Образ Донеччини
Донбаський пролетарiат в справi украïнiзацiï не тiльки не
вiдстав, а навiть почав випереджувати своïх товаришiв iз деяких
iнших промислових центрiв Украïни. Тираж украïнських газет в
округах Донбасу збiльшився дуже швидко в декiлька десяткiв разiв, а в
часи культпоходу в однiй тiльки Артемiвськiй окрузi продано
украïнськоï лiтератури бiльш як на сто тисяч карбованцiв. Все
це факти, що наглядно свiдчать про буйний розвиток украïнськоï
культури, про активну участь в украïнському культурному процесi
широких пролетарських мас Донбасу пiд проводом своєï
партiï (Забой, вересень 1929, с. 27). В одному з наступних чисел
журналу наводяться статистичнi данi, що мають пiдтвердити успiхи в
культуризацiï робiтництва: Попит на книгу доходить того стану, що
книга стає дефiцитним крамом, особливо щодо украïнськоï
книги (з книгозбiрнi сталiнського заводу робiтники сталiнського заводу
взяли протягом березня 1928 року 186 книг, а за березень 1929 року 6096
книг (Забой, 1929, 3, с. 2). Тут не зайве нагадати, що, як i всi науки,
статистика пiдкорялася волi партiï.
У перших числах украïнського Забою переважають ще матерiали
росiйською мовою; украïнською хiба що поезiя, публiцистика та
критика. Але поступово ситуацiя змiнюється i починають переважати
матерiали украïнською мовою. Журнал дiстає назву Лiтературний
Донбас, починає орiєнтуватися на загальноукраïнське
лiтературне життя.
У 1932 роцi та першiй половинi 1933 року цей украïнський крен
особливо помiтний. Навiть повiстi та романи авторiв, якi досi писали
росiйською мовою, тепер публiкуються украïнською. Ймовiрно, це були
лiтературнi переклади, бо важко уявити, щоб такий, скажiмо, виразно
росiйський письменник, як Борис Горбатов, змiг раптом написати свiй
роман Ровесники рафiнованою украïнською, сказати б,
нацiоналiстичною мовою.
Мабуть, не всiм це було до вподоби, але воля рiдноï партiï
святий закон. Хоча спрямування цiєï волi часто змiнювалося.
Та про це далi.
Тим часом украïнське культурне життя на Донеччинi виявляється
в рiзних формах. Донецька тематика, донецький регiон приваблюють не лише
письменникiв, а й вiдомих митцiв своєю нерутиннiстю, соцiальним
динамiзмом, своïм, можна сказати, революцiйним мiфом, що яскраво
вписувався в офiцiйну iдеологему пролетарiату як класа-гегемона.
За постановою президiï Донецького губвиконкому вiд 1 серпня 1923
року в Бахмутi на майданi Свободи розпочато будiвництво памятника
товаришу Артему. Його здiйснювано за проектом молодого, але вже
визнаного скульптора I. П.Кавалерiдзе, що перемiг на всеросiйському
конкурсi в Харковi в квiтнi того ж року. На памятник працював увесь
Донбас, на нього пiшло 130 тисяч пудiв залiзобетону i споруджено його в
рекордний строк за пiвтора мiсяця. Став вiн шедевром
конструктивiстського мистецтва i переконливим символом революцiйного
оптимiзму.
1923 року на пропозицiю Наркомату освiти на Донеччину виïздить
Новий драматичний театр iменi I. Франка, створений на рубежi 1919-1920
рокiв у Вiнницi при злиттi частини Львiвського нового театру та
акторськоï трупи Молодого театру пiд керiвництвом Гната Юри. Цiкавi
подробицi про цi гастролi знаходимо в спогадах акторки
Євгенiï Ожеговськоï. Якось скликаються загальнi збори.
Всi зiбрались, як тодi бувало, стовiдсотково. Гнат Петрович
оголошує, що НКО пропонує нашому театру влiтку ïхати на
Донбас, куди ще не ïздив жоден театр. Так яка буде думка? Почалось
обговорення. Не дивлячись на те, що хтось почав переповiдати чутки, нiби
на Донбасi голод i шахти позаливало водою, нiхто на це не звернув уваги.
