Повтори на фонемному рiвнi

Давно замiчено, що повторюванiсть фонем у вiршах пiдкоряється трохи iншим законам, чим у нехудожнiм мовленнi. Якщо розглядати звичайне мовне вживання як неупорядковане (тобто не брати до уваги властиво язиковi закономiрностi побудови), те поетична мова стане як упорядкований особливим образом, у тому числi й на рiвнi фонем
Найбiльш частий (вiрнiше, найбiльш помiтний у силу своєï елементарностi) випадок — пiдбор слiв таким чином, щоб певнi фонеми зустрiчалися частiше або рiдше, нiж у тiй язиковiй нормi, що важко сформулювати, але яка дана кожному владеющему даною мовою iнтуïтивно. Ця норма реалiзується особливим образом — непомiтнiстю. Поки ми не зауважуємо тоï або iншоï сторони мови, можна бути впевненим, що побудова ïï вiдповiдає нормам уживання. Навмисне згущення у вживаннi того або iншого елемента робить його помiтним, структурно активним. Знижена частотнiсть також може бути способом видiлення. Однак, у силу того що язикова норма дає по всiх рiвнях певне, часом значне, вiдстань мiж нижньою й верхньою границями допустимостi, а також через малi обсяги лiтературних текстiв, внаслiдок чого вiдсутнiсть того або iншого елемента може вiдбутися зовсiм випадково, структурне iз частiше будується iншим способом. Йому передує правильно органiзована пiдвищена частотнiсть, що створює певну ритмiчну iнерцiю. I вуж потiм, на мiсцi, де очiкується поява даного елемента, вона вiдсутнiй. Цим досягається ефект зруйнованостi, iмiтується мнима неорганiзованiсть, простота, природнiсть тексту
Крiм частоти повторюваностi тих самих фонем iстотна повторюванiсть ïхньоï позицiï (на початку слiв або вiршiв, у флективних елементах, пiд наголосами, повторюванiсть груп фонем вiдносно один одного та iн.).
Повторюваностi фонем у вiршi мають певну художню функцiю: фонеми даються читачевi лише в складi лексичних одиниць. Упорядкованiсть щодо фонем переноситься на слова, якi виявляються згрупованими деяким чином. До природних семантичних зв'язкiв, що органiзують мову, додається “сверхорганизация”, що з'єднує не зв'язанi мiж собою в мовi слова в новi значеннєвi групи. Фонологiчна органiзацiя тексту має, таким чином, безпосередньо значеннєве значення
Розглянемо основнi фонологiчнi зв'язки уривка з поеми М. Цветаевой. У першому вiршi — стiйке алiтерацiйне з'єднання: зерном загублена. Зiставлення цих двох слiв i зв'язок з мiфом про Персефоне активiзують в “зернi” мiфологiчний сюжет: “съедание плода (символ любовi) — причина загибелi”. Однак цей зв'язок “зерна” з любовною символiкою розкривається повною мiрою тiльки через фонологiчнi зв'язки другого вiрша. Якщо збiг початкового “з” поєднує “зерном” i “загублена”, то спiльнiсть групи “губ” зв'язує кiнець першого рядка iз другий, а семантику загибелi зi значенням “губи”. При цьому другий рядок дуже тiсно спаяний фонологически: “упорствующий” повторює вокалiзм першого слова ( уб-уп), а “багрець” — його консонантизм (гб — бг).
У результатi складається деяке семантичне цiле, що включає перетинання областей значень цих трьох слiв
Весь цей цикл значень пов'язаний з Персефоной, що у наведеному уривку замiщає “я” iнших глав поеми. Протипоставлене йому “ти” також має своє фонологiчне “поширення”. “Зазублинами”, “зiрки золотий зубець” — модуляцiя ” з-зуб — зв-зд — злт — зуб” створює зв'язаний ряд, загальне, виникаюче на перетинаннi лексичних значень компонентiв, семантичний змiст якого приписується “вiям”. Цi два значимих ряди, вiдтворюючи конфлiкт “я” i “ти”, зближенi й протипоставленi звуковою спiввiднесенiстю: “загублена — зазублинами” i “багрець — зубець”.
(*73) Таким чином, фонологiчна органiзацiя тексту утворить сверхъязиковие зв'язку, якi здобувають характер органiзацiï змiсту
Поширене подання про те, що звукова органiзацiя тексту — це конструкцiя, складена з деяких спецiально пiдiбраних поетом звучань. Причому пiд “звучаннями” розумiються акустичнi одиницi певноï фiзичноï природи. Виходячи iз цих подань, говорять, що, вивчаючи звукову органiзацiю, варто звертати увагу на транскрипцiю, а не на графiку. На дiлi питання значно складнiше. Органiзацiя будується по декiлькох рiвнях: в одних випадках упорядкованi диференцiальнi ознаки фонем або ж аллоформи (це особливо iстотно для мов, у яких вимова фонеми залежить вiд позицiï ïï в словi)1, як у сучасноï росiйськоï поезiï, в iншi — фонеми, у третiх — в органiзацiю включаються й морфологiчнi впорядкованостi. Так, прийменник “з” у певних позицiях буде вимовлятися лунко, але через спiльнiсть морфологiчноï функцiï вiн буде ототожнюватися iз глухими вимовами цього прийменника Ви — з вiдрижками, я — iз книжками,
Iз трюфелем, я — iз грифелем,
Ви — з оливками, я — з римами,
З пикулем, я — сдактилем.
