Подорожi Гулливера як сатиричний i фiлософський добуток

Особливий характер творчостi С., його похмурi памфлети, роман Подорож
Гулливера, вся його страшна, що часом доводить до жаху сатира —
свiдчення аж нiяк не тiльки своєрiдностi його особистостi i його
таланта, але й властивим многим його сучасникам настроïв, свiдчення
розчарувань кращих i честнейших людей Англiï в результатi бурж
революцiï 17в, розчарування, що приводило iнодi до розпачу й
невiр'я в який-небудь соцiальний прогрес взагалi. Свифт по перевазi
письменник полiтичний. Тiльки недуги суспiльства у всiй ïхнiй
сукупностi — безглуздий iнститути, забобони, жорстокiсть
гнобителiв, гнiт всiх фарбувань — соц, религ, нац —
переслiдують його. Мабуть, вiн не вiрить у кiнцеве торжество
справедливостi, але не складає зброï
Подорожi Гулливера: Герой зробив 4 путеше-я в незвичайнi краïни.
Оповiдання про ïх ведеться у формi дiлового й скупого звiту
мандрiвника. Англiя з надлишком постачена книгами подорожей, —
гарчить Гулливер, незадоволений тим, що автори таких книг, розповiдаючи
про всякi небилицi, прагнуть тiльки розважити читачiв, тим часом головна
мета мандрiвника — просвiщати людей i робити ïх кращими,
удосконалювати ïхнi розуми як дурними, так i гарними прикладами
того, що вони передають вiдносно чужих краïн. Тут ключ до книги
Свифта: вiн хоче удосконалювати розуми, а тому шукає в його
фантазiях фiлософ пiдтекст. Скромнi й скупi записи Гулливера, хiрурга,
корабельного лiкаря, рядового англiйця нетитулованоï й
небагатоï людини, витриманi в самих невибагливих вираженнях,
мiстять у собi у своєрiдному iносказаннi приголомшливу сатиру на
всi сформованi й форми, що iснували, людського гуртожитку й зрештою на
все людство, що не зумiло побудувати общест вiдносини на розумнi
початках
Сучасник Свифта Дефо показав романтиковi первооткритий, поезiю
освоєння європейцями нових земель. Свифт розкрив прозу цього
освоєння, жорстоку реальнiсть речей. Свифт звертався до всiх людей
миру, i головним чином до так званим цивилизац народiв, iз самими
жорстокими обвинуваченнями. Нещадний у своïх нападках. Його
називали мiзантропом, людиноненависником, його сатировi —
злiсноï. Вiн показав себе рiшучим противникрм завойовницьких вiйн,
виступаючи вiд iменi республiки гуманiстiв. Король велетнiв, а за ним
коштує сам Свифт, жахнувся, коли Гулливер розповiв йому про
новiтнi винаходи вiйськовоï технiки
Невибагливий, покладливий, терплячий Гулливер, як i належало бути
англiйцевi, вихованому в дусi пiдлесливостi перед сильними миру цього(
iронiя Свифта), все-таки знайшов у собi сили й смiливiсть вiдмовитися
служити справi поневолення й гноблення народу. Весь текст свiдчить про
те, що вiн взагалi був проти всяких королiв. Коштує тiльки йому
торкнутися цiєï теми , як весь його сарказм назовнi. Вiн
знущається з людей, над ïхнiм низькопоклонством перед
монархами, над ïхньою пристрастю зводити своïх королiв у сферу
космiчних гiпербол. Крихiтного короля лiлiпутiв поданi величаю могутнiм
iмператором, вiдрадою й жахом всесвiту. Гулливер, вихований у дусi
пiдлесливостi перед королями, зберiгає цей страх i в краïнi
лiлiпутiв. Народ, подiбно Гулливеру, при всiх гiгантських своïх
розмiрах i силi, iз трепетом простираються перед ним, добровiльно
вiддаючись у рабство. Усвiдомлюючи це, Гулливер проте дозволив прикувати
себе ланцюгами до стiни. Iронiя автора ясна
Презирство Свифта до королiв виражається всiм ладом його
оповiдання, всiма жартами й глузуваннями (спосiб гасiння пожежi в
королiвському палацi — простим сечовипусканням Гулливера й т.д.) В
iншiй краïнi, де довелося побувати Гулливеру, вiн по мiсцевому
звичаï звернувся до короля iз проханням призначити день i годину,
коли вiн милостиво соизволит удостоïти його честi лизати пил у
пiднiжжя його трону.
У першiй книзi(Подорож у Лилипутию ) iронiя в тiм уже, що народ, у
всьому схожий на iн народи, з якостями, властивими всiм народам, з тими
ж суспiльств iнститутами, чтои у всiх людей, — народ цей —
лiлiпути. Тому всi домагання, всi установи, весь уклад —
лiлiпутський, тобто до смiшного крихiтний i жалюгiдний. У другiй книзi,
де Гулливер показаний серед велетнiв, крихiтн i жалюгiдним
виглядає вiн сам. Вiн бореться з мухами, його лякає жаба.
Поняття великого й малого суть поняття вiдноснi —
фiлософствує автор. Але не заради цiєï сентенцiï
почав вiн своє сатарич оповiдання, а з метою позбавити весь рiд
человеч вiд дурних домагань на якiсь привiлеï одних людей перед
iншими, на якiсь особливими права й переваги
Свифт iз таким же презирством ставиться й до знатi, як i до королiв. Вiн
смiється над порожньою й дурною боротьбою партiй(низкокаблучники й
висококаблучники, за яких проглядаються торуй i вiги), порожньою й
дурною сварою тупоконечников i остроконечников, що влекет
кровопролиття(натяк на религ вiйни). Смiється над порожнiми й
дурними обрядами. ….уржуазия Англiï хвастається й
хвастається дотепер своïми парламентськими волями й
законнiстю. Свифт уже 250 рокiв тому викрив цi мнимi волi. Запальнiсть
Свифта пояснюється його невдоволенням тим, що вченими, зайнятими й
захопленi чисто науковими проблемами, не бачили бiльше важливих соц
проблем. Фiлософи своï политич твору присвячували виправданню
iснуючого порядку речей, ученi не пiклувалися, яке застосування знайдуть
науковi вiдкриття
У книзi Свифта рiзко розмежованi 2 полюси — полож i отриц. До
першого ставляться гуингнми(коня), до другого — иеху(звироднiлi
люди). Иеху — огидне плем'я брудних i злiсних iстот, що живуть у
краïнi коней. Iсторичнi прогнози автора безнадiйнi. Людство
деградує. Причини цього — загальнi хвороби людства: внутр
звади суспiльства, вiйни мiж народами. Гуингнми(коня) навпроти не знали
вiйн, у них немає королiв, немає слiв, обознач неправда й
обман
Свифт не роздiляв вiри в розум. Алегоричний змiст притчi про коней ясний
— письменник кличе до опрощення, до повернення в лоно природи, до
вiдмови вiд цивiлiзацiï
Свифт — майстер iронiчного оповiдання. Усе в його книзi пронизано
iронiєю. Якщо вiн говорить найбiльший, всемогутнiй, значить справу
йде про незначн i неспроможному, якщо згадується милосердя, то
мається на увазi жорстокiсть, якщо мудрiсть, те яка-небудь
безглуздiсть