Всi одноголосно, з великим ентузiазмом вирiшили ïхати на Донбас,
гордi того, що є пiонерами прекрасноï справи i ïдуть в
густий робiтничий центр. Ухвалили взяти з собою по 10 фунтiв сала i по
пiвпуда борошна на випадок голоду. Вночi завантажились у Бiлiй Церквi, а
в Бахмут приïхали справжнiми шахтарями, як жартували, бо виявилося,
що ïхали у вагонi з-пiд вугiлля. Хазяïн готелю вiдмовлявся
прийняти ïх, аж поки не передсвiдчився, що це зовсiм не тi актори-
пянички з мандрiвних труп, до яких вiн звик. Недовiрливо поставилася до
нас спочатку i публiка, згадує Ожеговська. На першiй виставi зал
був напiвпорожнiй, але з другого вечора кожного разу були битковi
аншлаги. Перед вiдïздом нас вiтали, дякували i взяли з нас слово,
що в кiнцi сезону знову приïдемо. Так само було i в Юзiвцi, в
напiврозваленому театрi, i в Словянську, i в Луганську. Доводилося
ходити на вистави пiшки верст по десять-пятнадцять, ночувати на голiй
пiдлозi вiдкритоï сцени, пiд вiтром i дощем, траплялося iнодi
поголодувати, але ми настiльки горiли до працi, до мистецтва, що для нас
нiчого не було важкого, незручного (…) Всiх охоплювало єдине
бажання дати найкращу продукцiю, не рахуючи нi часу, нi витрати сил
(Євгенiя Ожеговська. Спогади староï франкiвки: як ми жили в
1922-1923 роках. Публiкацiя Валерiя Гайдебури. Культура i життя, 23
березня 2005 р.).
Частим гостем на Донеччинi був Театр iм. М. Заньковецькоï
(заснований 1922 р. Б. Романицьким, спершу пересувний, а вiд 1931р.
стацiонарний у Запорiжжi). Тут вiн вiдзначив своє 5-лiття, з
великим успiхом виступаючи на рудниках, шахтах, заводах, у робiтничих
клубах.
Набирає професiоналiзму Сталiнський держдрамтеатр. Режисер В.
Довбищенко ставить тут 1933 року спектакль за пєсою висхiдноï
зiрки тодiшньоï украïнськоï драматургiï Олександра
Корнiйчука Загибель ескадри. В ролi Оксани виступала знаменита Любов
Гаккебуш.
На Донеччинi створюються численнi клубнi гуртки та секцiï
образотворчого мистецтва, Палаци працi та Палаци культури оздоблюють
стiнними розписами, часто у виконаннi самодiяльних художникiв з
робiтникiв.
Влаштовуються виставки творiв художникiв-самоукiв з робiтництва або
такi, як скажiмо, Всеукраïнська художня виставка союзу гiрникiв
(1928 р.), Всеукраïнська виставка Н. К.О. в Донбасi, на якiй,
зокрема, було представлене майстерне полотно М. Рокицького Бiля домни
один iз визначних творiв виробничого жанру. Киïвський художнiй
iнститут зголошується послати на мiсця (в Сталiне, Артемiвське,
Луганське й т. iнш.) своï квалiфiкованi молодi сили (Забой, 1930,
5, с. 35). Дзига Вертов ставить свiй знаменитий документальний фiльм
Симфонiя Донбасу.
Розпочинають дiяльнiсть новi науковi й культурнi заклади: фiлiя
Книговоï палати в Артемiвському, Будинок науки й технiки в
Луганському (Забой, 1930, 5, с. 35) та iн. Iнститут
єврейськоï культури при ВУАН органiзовує
експедицiï в донецькi промрайони.
Культурно-освiтня, культурно-масова робота проводиться на Донеччинi у
великих масштабах. Але це тiльки один бiк iсторичноï дiйсностi, до
того ж i сам собою суперечливий. Адже ця робота, по-перше, була
пiдпорядкована класовiй боротьбi, вихованню нетерпимостi до всього, що
партiя оголошувала ворожим або що ïй здавалося малокерованим, отже,
ненадiйним. (Не кажучи вже про розпалювання масовоï
антирелiгiйноï iстерiï. Ось, скажiмо, фото в ч. 3 Забоя за
1929 р.: Велике вогнище в Горлiвцi. Робiтники палять кiлька тисяч iкон.)
