Основний сенс роману Великий Гетсбi

Основним сенсом роману i стає проникнення у
“єство” Великого Гетсбi, а через нього в сенс
самоï “американськоï мрiï. Гетсбi людина, яка
створила себе за рецептами американськоï моралi, i володiння
багатством є невiд'ємним компонентом мети i сенсу його
життя. Втiм, воно облагороджене мрiєю, красою, любов'ю. Вiн
має землю, вiллу, машину (свiтлий лiмузин машина смертi,
промовистий американський символ руху дорогою життя). Власне, його майно
описано широкими вiльними мазками.
Його самоповага мало залежить вiд тих засобiв, якими здобуто багатство.
Вiн певен у правильностi власного шляху, вважає, що досяг всього
своєю працею. Сукупнiсть правил, що нею керується пiдлiток
Джиммi Гетц, дуже нагадує франклiнiвськi заповiти, заповiти
батькiвпiлiгримiв, засновникiв американськоï буржуазноï
держави.
Загибель Гетсбi вiдбувається не через зiткнення з реальнiстю (з
нею вiн перебуває в повнiй гармонiï!), а вiд руйнування,
краху, спустошення мри, оскiльки тиражована спрощена “американська
мрiя”, яку зведено до багатства, розходиться iз iдеалом
батькiвпiлiгримiв, не може дати щастя людинi, яка зросла на цих iдеалах.
Багатство становить фетиш i предмет цього роману, воно зображене автором
комплексно. Кохана, мрiя Гетсбi Дейзi та ïï чоловiк Том
Б'юкенени до багатства причетнi вiд народження, вони його носiï i
його “контекст”. Том постає його жорстким, сильним,
безжальним тiлом. Дейзi вишуканий витвiр, зросла на багатствi прекрасна
квiтка. Недаремно в ïï голосi “бринять грошi”.
Дейзi далека родичка, а Том колишнiй однокурсник Нiка, вони живуть у
фешенебельному районi IстЕгг, розташованому якраз навпроти ВестЕггу (i
ця планометрiя промовиста адже традицiйно вважається американський
Захiд краïною дикого багатства, а Схiд регiоном окультуреноï
заможностi).
Фiцджеральд описує власнiсть Б'юкененiв детально й неспiшно:
“Це була весела червонобiла споруда в пiвденному колонiальному
стилi з видом на затоку. Травник, що розпочинався майже бiля самоï
води, бiг з чверть милi до парадних дверей, перестрибуючи через сонячнi
годинники, i стежки, посипанi товченою цеглою, i пломенiючi квiтники, аж
поки, досягши будинку, мовби з розбiгу спинався на стiну яскравозеленим
виноградним лозiнням…”.
Будинок Б'юкенена то не просто житло, а майно, яке характеризує
своïх господарiв. Фiцджеральд нiби вдихає живий дух в
iнтер'єрну картинку, щоб далi, у символiчному русi, поєднати
майно й вчинок i тим схарактеризувати його хазяïна: “Легкий
вiтрець гуляв по кiмнатi, пiдхоплюючи завiси, мов блiдi, то вдуваючи
ïх досередини, то видмухуючи надвiр…, i коли вони опускалися,
по килиму винного кольору перебiгала тiнь, мов жмури, знятi бризом на
морськiй гладi. Єдиною нерухомою рiччю в тiй кiмнатi була
величезна канапа, на якiй… сидiли двi молодi жiнки. ïхнi бiлi
сукнi морщилися i трiпотiли, неначе вони обидвi щойно злетiли сюди пiсля
короткого польоту навколо дому…”. В наведеному уривку
багатство вже не просто достаток i комфорт, а естетичнi категорiï
краса, простiр, свiтло. Саме тут уперше як частина iнтер'єру
з'являється Дейзi, вона й є найдорожчою i найпринаднiшою
власнiстю Тома Б'юкенена.
Автор у романi “Великий Гетсбi” не стiльки описує
головного героя, а саме той свiт, до якого вiн прагне, i, описуючи цей
свiт багатства, вiн приводить нас до думки, що Гетсбi приречений на
загибель iз самого початку! Вiн до цього йшов вiн це отримав.
