Пiснi про кохання

Пiснi про кохання це жанрова група пiсень, де реальне життя
вiдступає на другий план (так, нiби його i не iснує), у них,
як правило, не згадуються побутовi реалiï (предмети щоденного
вжитку, елементи домашньоï працi). Закоханi зустрiчаються в
ситуацiях, де завжди iснує небезпека втратити цю iдилiю
(прокинеться мати чи почують сусiди i т. п.). Тому незалежно вiд того,
чи оспiвується кохання щасливе, чи нещасне, усi цi пiснi є
сумними i дуже драматичними. Навiть тодi, коли закоханим не
загрожує нi розлука, нi нещастя, у них пiдсвiдомо
виявляється вiдчуття, що цей земний рай може бути втрачений.

Крiм образiв молодоï пари, найчастiше створюється образ
матерi, яка виступає або доброю чуйною порадницею
(застерiгає дочку вiд необдуманих вчинкiв, не пускає до хлопця-
гультяя; сина застерiгає вiд дiвчат, що вмiють чаклувати) або ж
злою розлучницею, яка не хоче зрозумiти почуття своєï вже
дорослоï дитини.

Зустрiчаються образи братiв та сестер закоханих, що або допомагають
влаштувати ïм побачення, або перешкоджають ïм зустрiчатися.
Бувають випадки, коли брат чи сестра є суперниками в коханнi,
недоброзичливими виступають злi сусiди, часто непоряднiсть
проявляється з боку близьких друзiв (суперницею дiвчини є
ïï найближча подруга, що вiдбирає в неï коханого).

Серед найпоширенiших мотивiв пiсень про кохання можна назвати такi:
мотив вiрностi, в якому знайшли своє вiдображення морально-етичнi
принципи украïнського народу, його погляди на щасливе кохання (що
є можливим лише при взаємностi почуттiв). Справжнi закоханi
обiцяють один одному кохати до смертi, запевняють, що будуть кохати
вiчно. Саме такi почуття вважалися запорукою щасливого сiмейного життя.
Йому протиставляється мотив невiрного, зрадливого кохання, яке
завжди сприймається як велика трагедiя для обдуреного хлопця чи
дiвчини, глибоко переживається. Його супроводжують картини
безсонних ночей (коли дiвчина до ранку чекає коханого, а вiн не
приïжджає, бо пiшов до iншоï), вiдчуття безвихiдностi,
болю зради. Особливого драматизму набуває цей мотив, коли
суперницею виявляється близька товаришка (чи товариш). З двома
попореднiми тiсно переплiтається мотив розлуки. Вiн набуває
рiзноманiтних виявiв: вимушена розлука двох закоханих, що повнi
сподiвань на зустрiч, очiкування на вiстку вiд милого (милоï);
зловiща непередбачена розлука, що вiщує розставання, втрату
милого, розрив стосункiв.

Дуже драматичним є мотив нероздiленого кохання. Часом
об´єкт такого кохання i не здогадується про почуття
iншого, або ж просто не вiдповiдає взаємнiстю, що
завдає душевних стражданнь, може спричиняти хворобу (чи навiть
смерть). Кульмiнацiя цього мотиву виявляється у пiснях про хлопця,
кохана якого виходить замiж за iншого, (особливо, якщо вона виходить не
з власноï волi, а з примусу), i вiн усвiдомлює, що ïм
уже нiколи не бути разом. Близькою до цього є тема взаємного
кохання двох людей, яким не судилося вступити в шлюб через незгоди мiж
ïхнiми сiм´ями чи майнову нерiвнiсть (вiн багатий, а вона
бiдна). Психологiчною напругою цi пiснi близькi до балад. Неприйняття
буденностi у них проявляється через вияв протесту проти усталених
поглядiв на те, що багатий хлопець не може взяти бiдноï дiвчини, чи
що дiвчина змушена виконувати волю своïх батькiв, виходячи замiж за
нелюба.

Баладна традицiя проявляється також у пiснях, де йдеться про
чарування чи ворожбу:

В саду ходила, квiти збирала,

 Тепер до тебе ходити мушу.

Кого любила причарувала. 

Ходити мушу, любити буду,

Причарувала серце i душу 

Скажу по правдi сватать не буду.

