Особливостi поезiï Томаса Стернса Элиота

В англомовнiй культурi Томас Стернc Элиот (1888-1965) займає особливе мiсце. Насамперед вiн вiдомий як поет. Його iм'я заслужено ставлять в один ряд з iменами видатних поетiв ХХ столiття: У. Б.Йейтса, Э. Паунда, П. Валери, П. Клоделя, Р. М.Рильке й iн. Якщо на початку нашого сторiччя Элиот уважався експериментатором в областi англiйського вiрша, творцем авангардного мистецтва, то iз середини 40-х рокiв вiн стає мэтром англiйськоï поезiï. Утворений читач бачить у ньому автора програмних для англiйськоï лiтератури поетичних добуткiв: Марна земля (The Waste Land,1922), Попелясте середовище (1930) i Чотири квартети (1943). Цi поеми роблять Элиота класиком ще при життi
Однак роль Элиота в англо-американськiй культурi не вичерпується поетичною дiяльнiстю. Вiн заявляє про себе не тiльки як поет, але i як видний лiтературний критик i культуролог. Його теоретичнi погляди, висловленi в першiй книзi есе Священний лiс (1921), багато в чому допомогли англiйському й американському лiтературознавству перебороти, по-перше, орiєнтованiсть на емпiричнi факти й, по-друге, импрессионистичность i суб'єктивiзм, властивий пiзньоï викторианской критицi. Бiльше того, теорiя поезiï Элиота вплинула на розвиток окремих напрямкiв в американськiй новiй критицi.
Тому не дивно, що лiтература, присвячена Элиоту, настiльки величезна. Вона нараховує багато десяткiв монографiй i тисячi статей. На сьогоднiшнiй день спадщина Элиота досить досконально вивчена. За 30 рокiв, що пройшли вiд дня смертi поета, элиотоведи зiбрали й опублiкували найдетальнiшi вiдомостi про його бiографiï, установили основнi принципи й категорiï поетичноï теорiï, проаналiзували систему образiв, метрику й ритмiку його добуткiв. Була запропонована безлiч концепцiй, пiдходiв до творчостi Элиота. Сугубо приватним проблемам присвячуються вже не статтi, а цiлi монографiï, що пропонують розбiр якого-небудь мотиву або образа в одному з добуткiв Элиота.
Слава Т. С.Элиота давно переступила границi англомовного миру. В 1948 роцi йому була присуджена нобелiвська премiя. Головна причина й дотепер неослабного iнтересу до Элиоту в тiм, вiн великий обновник англiйськоï поезiï, стилiстичний революцiонер [Вовк,1986]. The Waste Land — поема, що створила Элиоту положення лiтературного диктатора Лондона, з'явилася в 1922 роцi. Це збори фрагментальних символiчних бачень, перенасичених мрячними алегорiями, ускладненими натяками, нескiнченними запозиченнями iз всiляких лiтературних джерел, починаючи вiд Бiблiï й кiнчаючи Верленом i Гессе. Надмiрна iнтелектуальнiсть обертається просто парадом эрудиций i заважає нормальному сприйняттю; Элиот з його сухим рацiоналiзмом майже недоступний для розумiння. Поема iз соцiального документа перетворюється в камерний добуток
В 1922 р. Элиот опублiкував поему Марна земля (The Waste Land), що його друг i наставник Эзра Паунд назвав самою довгою поемою, коли-небудь, написаноï англiйською мовою. Своєю гiперболою (поема складається всього з 434 рядкiв) Паунд натякає на поетичну концентрацiю й достаток алюзiй у поемi. (Паунд, до речi, брав участь у редактуре остаточного варiанта поеми, що вiн скоротив на третину.) The Waste Land, краще, на думку багатьох впливових критикiв, добуток Элиота, що наклав вiдбиток на наступний розвиток поезiï, складається з п'яти частин, якi поєднуються наскрiзними темами безплiдностi й розмивання цiнностей. The Waste Land, у якiй вiдбилися сумнiви й розчарування пiслявоєнного поколiння, виразила iнтелектуальний настрой цiлоï епохи
Для найбiльшого метафiзичного поета нового часу поезiя — це не прекраснодушна доброта, що вiдкриває людинi в його зiткненнi з миром, але iнтимне таïнство реальностi, що виявляється в надрах авторського я [Элиот,1994].