Найбiльшою трагедiєю Гетсбi є його кохання до Дейзi, марна
надiя заволодiти нею. Саме це кохання штовхає його на шлях
збагачення, до тих людей, якi є “серцем” (хоч i
прогнилим) свiту заможних. У романi немає докладного портрета
героïнi. Автор звертає нашу увагу лише на звабу ïï
голосу. Вiн акцентує, що в ïï голосi чується дзвiн
грошей. Це втiлення тiєï краси, поетичностi,
втаємниченостi, якi оточують багатство. Дейзi органiчно всотала i
привласнила силу грошей, стала символом краси, щастя, що
уособлюється багатством. У цiй соцiальнiй ролi, яка стала
ïï натурою, вона й виступає в романi. Ось до такого
багатства все життя прагне Гетсбi. Недарма в його спогадах Дейзi
iснує лише в оточеннi речей. В ïï домi “Гетсбi
осягав таємницю юностi в полонi i пiд охороною багатства, вдихаючи
свiжi пахощi одежi, якоï було так багато, а пiд нею була Дейзi,
свiтла як срiбло, благополучна i горда, безконечно далека вiд
виснажливоï боротьби бiднякiв” [6]. Таку Тi i хоче
привласнити як нагороду за вiддану любов, як вищий сенс свого життя Джей
Гетсбi.
Проте “квiтка”, що зросла в багатствi, “не
тягне” на роль найбiльшоï духовноï нагороди. Вона
недалека за своïм розумовим розвитком (згадаємо, як вона
характеризує малозрозумiлi для неï заняття чоловiка:
“Наш Том стає мислителем. Вiн читає рiзнi мудрi книжки
з довжелезними словами”). Вона фальшива у своïх нечисленних
материнських проявах, вона байдужа до всього, що не стосується
ïï особисто.
Мабуть, колись юна ледi справдi любила нестямно закоханого в неï
вдягненого у вiйськову форму майбутнього героя лейтенанта Гетсбi, якому
дала обiцянку дочекатись його, але не змогла тiєï обiцянки
стримати. Молодiй жiнцi надзвичайно пасує трепетна любов
таємничого багача Гетсбi. Згадаймо ту несподiвану
“прозу”, яка найбiльше вразила ïï серед багатства
Гетсбi: вона щиро розридалася вiд виду тих численних найвищого гатунку
сорочок, що ïх розкидає перед нею закоханий претендент. Вона
була б згодна вiдповiсти на його почуття… але й не бiльш того.
ïй не сила вiдмовитися вiд шлюбу iз Томом (хоч вiн i не
криється iз своïми зрадами), вона його “кохає
теж”, та й нащо? Адже цей шлюб абсолютно влаштовує обох, це
союз спiльникiв.
Вражаючою є остання сцена з участю Дейзi. В той час, як
схвильований Гетсбi, що прийняв на себе вiдповiдальнiсть за страшний
вчинок Дейзi, яка збила людину, сидячи за кермом, i проïхала,
навiть не зупиняючись, вештається у садибi Б'юкененiв, готовий
провести тут всю нiч, аби при необхiдностi пiдтримати вражену (з його
точки зору) тендiтну кохану, вона спокiйно вечеряє в кухнi, й
ïхнi з Томом тiнi (ознака живих людей i водночас тiльки ïхнi
пласкi вiдбитки) дуже сумирно просвiчують крiзь вiконне скло… Тож
якщо приймати Дейзi за символ вищоï краси, створеноï
багатством, то всього того, мабуть, досi, щоб переконати читача у
неспроможностi самоï американськоï мрiï.
Якщо Дейзi душа багатства, то Том його мiцне тiло. Том з клану багатих,
багатство оточує його вiд народження, воно сформувало його
особистiснi риси: впевненiсть у собi, тупе вдоволення, почуття
самоповаги i вседозволеностi. Навiть у розмовах з приємними йому
людьми в його голосi чулися нотки презирства, вiдкритоï зверхностi.
Для пiдтвердження його “тiлесностi” створено й лiнiю його
коханки Мiртл Уïлсон, дами вульгарноï, для якоï Том
слугує тим символом “краси багатства”, що для Гетсбi
його втiлює Дейзi.