(М. Цнепшека. “Стiл”)
“З” тут вимовляється те як “з”, те як “з”, але морфологiчна (i графiчна) спiльнiсть змушує звертати увагу на безперечну єднiсть цього елемента в повторюванiй структурi тексту. У цьому випадку увага до графiки вiрша дасть бiльше, нiж транскрибування
У звичайному мовленнi спiввiдношення рiвнiв диференцiальних ознак фонем, графем, морфем автоматизовано, i ми сприймаємо всi цi сторони в єдностi. У поезiï, оскiльки однi iз цих рiвнiв у текстi можуть бути додатково впорядкованi, а iншi нi, мiж ïхньою спiввiднесенiстю виникає воля, що дозволяє зробити значимоï саму систему спiввiдношень. Залежно вiд того, що в цьому комплексi буде в найбiльшiй мерi впорядковано, може бути корисно вдатися до аналiзу транскрипцiï, що фiксує реальну вимову, морфемноï або графiчного запису
Зi сказаного можна зробити ряд висновкiв. Самий iстотний з них — той, що так звана музикальнiсть вiрша не є явище акустичне по своïй природi. У цьому змiстi протиставлення “музикальностi” i “змiстовностi”, у найкращому разi, просто не вiрно. Музикальнiсть вiрша народжується за рахунок тоï напруги, що виникає, коли тi самi фонеми несуть рiзне структурне навантаження. Чим бiльше розбiжностей — значеннєвих, граматичних, iнтонацiйних i iнших — (*74) падає на спiвпадаючi фонеми, чим вiдчутнiше цей розрив мiж повтором на рiвнi фонеми й вiдмiннiстю на рiвнях будь-яких ïï значень, тим музикальнее, звучнiше здається текст слухачевi. Iз цього випливає, що звучнiсть тексту не є його абсолютне, чисто фiзичну властивiсть. Для слухача, що заздалегiдь знає весь набiр можливих у даного поета або напрямку рим, неможливо яскраве сприйняття фонологiчноï сторони тексту. Iз цим зв'язане вiдоме в iсторiï поезiï явище — старiння слiв. Слова “у звичку входять, старiють як плаття” (Маяковський). Про устарении рим писав i Пушкiн , i багато хто пiсля нього. Однак лексичний склад мови мiняється не настiльки швидко, i “застарiла” в однiй системi рима, заборонений у силу своєï банальностi тип звуковоï органiзацiï, вступаючи в новi культурнi контексти, стає несподiваним, здатним нести iнформацiю. Звучання слiв “молодiє”, хоча самi цi слова залишаються по своєму фонетичному складi без змiн
Тверде розумiння того, що фонема не просто звук певноï фiзичноï природи, а звук, якому в мовi мистецтва приписане певне структурне значення, звук, осмислена по багатьом рiвням, по-особливому висвiтлює проблему звуконаслiдування. Звичайно в цьому зв'язку пiдкреслюється зближення поетичноï звукописи зi звуками реального миру. Але подiбностi тут не бiльше, нiж мiж реальним предметом i будь-яким способом його зображення. Фiзичний звук вiдтвориться засобами фонем, тобто звукiв системних i осмислених. “Природнiсть” i “аморфнiсть” цих звукiв вторинна й нагадує иллитерати — випадки, коли екстралингвистические звуки, видаванi людиною, наприклад чхання або кашель, передаються фонемами (або на листi — графемами), тобто одиницями мови. У цих випадках ми маємо справу не з точним вiдтворенням, а з умовним, прийнятим у данiй системi, вiдповiднiстю. Показово, що звуконаслiдувальнi вигуки, що вiдтворюють лементи рiзних тварин, не збiгаються в рiзних мовах. Вiдповiднiсть мiж звуконаслiдуванням i його об'єктом iснує лише в межах тоï або iншоï мови, хоча, звичайно, i вiдрiзняється бiльшоï, у порiвняннi зi звичайними словами, иконичностью.
У зв'язку iз цим iнший змiст одержує проблема заумноï мови. Iснуюче подання про заум як про нiсенiтницю неточно вже тому, що “безглуздий (тобто позбавлений значень) мова ” — це протирiччя в термiнах. Поняття “мова” має на увазi механiзм передачi значень (змiстiв). Так званi заумнi слова складенi з фонем, а дуже часто й з морфем i кореневих елементiв певноï мови. Це слова з незафiксованим лексичним значенням. Однак це саме слова, оскiльки вони мають формальнi ознаки слова й укладенi мiж словоразделами. Раз це слова, те, отже, передбачається, що в них є значення (слiв без значень не буває), тiльки воно з якоï- небудь причини невiдомо читачевi, а iнодi й авторовi (”Люблю я дуже це слово, Але не можу перевести” (”Євгенiй Онєгiн”) — випадок, коли автор не може дати або робить вигляд, що не може дати переклад слова, типологически близький до зауму). А. Кручених, уводячи поняття зауму, мав на увазi суб'єктивнi, текучi, iндивiдуальнi значення, що протистоять “застиглоï” загальномовним зна-(*75)чениям слiв. Таке розумiння було визначено його лiтературною позицiєю й логiкою полемiчноï боротьби навколо мови поезiï. Уважати це визначення дотепер обов'язковим для науки немає нiяких пiдстав
Текст публiкуємо по книзi Лотман Ю.М. Про поетiв i поезiю: Аналiз поет. Тексту Мистецтво-Спб, 1996.-846c.