Малограмотну молодь нацьковують на професiйних майстрiв. Ось один iз
типових, майже анекдотичних, однак i трагiчних епiзодiв. На Донеччину
приïхав видатний художник Федiр Кричевський. Ця подiя
коментується так: Старий визначний майстер з iмям Ф. Кричевський
кинувся теж на Донбас заробляти собi iмя серед робiтництва, конкуруючи з
молодняком. Але вiн уже, мовляв, почуває свою безсилiсть перед
молоддю. Секрет недоброзичливоï iронiï коментаря в тому, що
Кричевського прийняли за бойчукiста, а саме чинено погром бойчукiзму, i
робiтничо-селянська молодь мала боротися з нацiонал-шовiнiстичними
прагненнями в мистецтвi. Ф. Кричевський шле до Києва розпачливу
телеграму: Рятуйте моє iмя, i це також стає предметом
поглумки коментатора (Лiтературний Донбас, 1933, 13-14, с. 43). По-
друге, орiєнтацiя на масовiзм на практицi означала не так
пiдтягування маси до високого мистецтва, як опускання мистецтва до
нерозвинених смакiв, а головне до ролi манiпулятора свiдомiстю мас у
потрiбному партiï напрямку. Мистецтву ставляться злоякiснi
утилiтарнi та вбивчо оперативнi завдання. Лiтературна хронiка
ряснiє бойовими повiдомленнями на зразок: Тов. Топчiй дiстав
запрошення вiд робiтникiв (заводу iм. Рикова Авт.) написати будь-який
твiр з життя ïхнього заводу (Забой, 1930, 7, с. 48). Письменники
записуються в ударнi бригади для написання творiв про шахти й заводи,
беруть на себе соцiалiстичнi зобовязання й звiтують про ïх
виконання перед робiтничими колективами. Лiтературна атмосфера заряджена
закликом: Створимо магнетобуди лiтератури! (малося на увазi ударне
будiвництво Магнiтогорського комбiнату).
За всiм цим стояла складна i напружена полiтична ситуацiя в СРСР; у
Донбасi вона мала свою специфiчну гостроту пiд оглядом i соцiально-
економiчним, i нацiональним, i внутрiшньо-партiйним.
Робiтничий Донбас завжди завдавав немало клопоту бiльшовицькiй
партiï та ïï каральним органам. Значних розмiрiв досягли
у 1924 р. заворушення серед шахтарiв i страйковий рух, унаслiдок чого на
20% скоротився рiчний видобуток вугiлля. Вбачаючи за цим дiю
органiзованих шкiдницьких елементiв, партiя орiєнтує
чекiстiв на лiквiдацiю вогнищ змови. Розкрито Харкiвський центр, що
складався з iнженерно-технiчних працiвникiв державного обєднання
Донвугiлля. У 1928 р. гучна Шахтинська справа дала поштовх усесоюзнiй
боротьбi з економiчною контрреволюцiєю. Громлять шкiдникiв по
всьому Донбасу, викрито ворогiв на Макiïвському металургiйному
заводi iменi Томського та Сталiнському комбiнатi iменi Сталiна. Якщо
вiрити ДПУ, то Донеччина була справжнiм осиним гнiздом троцькiстiв. А з
кiнця 20-х рокiв роботи ще додалося: куркульський саботаж
колективiзацiï, потiм голоднi бунти 1933 року i, звичайно ж,
нацiоналiзм, як i в усiй Украïнi (13 лютого 1933 р. В. А.Балицький,
тодi заступник голови ОДПУ СРСР, повiдомляв: Аналiз лiквiдованих справ
говорить про те, що у даному випадку ми зустрiлись з єдиним,
ретельно розробленим планом органiзацiï збройного повстання на
Украïнi до весни 1933 року з метою повалення радянськоï влади
та встановлення капiталiстичноï держави, так званоï
Украïнськоï незалежноï республiки). На вiдмiну вiд деяких
сучасних тверджень про те, що Донбасс порожняк не гонит i що
украïнством тут нiколи не пахло, чекiсти дотримувались iншоï
думки. Вони лiквiдували донецький осередок Украïнськоï
вiйськовоï органiзацiï, провели арешти у справi козакiв,
перешкодили створенню Соборноï Украïни та припинили iншi форми
украïнськоï нацiоналiстичноï дiяльностi. Але й цього
здавалося мало, i начальник секретно-полiтичного вiддiлу НКВС УСРР
наказував переключитися на украïнську роботу.
Водночас наполегливо вказувалося на необхiднiсть посилити роботу серед
нацiональних меншин, особливо серед полякiв та нiмцiв, у числi яких було
й чимало комунiстiв, якi емiгрували з гiтлерiвськоï Нiмеччини.
Терор проти полякiв i нiмцiв мотивували iнтригами Польщi та Нiмеччини,
якi мрiяли приєднати кожна до себе Радянську Украïну i
вiдповiдно готували, разом з украïнськими нацiоналiстами,
повстання. Необхiднiсть викрити польську iнтригу була такою великою, що
коли не вистачало до виконання плану арештiв достеменних полякiв,
арештовували украïнцiв i змушували ïх визнавати себе
поляками.1
Останнiми роками опублiковано чимало архiвних документiв на цi теми .