Погравшись й потiшившись життям iнших, господарi життя Том i Дейзi
винуватцi смертi Джея ïдуть шукати пригод в iнших мiсцях. Життя у
свiтi розкошi, де “оркестри щороку вводили в моду новi
ритми”, “де цвiли орхiдеï”, позбавило ïх
почуття провини i вiдповiдальностi. Навiть у своïй смертi Гетсбi
залишається вражаюче самотнiм, нiким не зрозумiлим, нiкому не
потрiбним.
Епiзод похорону Гетсбi один з центральних у романi. Дейзi, не кажучи вже
про безлiч людей, що користувалися гостиннiстю Гетсбi, не вiддала йому
останньоï шани. Лише оповiдач, скептичний i рацiональний Нiк
Каррауей, не вiдступився вiд людини, яка, здавалося б, уособлювала все
те, що вiн щиро зневажав. Нiку “… хотiлся вiдшукати для
нього когось. Хотiлося увiйти до кiмнати, де вiн лежав, i запевнити
його: Я вiдшукаю вам когось, Гетсбi. Не хвилюйтесь. Довiртесь менi, а я
вже вам когось вiдшукаю”.
Нiк збивається з нiг, розшукуючи у мiстi цього чергового
“когось”, i вже зовсiм щиро каже батьковi Гетсбi, що вони
були найближчими друзями. НьюЙорк, у якому живе силасиленна людей, що
знали Гетсбi, нiмотствує. Всi намагання Каррауея приреченi на
невдачу, хоча, як нагад, як останнє прохання, в його мозковi
калатає: “Слухайте, старий, ви повиннi вiдшукати менi
когось. Ви маєте подбати про це. Я не можу пройти крiзь все це на
самотi”.
Трагiчнiсть Гетсбi в тому, що вiн розривається мiж вiрою у два
суперечливi мiфи водночас, що несумiснiсть бажань i стає причиною
загибелi багатство i щастя нетотожнi, але прагматизм i мрiйливiсть
американця неподiльнi.
Автор пiдводить нас до розумiння трагедiï Гетсбi як людини, що сама
себе створила i розраховує тiльки на себе (зеïттасiе тап;
зеiïгеïiапсе). Абсолютне покладання на себе терпить поразку на
рiвнi соцiуму. Гетсбi, здається, врахував усе. Прагнучи
вiдповiдати вимогам суспiльства, вiн оточує себе розкiшними
речами, замовляє одяг в Європi, намагається виглядати
освiченою людиною, про що свiдчать його прекрасна бiблiотека та
нагадування в необхiдному контекстi про Оксфорд.
Герой слiдкує за своєю зовнiшнiстю, спiлкується мовою,
яка, на його думку, вiдповiдає рiвню вищого свiту. Джей дуже
вимогливий до себе i як чоловiк, виказавши неабияку мужнiсть на фронтi.
Вiн здiйснив свою мрiю створив себе, успiшного i загадкового Великого
Гетсбi, про якого так багато говорять. А втiм, незважаючи на повне
виконання всiх усталених суспiльних приписiв, Джей не стає членом
ньюйоркського вищого свiту. Однi глузують з нього, iншi використовують
його можливостi, третi просто iгнорують його присутнiсть. До того ж, як
знаємо, той спосiб життя, який веде розбагатiлий Гетсбi, є
тiльки засобом, щоб отримати Дейзi. Саме ж суспiльство НьюЙорка йому
байдуже. Навiть Нiк визнає, що Гетсбi використав його. Таке
“лицемiрство” викликає у мешканцiв ЛонгАйленду
адекватну реакцiю. Користуючись послугами Джея, його гостi поширюють
найдивовижнiшi плiтки без найменшого сорому. Та й манiрний аристократ
Том Б'юкенен не вважає за непристойнiсть заïхати до нього
чогось попити, хоча вони навiть незнайомi. Для всiх них Гетсбi ще один
вискочка, якого при першiй лiпшiй нагодi вони покинули так само швидко,
як i вiн позбавився ïх за бажанням Дейзi. Тому сцена похорону Джея
нагадує публiчний нiмий докiр людинi, яка не грала за ïх
правилами.
I. Є. Зозуля, викладач кафедри мовознавства Вiнницького нацiонального технiчного унiверситету