Елiтарна, часом эзотерическая поезiя Элиота стала настiльки популярноï (вiршi, написанi для декiлькох близьких людей, видаються мiльйонними тиражами), що кожна людина в бiльшому або меншому ступенi здатний до самоосмислення, рефлексiï, трансцендетированию, потрясiнню. Велика поезiя i є потрясiння, у надлишку наличествует в Элиота. Старий Опосум притягає навiть не апокалiпсичною есхатологiєю, але вiртуозними зображеннями глибинного людського, вистражданого, екстатичного. Цi захованi в пiдтекст почуття дозволяють читачевi вiдчути власну конгениальность — причетнiсть, жаль, спiвпереживання
Мур i Коллингвуд не перебiльшували, характеризуючи Элиота як пророка, свiтову фiгуру неймовiрних розмiрiв: Элиот перервав ренессанскую традицiю оспiвування людини, сказавши епосi всю правду про виразки й жахи, що роз'ïдають неï. Звичайно, не вiн, — перший, але образотворчi засоби, вiртуозна мова , глибинний пiдтекст, витончена интеллектуализм i витончена iнтуïцiя в з'єднаннi з унiкальноï элитовской тайнописом зробили його зухвало сучасними
Кожне слово, кожний образ, кожна метафора — цiле нашарування: философий, религий, этик i одночасно — правд життя з усiма ïï грязнотами й вульгарностями. Тут необхiдна навiть не дешифрування, як у Джойса, а здатнiсть поринути в цей Круто заварений iнтелектуальний мир, насититися цим гiрко — солоним розчином
Нескiнченне нашарування натякiв, недомовок, ремiнiсценцiй, вiдкритi й замаскованi цитати, сложнейшая система вiдсилань, ретельна iмiтацiя рiзних поетичних технiк, вiртуознi асоцiацiï, полифилосовские метафори, парафрази, речитативи, асонанси, розширенi види рим, змiшання арго сакральних текстiв, збiльшена до крайнiх розмiрiв (меж) суггестивность слова — от з якого смiття зробленi його вiршi. При всьому при цьому — рiдкiсна обмеженiсть, незвичайна глибина, зв'язок iз традицiєю. Як у великих попередникiв, ускладненiсть i зашифрованность — не навмиснi, а природнi, адекватнi наростаючому хаосу миру [Элиот,1998].
Основна тема поезiï Элиота — скорбота, переживання злиденностi миру й людини, неминучiсть вiдплати за розтрату життя. Велика незначнiсть природи, суини эректус, творить марну iсторiю, де вес- неправда й обман. Нi не невiр'я в людину, тим бiльше не мiзантропiя — поетичне попередження, метафiзичний Римський клуб. Не настирлива iдея загибелi миру, не розпад людяностi — крик розпачу, спроба зупинити бодромарширующих до трагiчного кiнця [Ионкис,1980].
Мiфологiчне тло необхiдне Элиоту як декорацiя безвременья — вiчностi, на пiдмостках якоï життя повторює тi самi фарси. Але мiф не тiльки тло — сутнiсть що вiдбувається й таємний змiст схована, iррацiонального людського безглуздiсть великого
Щоб осягти хаос що вiдбувається, необхiдно розглянути порох що вiдбувся. I навпаки: сьогодення змушує переосмислити минуле [Элиот,1994].
Творчiсть Элиота i є переосмислення фiлософiï, iсторiï, культури, змiст свiдомостi. Як уважав вiн сам, поява нового твору мистецтва впливає як на все майбутнє , так i на минулi утвори
Центральна проблема творчостi Томаса Стернса Элиота — криза духу. Подiбно Валерiï й Шпенглеру, вiн гостро вiдчув симптоми смертельноï хвороби сучасноï буржуазноï цивiлiзацiï. Будучи настроєний вороже стосовно неï, Элиот, однак, не випробовує задоволення вiд свiдомостi ïï заходу, тому що в ньому вiн прозрiває можливу загибель європейськоï культури, що не подрiбнювала буржуазноï, котру вiн оцiнював не iнакше, як сурогат, а справжньоï культури, що прийшла вiд еллiнiв, збагаченоï столiттями. Пiдшукуючи точку опори для порятунку культури, Элиот зупинився на християнськiй релiгiï вiрi. Це одкровення i звертання, що пiшло, вiдбулися не вiдразу. У мiру того, як перед Элиотом прояснилася його iстина, поезiя його мiняла особу
Розпач, жах бездуховностi, спрагу людяностi й любовi, знаходження ïх у лонi християнства, голгофу сумнiвiв i пафос смиренностi вiн виразив не в експресiонiстському лементi, а в бiльше стриманих формах. Розробляючи ïх Элиот у вiдмiнностi вiд Паунда, новацiï якого йому iмпонували, не захоплюється експериментом заради експерименту. Знайденi ним форми свiдчать про велику емоцiйну силу поета й про здатностi передати складнiсть, суперечливiсть не тiльки його свiтовiдчування, але й того дiйсного миру, у якому вiн жив
Найбiльш значним досягненням элиотоведения останнiх двох десятилiть в областi текстологiï стала публiкацiя чорнового варiанта поеми Марна земля, що считались загубленим[Eliot, 1980]. Це видання, постачене найдокладнiшими коментарями, вiдкрило дослiдникам-аналiтикам послiдовнi стадiï роботи над поемою, всi нюанси элиотовского задуму, що дозволило багато в чому усвiдомити як тлумачення поеми в цiлому, так i трактування окремих образiв. Також немаловажною подiєю став вихiд у свiтло в 1988 роцi повного откомментированного збори листiв Элиота [Eliot, 1988].
Все вищесказане може привести до думки, начебто элиотоведение себе вичерпало, i я можу внести в науку нове лише в тому випадку, якщо звернеться до приватноï, вузькоï проблеми, але це не так.