Є i фундаментальна праця японського дослiдника Гiроакi Куромiя
Свобода i терор у Донбасi, який, зокрема, стосовно цього перiоду
Пише: …Є докази, що Донбас був серед регiонiв краïни,
якi найбiльше постраждали вiд сталiнського кривавого терору2.
Жертвами цього терору стали й украïнiзацiя та тi, хто ïï
здiйснював або просто зазнав ïï впливу.
Бiльшовицька партiя, яка в нацiональнiй полiтицi певний час балансувала
мiж двома, мовляв, небезпеками великодержавного шовiнiзму i
украïнського буржуазного нацiоналiзму нарештi вирiшила, що в
неï є лише одна, i то смертельна, небезпека: нацiональне
вiдродження Украïни. Успiшно завершивши боротьбу з украïнським
селянством за допомогою голодомору 1933 року, вона зосередилась на
винищеннi молодоï украïнськоï iнтелiгенцiï. На
Донеччинi ця боротьба з украïнською iнтелiгенцiєю мала ту
особливiсть, що тут частiше, нiж у рештi Украïни, звинувачення в
буржуазному нацiоналiзмi поєднувалися iз звинуваченнями в
троцькiзмi.
Насамперед це вiдбилося на долi письменницькоï органiзацiï та
ïï журналу. Девяте, вересневе, число Лiтературного Донбасу за
1933 рiк було останнiм. У кiнцi року виходить зтроєне число
журналу (10-12) уже пiд росiйською назвою: Литературный Донбасс. У
редакцiйнiй статтi повiдомлялося вже вiдоме: що листопадовий пленум ЦК i
ЦКК КП(б)У визнав головною небезпекою в Украïнi местный украинский
национализм, смыкающийся с империалистическими интервентами; що
нацiоналiстичну контрреволюцiю розгромлено, а шпигунiв i диверсантiв
викрито; що ставка буржуазно-националистической контрреволюции на
культуру была бита; що, зокрема, были разоблачены двурушники, троцкисты,
затесавшиеся в ряды советских писателей Донбасса. Серед них i редактор
Забоя, а потiм Лiтературного Донбасу троцькiст Григорiй Багнюк, Сава
Божко, Лев Скрипник та iншi украïнськi автори, прiзвища яких зникли
зi сторiнок журналу: вiдбувся фактично розгром украïнських
лiтературних сил на Донеччинi. Заарештований 1933 року, Г. Баглюк 1938
р. був розстрiляний у Воркутi разом з 1200 iн. вязнями.
Нова безiменна редакцiя, яка тепер знаходилася не в Артемiвському, а в
Сталiному, повiдомляла також, що с 1-го января 1934 года журнал начинает
выходить при ближайшем участии лучших советских писателей Москвы,
Ленинграда, Харькова и Киева.
Журнал також iнформує, що с 20 по 23 ноября в Сталино проходил
первый съезд советских писателей и кружковцев Донбасса i друкує
матерiали цього зïзду, який викликав на змагання письменникiв
Уралу. Головну доповiдь на зïздi письменникiв i гурткiвцiв Донбасу
зробив гiсть iз Москви, один iз керiвникiв РАППу А. Селiвановський. В
нiй говорилося про все, крiм, зрозумiло, питань украïнськоï
культури. З украïнiзацiєю i в Донеччинi, i в усiй
Украïнi було покiнчено раз i назавжди, хоч самий цей термiн ще
деякий час зустрiчався в партiйному лексиконi. Тут не нагода сперечатися
з тими, хто сьогоднi поверхово судить про украïнiзацiю та
упереджено ïï засуджує, не вiдрiзняючи того, що було
потребою нацiонального життя, вiд того, що було партiйною полiтикою. Але
хочу навести один момент зi спогадiв вiдомого державного дiяча,
корiнного i довголiтнього донеччанина, юнiсть якого припала якраз на отi
роки украïнiзацiï, Олександра Павловича Ляшка. Коли в 1972
роцi усували вiд влади П. Ю.Шелеста, йому на засiданнi полiтбюро ЦК КПРС
закидали, зокрема, й те, що в книзi Украïна наша Радянська вiн у
неосудливому планi згадував про украïнiзацiю. Про це розповiдав О.
П.Ляшку М. В.Пiдгорний. Ляшко нiби-то вiдповiв Пiдгорному: Николай
Викторович, я и сам проходил когда-то украинизацию в школе. Благодаря
чему, наверное, и родной язык выучил, и приобщился к чтению классиков
украинской литературы (Александр Ляшко. Груз памяти. Трилогия.
Воспоминания. Книга третья. Часть первая. На ступенях власти. К., 2001,
с. 383). Може, й наïвно, але багатьом варто б задуматися над такими
розумними словами.
