ïх давнє походження свiдчать елементи астрально-рослиннх
культiв та пов´язанi з ними архетипнi образи:
Спечiть менi коровай красний,
Спечiть менi шишочки краснi,
Як на небi мiсяць ясний.
Як на небi зiрочки яснi.
Невiд´ємним елементом короваю була коса, випечена з тiста,
що уособлювала дiвочу косу. Не виключено й те, що цей ритуальний хлiб
був втiленням нареченоï, ïï плiдностi (його, як i молоду,
величали, вбирали прикрашали зеленню, калиною, стрiчками). Хоча iснують
й iншi точки зору. Зокрема О. Потебня вважає, що часто коровай
прямо називається раєм, тобто небом: Вийся, короваю, як
душенька по раю, ще вище од гаю…155.
Магiчно-ритуальне вшанування печi та родинного вогню як мiсця
перебування домових духiв виявляється у частих звертаннях до печi
пiд час випiкання весiльного хлiба:
Ой пiч стоïть на стовпах,
Ой пiч стоïть на стовпах,
А дiжу носять на руках.
А дiжу носять на руках.
Пече ж наша, пече,
Цiлуйтеся, милуйтеся,
Та спечи нам коровай красний.
Молодiï коровайницi.
Такi давнi пiснi фiксують елементи язичницьких любовних забав при
випiчцi, метою яких було викликати любов мiж нареченими. Як i грища
календарноï обрядовостi, цi забави у далекому минулому
завершувались оргiєю, елементи якоï дiйшли до нового часу у
звичаï закривати коровайниць з ïхнiми чоловiками на цiлу добу
в хатi без дозволу заходити до неï, поки випечеться коровай, а
також у ритуальному запиваннi короваю:
Хоч течи, бочечко, хоч не течи, Або:
Ще наш коровай у печi. А хто в цьому короваю господар,
Як ми коровай виймемо,
То нехай унесе пива збан
Тодi тебе, бочечко, вип´ємо.
Та нехай викупить коровай.
Хоч цей обряд є язичницьким, з утвердженням на слов´янських
землях християнства у пiснi, що його супроводжували, ввiйшли поодинокi
християнськi мотиви, утворивши синкретичне поєднання образiв:
Сам Бог коровай мiсить,
У садочку двi квiточки:
А Пречистая свiтить,
Первая квiтка то ж Iвашко;
А янголи да воду носять,
У садочку двi квiтки:
За всiх Бога просять.
Другая квiтка то ж Мар´єчка.
Iснує думка, що коровай i процес його виготовляння займає
таке важливе мiсце в системi весiльних обрядiв, оскiльки за язичницькими
звичаями укладання важливоï угоди (в тому числi шлюбу)
здiйснювалося шляхом споживання учасниками угоди ритуального хлiба та
солi. На думку О. Фрейденберг, традицiя ïсти розламаного тотема
робила учасникiв цiєï трапези родичами, оскiльки з шматком
тотемноï жертви на кожного учасника начебто сходила частина
тотемного духу.
Не менш архаïчним (а можливо, i бiльш давнiм) є iнший обряд,
найпоширенiшою назвою якого є завивання гiльця (вiльця), вбирання
весiльного деревця. Вiн сягає корiнням прадавнiх часiв поклонiння
деревам як божествам чи одухотвореним iстотам, вшанування священних
гаïв чи плодоносних дерев та пов´язаного з цим язичницького
звичаю вступати в шлюб iз окремими деревами. Як наскрiзний архетип
календарноï та родинноï обрядовостi гiльце є символом
свiтового дерева, що виявляє зв´язок iз мiфами про створення
свiту та збереження роду.
Обряд приготування весiльного гiльця здiйснювався лише неодруженою
молоддю: парубки ïхали в лiс вибирати та рубати дерево (з часом
його замiнила гiлка); дiвчата його наряджали. Цей обряд теж
супроводжувався ритуальними пiснями. Спочатку виконувались твори , в
яких закликали молодь вити гiльце:
Летiв горностай понад сад,
Пускав пiр´ячко на весь сад;
А пiдiте, дружечки iзбирайте,
Ганнусi гилячко звивайте.