Вони часто наповненi незвичайними, небуденними ситуацiями (вдова
приворожує молодого хлопця, дiвчина чужого нареченого i т. п.).

Дозволь, мати, вдову взяти.

Вдова вмiє чарувати.

Вдова буде шанувати.

Вчарувала мужа свого,

Не дозволю вдову взяти

Вчарує й тя молодого.

Вiд балад такi пiснi вiдрiзняються тим, що в них вiдсутнiй епiчний
компонент (сюжетнiсть, розповiднiсть). Вони, як й iншi лiричнi пiснi,
побудованi на якомусь життєвому епiзодi, але в них
розвивається не сюжетна канва, а вiдтворюється духовний
стан, спричинений цим моментом: почуття, думки, не зупиняючись на
причинах, наслiдках, розв´язцi подiй, що викликала цi емоцiï.

Пiснi про кохання перегукуються також iз казкою (бiльшiсть казкових
сюжетiв побудованi теж на любовному конфлiктi). Крiм казкових екзотичних
пейзажiв, використовуються iншi казковi елементи, наприклад, образ
судженоï дороги:

Ой три шляхи широкiï докупи зiйшлися

  На чужину з Украïни брати розiйшлися.

Неодноразово повторюється прийом потрiйностi:

Ой у полi три криниченьки.

Любив козак три дiвчиноньки

Чорнявую i бiлявую, Третю руду, препоганую.

Казкового колориту надається силам природи, до яких звертаються
лiричнi героï i персонажi за допомогою, порадою:

Мiсяць i зiроньки, чом ви не сяєте,

А мiй миленький любить другу, чом ви не скажете?

Або:

Соловейку, рiдний брате. Виклич менi дiвча з хати.

Такi звертання до сил природи, що тепер здаються художнiми метафорами,
є вiдлунням древнiх форм магiï та ворожiння за допомогою
небесних свiтил, дерев; часте звернення у лiрицi за порадою до птахiв
є залишком ритуалiв птаховолхвування.

Мiфологiчно-символiчного значення набуває архетип води у всiх його
модифiкацiях. Закоханi живуть на рiзних берегах (у рiзних свiтах подiл
на своïх i чужих), побачення вiдбувається коло рiчки, перейти
чи переплисти рiчку означає одруження:

Тече рiченька невеличенька Скочу-перескочу… Вiддайте мене, моя
матiнко, За кого я хочу.

Або:

Взяла вiдеречка та й пiшла по воду,

А там хлопцi-риболовцi прекраснi на вроду.

Хлопцi-риболовцi прекраснi на вроду,

Вiзьмiть мене на той човен, перевезiть без воду.

Ми б тя перевезли, щоб хвиля не била, Якби твоя стара мати тяжко не
тужила.

Не буде плакати, не буде тужити,

Вона сама добре знає не мала´м з ким жити.

Звiдси символiчне значення образу кладки: хлопець зустрiчає
дiвчину на хисткiй кладцi, що означає непостiйнiсть почуттiв,
зрадливе кохання.

Поетику пiсень про кохання вирiзняє:

  романтичний характер зображення дiйсностi, для якого властивi
iдеалiзацiя почуттiв лiричного героя (наприклад, закохана дiвчина нi про
що бiльше не думає, крiм свого обранця не ïсть, не спить,
чекаючи на побачення з ним):

А я вiзьму крiселечко,

Сяду край вiконця.

Я ще очi не зiмкнула,

 А вже сходить сонце.

(Цвiте терен)

  гiперболiзацiя душевних драм (втрата коханого сприймається,
як кiнець життя):

Ой не хочу, дiвчинонько,

На твiй посаг дивитись.

Краще пiду в синє море,

 В бистру рiчку топитись.

сентименталiзацiя надмiрна чутливiсть героïв (вони плачуть,
зiтхають пiд час побачень, козак ридає, коли втрачає
дiвчину):

Гиля, гиля, сивi гуси.

Гиля, гиля до води.

Посватали дiвчиноньку

Плаче козак молодий.

Або:

 (Гиля, гиля, сивi гуси)

А у гаю край Дунаю з тою самотою Плачу, тужу ще й ридаю, мила, за
тобою…;

  драматизм, що виявляється у напруженостi змiсту,
психологiчнiй насиченостi, контрастностi почуттiв, небуденностi
життєвих епiзодiв;

  лiризм поетизацiя людських почуттiв, оспiвування внутрiшньоï
краси i величi душi.