Але вернiмося до 30-х рокiв. Атмосферу ïх чудово вiдтворює
вiрш Ярослава Смелякова Июнь 1933 года, надрукований в Лiтературному
Донбасi у вереснi того ж року. В Украïнi лютував голод. Але
московський поет у тiм, як i його украïнськi побратими,
спiває про iнше страхiття: … От Юга До
Урала Подымают Голову враги. Враг идет зеленый и небритый
На меня и На моих друзей.
Бей его штыком и динамитом,
талановитого культового комсомольського поета, задля цього дивовижно
виразного останнього рядка. Так, недобитих (ще нерозстрiляних ГПУ)
добивали словом Перекошенным. Перекошенным слiпою ненавистю й
саморозятрюваною злобою до видимого (ще не названого, але назвати
могли кого завгодно i коли завгодно) ворога.
Сталiнська теза про загострення класовоï боротьби в мiру успiхiв
соцiалiстичного будiвництва, шпигуноманiя та оргiя викриттiв ворогiв
народу виявилися вдячними для тих лiтераторiв, якi свою мистецьку
неспроможнiсть сподiвалися компенсувати виграшною полiтико-кримiнальною
фабулою. Оповiдання, повiстi
Й романи ряснiють прихованими ворогами, троцькiстами, нацiоналiстами,
мстивими куркулями та iншою нечистю, яка органiзовує
диверсiï, аварiï, пiдпали, вбивства активiстiв i т. д. Власне,
цей ентузiазм класовоï пильностi панував у всiй радянськiй
лiтературi, принаймнi, у ïï видимiй частинi. Але для творiв
про Донбас особливо характерним був образ куркуля, який втiк iз свого
села i переховується на шахтi чи заводi, маскуючись пiд пролетаря,
щоб потай гальмувати переможну трудову ходу колективу (Захар Вовгура В.
Гжицького, Тинда Д. Гордiєнка; цьому агiтстереотиповi вiддав
данину i М. Хвильовий в оповiданнi Останнiй день). Але надiï його
даремнi куркуля скрiзь знайдуть. В оповiданнi М. Ковшика Блиски на
перевалах шахтар-ударник Гнат Бухта глибоко пiд землею розпiзнає
колишнього куркуля i бiлогвардiйця Кукiля, не залишаючи йому жодного
шансу:
Нi, браток. У шахтi схованки нема. Ми в шахтах радянську владу боронили.
Кровю стiкали на фронтах. Життя вiддавали. А ти щурем пролiз! Тут нори
шукаєш? Знайдемо! В норi, у темрявi, навпомацки, по голосу, по
очах упiзнаємо!… (Литературный Донбасс, 1934, 11-12, с. 55).
Пафос невiдворотностi класовоï кари заливає друковану
продукцiю тих часiв.
Цiкаво, що коли в журналi Читач-рецензент (1930, 11) був надрукований
лист одеських робiтникiв iз закидами письменниковi Дм. Гордiєнку,
який, мовляв, надто концентрує свою увагу на ворожих постатях
замiсть показати героя-робiтника й трудовий колектив (видно,
шпигуноманiя набридла читачам), Дм. Гордiєнко виправдовувався у
дуже характерний спосiб: мовляв, треба показати силу й хижiсть класового
ворога, його ненависть до робiтничоï кляси, щоб викликати в
робiтництва таку ж ненависть до того ж клясового ворога, органiзувати
робiтникiв на боротьбу з контрреволюцiонерами-шкiдниками (Лист-вiдповiдь
Дмитра Гордiєнка робiтникам Одеси. Читач-рецензент, 1931, 1). Не
знати, чи справдi письменник вважав своïм лiтературним обовязком
слiдчi дiï та виховання чекiстських чеснот, чи, вiдчуваючи художню
неспроможнiсть творчого задуму, хотiв урятуватися за допомогою
полiтичних мiфiв. Але, в усякому разi, цiну ïх вiн мiг оцiнити,
коли настала i його черга опинитися перед непiдкупним оком ГПУ.
Та хоч якою нестерпною була лiтературна атмосфера тих лiт, письменницьке
сумлiння штовхало декого до пошуку способiв сказати бодай дрiбочку
правди, розраховуючи на здогадливiсть когось iз читачiв.
Скажiмо, в лiтературi й пресi не можна було згадувати про голодомор.
Голоду в Украïнi не було. Були труднощi з хлiбозаготiвлями,
викликанi куркульським саботажем. Куркульня готує бунти,
стрiляє в активiстiв, ховає i гноïть зерно. Однак важко
сховати щось вiд класово-гострого зору комсомольцiв зi щупами генiальним
винаходом борцiв за хлiбоздачу. В романi М. Ковшика З берегiв
(Лiтературний Донбас, 1933, 7-8, 9; Литературный Донбасс, 1933, 10-12)
маємо справжню поетизацiю шукання закопаного зерна зi щупами.