Тут теж були своï заборони: весiльне деревце ще називали
дiвуванням, тому його мали право прикрашати лише незамiжнi дiвчата:
Не йдiте, да молодицi, до нас гильце вити,
Ми зов´ємо сами попiд небесами
Да попiд ґаночками,
З красними паняночками, з чорними Галочками.
Як i у випадку з короваєм, дружби закликались до бору по деревце:
До бору, дружечки, до бору,
Та рубайте сосну здорову.
Та несiть же ïï до дому,
Та стаете ïï на столi,
Та на гранчастi перебирчастi скатерцi.
Починаючи прикрашання весiльного деревця, учасники обряду тричi просили
благословення: Благослови, Боже! Благослови, Боже, i отець, i мати,
своєму дитятi вильце звивати; i другий раз у Божий час,
благослови, Боже!.. I третiй раз у Божий час, благослови, Боже!
Гильце прикрашали калиною, барвiнком, рутою, iншими магiчними рослинами;
шишками та горiхами, згодом стрiчками; зробленими зiрками та iншими
паперовими прикрасами. Воно мало те ж значення, що i дерево, про яке
спiвається в колядках, чи весняне майське деревце, чи купальське,
у чому виявляється ґенетична єднiсть усiєï
обрядовостi.
Прикрашання весiльного деревця супроводжувалось обрядовими пiснями на
зразок:
Ой у мiстi, мiстi бубни б´ють,
А в нашiм домi гильце в´ють
Iз червоноï калини,
Iз хрещатого барвiнку,
Iз запашного васильку…
Як i коровай, гильце уособлювало саму наречену, що теж наближає цю
групу весiльних обрядових пiсень до колядок, призначених для дiвчини на
виданнi:
Просилася калинойка
Просилася Марисейка
З лужейка до дуброви:
Ой своего батейка:
Бо юж менi докучают
Дай мя, батейку, вiд себе,
Райски пташейкови;
Бо юж ти ся надокучали
Гилейку ми поламали,
Молодиï молодчикi;
Ягодойкi визубали.
Подвiройко ти здоптали,
Головойку зклопотали… А завершивши наряджати гильце, старша дружка
його пiдiймала, i при цьому спiвали: Старша дружечка, старша всiх, А
пiдняла гилечко вище всiх; Ой Палазю, серце, викупи своє гильце!
Як бачимо, iснував обряд викупу гильця, записiв про який майже не
збереглося. Готове деревце запихали в коровай, або низ його запiкали в
тiсто. На зв´язок весiльних деревця й короваю вказував О. Потебня,
ïх подiбнiсть виявляється, зокрема, у спiльнiй назвi рай:
Колесом, колесом вгору сонце йде;
А нашiй Марусi рай ся в´є.
Марусенько, дiвонько, хто ж тобi той рай дав?
Дав менi Бiг i батенько мiй.
Вчений пояснював це тим, що до Християнства слово рай… означало
небесне дерево… В колядках дерево названо райським. Воно було
одним iз центральних ритуальних об´єктiв весiлля. З ним
наречена i дружки ходили запрошувати гостей, бояри на конях везли його
перед молодими до шлюбу, воно стояло на столi перед молодятами пiд час
гостини.
Символiчно наближеною до цього обряду була низка ритуалiв, що
вiдбувались пiсля завивання гильця i об´єднувалися спiльною
назвою дiвич-вечiр:
Тепер у нас да дiвич-вечiр,
А на макiвочцi ластiвочка,
Рано-рано, да дiвич-вечiр хороше
Да свила гнiздечко iз чорного шовку, iзряжен,
Да вивела дiтки-однолiтки:
У три стiни камiнниï, четвертая
Перве дитятко молодий Андрiйко, золотая;
А друге дитятко молода
А на тiй стiнi терем стоïть, Марусенька.
А на теремочку макiвочка.