З художньо-поетичних засобiв найчастiше використовуються

Епiтети:  бiле личко, яснi очi, уста малиновi;

Порiвняння:  чорнi очка, як терен;

Паралелiзми:  Не всi тiï та й сади цвiтуть,

Що весною розпускаються. Не всi тiл. набираються, Що любляться, та й
кохаються. По цей бiк гора, по той бiк гора, А мiж тими крутими горами
сходила зоря. А то не зоря дiвчина моя З новенькими вiдерцями по водицю
йшла

Метафори:  Посадила огiрочки близько над водою.

Сама буду поливати дрiбною сльозою.

Синекдохи: Плачте, очi, плачте карi,

Така ваша доля Полюбили козаченька При мiсяцi стоя.

Пiсням про кохання характерна традицiйна символiка. Первiсне
єднання з природою спричинило велику кiлькiсть архетипiв та
символiв на основi природних явищ, рослинного, тваринного свiту.
Найпоширенiшi з них: пара голубiв закоханi:

Коло млина, коло броду Два голуби пили воду;

Зiрка дiвчина, мiсяць хлопець:

Котилася зоря з неба, Та й упала додолу. Та й хто мене, молоду дiвчину
Проведе додому?;

Зозуля дiвчина, сокiл хлопець:

Кувала зозуля в стодолi на розi, Заплакала дiвчинонька в батька на
порозi Козаче-соколю, вiзьми мене iз собою На Вкраïну далеку; хмiль
символ хлопця-гультяя:

Ой хмелю мiй, хмелю,  Ой сину ж мiй, сину,

Хмелю зелененький,  Сину молоденький,

Де ж ти, хмелю, зиму зимував,  Де ж ти, сину, нiчку ночував,

Що й не розвивався?  Що й не роззувався?

Цi мотиви спорiднюють лiричний жанр з мiфологiєю: Судячи по
залишках нашоï мiфологiï в пiснях, здається, мало у
якого народу була так оживлена i осимволiзована рослинна природа ;
дерева i трави часто говорять i мiж собою, i з птахами, i людьми, i
мають символiчне застосування до людини.

Поряд iз символами використовуються персонiфiкованi образи-архетипи
сонця, вiтру, дощу, ворона та iн. У них вiдображенi давнi анiмiстичнi
вiрування, якi також вiдбитi у замовляннях, що вводяться як елементи
пiснi:

  до мiсяця:

Ой не свiти, мiсяченьку,

Не свiти нiкому, Тiльки свiти миленькому,

Як iде додому;

  до сонця:

Ой прийди, прилини,

Ти, яснее сонце,

То я тебе пущу

Та й через вiконце.

Пiснi про кохання , як найдавнiший пласт народноï лiрики, увiбрали
в себе елементи усiх iсторичних епох нашого народу. У них вiдбитi давнi
язичницькi вiрування, пов´язанi з древнiми обрядами i культами,
якi особливо виразно звучать у пiснях, давнiших за походженням, де
зустрiчаються риси магiï ворожiння, чарування. Вони перегукуються з
обрядовою лiрикою, з якоï запозичили елементи поклонiння стихiям i
одухотворення сил природи, анiмiстичнi уявлення, еротичнi мотиви.
Пiзнiшi нашарування епохи християнства проявляються у пiснях про кохання
у виглядi морально-етичних норм, усталених в народi, переступивши якi,
молодята наражаються на вселюдський осуд. У такому поєднаннi
iнтимна народна лiрика вповнi вiдображає визначальнi риси
украïнськоï ментальностi (доброту, лагiднiсть, емоцiйнiсть),
прiоритетнi цiнностi украïнцiв (вiрнiсть, взаємоповага,
щирiсть), особливостi етнопсихологiï (сентиментальнiсть,
чуттєвiсть, вразливiсть). Те, що пiснi про кохання найширше
побутують у народi, вказує, що саме в них найорганiчнiше
поєднанi думки, уявлення, моральнi норми, притаманнi
украïнцям, саме вони найповнiше розкривають внутрiшню суть душi
украïнського народу.