Натхнення додає комсомольцям бадьора пiсня: Ой щуп щупачок,
Щупнем Мину у бочок, А Миниху в пузанець, Нехай везе ячмiнець. Але
голод був у капiталiстичних краïнах. I от В. Краматорський
(напевне, псевдо) друкує в Лiтературному Донбасi (1933, 1)
красномовного вiрша Похiд голодних: Ïм роти скривавив голод
Є добрá в панiв, Та вони голоднi, голi, З них нiхто не
ïв. Голод бував i в дореволюцiйнiй Украïнi. Отож у розпал
труднощiв iз хлiбозаготiвлями, у березнi 1933-го, в тому ж таки
Лiтературному Донбасi зявляється вiрш Миколи Решiтника Весна:
Тiльки глянь-но сюди тут сади. Квiтнуть в саду пишно вишнi. Не життя,
а, як кажуть, рай. Та чомусь не радiють селяни, Бо дiти: Тату, ïсти
дай. Зрозумiло, це було до революцiï. А тепер: артiль Червона
Зiрка вивершила хлiбоздачу, куркулевi ж Соловки, Соловки, дальняя
дорога…
Навряд чи це був просто цинiзм важко уявити таку мiру цинiзму; швидше, у
такий моторошний спосiб доводилося озвучувати заборонену тему. Мабуть,
були все-таки читачi, до яких можна було адресувати таким чином.
А ось у який спосiб iнформує про голод Iван Ле в оповiданнi
Ïï карєра. Зразкова партiйка Христя Стодольна
викриває голову колгоспу Гуглю шкiдника, який звязаний з
контрреволюцiйною органiзацiєю, що призвела до катастрофи в цiлому
районi.
В районi є мiцна контрреволюцiйна органiзацiя, що дiє
нечуваними засобами. Адже тiльки в цьому районi i саме в цих чотирьох
селах така жахлива нестача хлiба, голодування майже поголовне, а в ямах
час вiд часу викопують сотнi пудiв зiгнилого в землi хлiба. До
посiвноï готуються тiльки непомiрною кiлькiстю архiреволюцiйних
ухвал, а машин у колгоспах не ремонтують, конi дохнуть, люди вмирають з
голоду… (Лiтературний Донбас, 1933, 9, с. 19-20).
Попри блюзнiрське iдеологiчне криводушiє, такi пасажi все-таки
засвiдчують факт голоду.
Тi прозаïки, що писали про робiтництво, по-своєму намагалися
хоч трохи наблизитися до реальностi, вмонтовуючи в наперед заданi схеми
класовоï боротьби та долання ворожих пiдступiв то картини розвалу
виробництва, то проникливi мiркування негативних персонажiв (звiсно,
засуджуючи ïх), то вiдхилення в побутовiзм або еротику.
Але час порiвняноï терпимостi до таких маленьких диверсiй швидко
минув, i авторiв знаходив суворий суд партiйноï критики, при чому
дуже часто самi суддi невдовзi опинялися пiд судом новоï хвилi
правосуддя. Ось лише кiлька прикладiв. 1929 рiк. У ч. 3 стаття Ю.
Макаренка На ворожих рейках: про оповiдання М. Соболенка Темпи, де
старий бiльшовик Пронь Попруга, мовляв, висловлює зневiру в
революцiï. У ч. 9 стаття Ол. Фарбера Поема про Донбас: про поему Я.
Гримайла Вугiльнi барикади; поетовi закидається неправильне
зображення ставлення старих робiтникiв до мобiлiзованих на Донбас
комсомольцiв. У ч. 11-12 стаття К. Маслiвця Спiвець куркульських
обрiïв про Д. Антоненка-Давидовича.
Особливо врожайним на iдеологiчнi проробки був 1932 рiк. У збiрцi
оповiдань Андрiя Клоччi Героïка неправильний показ Червоноï
армiï, некритичне зображення Василя Блакитного та Гната
Михайличенка, зокрема ïхнiх поглядiв у нацiональному питаннi (Ю.
Западинський. Спотворена героïка. Забой, 1932, 3-4, с. 38-40).
У цьому ж i в наступному числi пiд обстрiл узято Юхима Зорю, який у
романi Депо, зображаючи робiтниче життя загалом у дусi офiцiйних
уявлень, водночас не оминає непривабливих сторiн побуту, казенщини
в партiйно-комсомольськiй роботi, деградацiï частини активiстiв,
дає вiдчути колiзiю мiж недавньою революцiйною романтикою i
нудьгою, сiрiстю пореволюцiйноï буденщини. Присуд однозначний: Цей
роман вiд початку до кiнця просякнуто троцькiстською iдеєю
термiдорiанського переродження партiï i радвлади (А. Чулков. Про
троцькiстську концепцiю одного роману. Забой, 1932, с. 25).
Звинувачення саме в троцькiзмi не випадкове: щойно зявився лист тов.
Сталiна до редакцiï журналу Пролетарская революция О некоторых
вопросах истории большевизма, спрямований проти лiбералiзму у ставленнi
до троцькiзму. I скрiзь кинулися вишукувати своïх троцькiстiв.
Наступного року обрiï донецькоï партiйноï критики
розширюються. В ч. 4 пiд криптонiмом Г. Б. друкується стаття
Донецька радянська лiтература на новому етапi, в якiй, одначе, взято пiд
прицiл i iншi (зрештою, вже пристрiлянi) явища украïнськоï
культури:
Виступ Тодося Осьмачки, єдиний формою, далеко не єдиний
своïм куркульсько-шовiнiстичним змiстом. Досить зазначити на
одеську Творчу групу письменникiв-маринiстiв з петлюрiвською
орiєнтацiєю, Орден зеленого свiтлячка та Ховрашок Валеряна
Полiщука, на Чорногоря Iвана Сенченка, що приховує пiд машкарою
нiби придуркуватоï наïвностi куркульсько-шовiнiстську
iдеологiю… (Лiтературний Донбас, 1933, с. 96).
Полiтичнi сигнали змiнювалися так швидко, що, скажiмо, роман Фелiкса
Ковалевського Гута, публiкований у 1932-1933 рр. як зразок твору на
робiтничу тематику, оголошують ворожим за перебiльшення труднощiв i
критику партiï вустами якобы отрицательных героев (В. Горин, А.
Фарбер. Литературная трибуна троцкизма. Литературный Донбасс, 1934, 9-
10). В число тих, хто помогал троцкистским клеветникам, потрапляє
i критик Ю. Западинський, сам автор викривальних статей, про якi
згадувалося вище.
Кожен струс на верхнiх поверхах полiтичного i лiтературного життя гостро
вiдлунював i на Донеччинi. Авантюра з убивством Кiрова стала приводом
для розстрiлу групи украïнських письменникiв у Києвi, i
викриття ворогiв на Донеччинi дiстає новий iмпульс. Добивають
недобитих, шукають нових.
В донецкой литературе, достигшей в последнее время ряда серьезных общественно-
политических успехов, на протяжении долгого времени работали такие
писатели, как Баглюк, Соболенко, давно уже разоблаченные, как ярые
троцкисты, враги рабочего класса. Не лишне вспомнить и имя Ковалевского,
автора клеветнического троцкистского контрреволюционного романа Гута []
Редакция журнала Литературный Донбасс допустила грубейшую и тягчайшую
ошибку, проявила потерю большевистской бдительности, предоставляя свои
страницы Костю Герасименко, агенту классовых врагов, проникшему в
советскую литературу лишь благодаря отсутствию должного внимания,
должной бдительности (А. Фарбер. Враждебный поэт. О стихах К.
Герасименко. Литературный Донбасс, 1935, 1, с. 87, с. 96).
Можна лише дивуватися, що пiсля такого присуду Кость Герасименко вцiлiв
i, переïхавши до Харкова, утвердився в украïнськiй лiтературi
як талановитий поет. Його загибель на фронтi була однiєю з великих
утрат нашого письменства.
А от iнший талановитий поет Микола Дубовик пiсля наскокiв критики
помандрував на схiд 1937-й рiк принiс нову хвилю керованоï
класовоï лютi. Поети невиразного поетичного, але гучного
полiтичного голосу славлять справедливий вирок справедливого радянського
суду зiновєвсько-бухаринськiй бандi i вимагають нових кар:
Ослiплi пiд промiнням нашим,
Литературный Донбасс; 1937, 1-2).
Живе й твориме всю краïнуХотiли за одну добу
Що голови знесе змiïнi!
Як зразок для лiтератури газети i журнали друкують спiшно зварганенi
шедеври фольклору: Горы-вершины Мы Вас перейдем, Буржуев
Стало мало Последних перебьем. (Литературный Донбасс,
1938, 2,с. 9-10).
30-i роки принесли великi втрати украïнськiй культурi, в тому числi
й на Донеччинi. Звичайно, життя тривало, працювали культурнi установи,
вiдкривалися новi навчальнi заклади, виходили книжки. Тяжкi рани
лiкували урочистими звiтами про небувале пiднесення
украïнськоï культури. Ще з бiльшою помпою, нiж ранiше,
проводилися зустрiчi з уцiлiлими письменниками.
31 августа (1935 р. Авт.) в Сталино приехала бригада украинских
писателей в составе: председателя Правления союза писателей Украины тов.
Сенченко (А. Сенченко, бiльше партчиновник, нiж письменник; не плутати з
шельмованим письменником Iваном Сенченком. Авт.), прозаика тов. Панча и
драматурга тов. Корнейчука. Приехавшие были встречены на вокзале
представителями партийных, общественных и писательских организаций
Сталино.
Первого августа прибывшие писатели посетили Макеевский завод имени
Кирова. Вечером знатные люди завода организовали встречу гостям. Побывав
у кировцев, гости вернулись обратно в Сталино, где приняли участие в
работе пленума Городского совета.
Второго числа бригада киевских писателей встретилась с писательским
активом г. Сталино [] Вечером второго числа в клубе им. Балицкого актив
Сталинской парторганизации встретился с бригадою выдающихся украинских
писателей для обсуждения итогов Всемирного конгресса защиты культуры []
Бурными аплодисментами было встречено появление на трибуне драматурга
Александра Корнейчука. Остроумная речь писателя о его заграничных
впечатлениях, прослушанная с огромным вниманием, неоднократно
прерывалось аплодисментами.
Второго августа на вокзале гостей провожали представители сталинских
организаций. Бригада писателей выехала в Луганск и Мариуполь для
проведения встреч с пролетарской общественностью Донбасса (Литературный
Донбасс, 1935, 8-9).
От такою була невсипуща партiйна i всенародна увага до лiтератури й
товаришiв письменникiв. Не те, що нинi. Але чомусь не зявлялося яскравих
творiв про робiтничий Донбас попри безперервнi заклики, вимоги,
постанови обкомiв партiï та комсомолу, виклики на соцзмагання,
тощо.
Треба викликати на змагання таких росiйських письменникiв, як
Безименський, Жаров, Караваєва та iншi. Скласти договори на
соцзмагання, взяти конкретнi зобовязання, розпочати змагання, й твори
про комсомол Донбасу будуть (Леонiд Первомайський. Про виховання нових
почуттiв i наше лiтературне сьогодення. Лiтературний Донбас, 1933, 7-8,
с. 166).
Були i конкретнi соцзобовязання. Письменник Г. Баглюк зобовязався
написати низку новел Друзi мого дитинства i закiнчити ïх до 15-
рiччя комсомолу; донецький поет Ю. Черкаський зобовязався написати цикл
вiршiв Ячейка; К. Герасименко книгу вiршiв Молодiсть; письменник Клоччя
зобовязався написати пєсу для Донецького ТРОМу; Смєляков
зобовязався приïхати до Донбасу й написати цикл вiршiв i т. д. (там
само, с. 177).
На творчiй нарадi комсомольських письменникiв Донбасу висловлюються
претензiï до старших майстрiв: Перебудова Донбасу є чи не
найвiдповiдальнiший акт у всьому соцiалiстичному будiвництвi нашоï
краïни на даному етапi. Чому ж великi майстри художнього слова,
зростаючи в процесi нашого будiвництва, проходять мовчки повз цю тему?
(там само, с. 162).
Нарада звертається з вiдкритим листом до письменникiв усього
Союзу, запрошуючи кращих майстрiв художнього слова приïхати на
певний час до Донбасу (там само, с. 160). Цей заклик пiдтримала
Iнтернацiональна бригада МОРП: Ми, персонально познайомившись iз життям
Донбасу, в своïй творчостi про нього будемо всiма силами намагатися
показати ударникiв комсомольцiв у всьому життi Донбасу (пiдписи: Леон
Муссiнак, Францiя; Емi Сяо, Китай; Олександр Барта, Угорщина; Лiнард
Лайценс, Латвiя, там само, с. 178).
Чому ж доводилося вдаватися до таких екстраординарних, по сутi силових i
малопродуктивних заходiв? Рiч не в тому, що робiтнича тематика невдячна
або протипоказана мистецтву. I дарма сьогоднi це поняття вживають хiба
що з iронiєю, як релiкт тоталiтарноï доби. Насправдi на той
час у свiтовому мистецтвi вже була велика традицiя звертання до життя
робiтництва, i навiть виробничий процес не раз ставав обєктом
зображення та поетизацiï. Але радянським письменникам важко було
змагатися з європейцями, бо ïм ставлено фальшивi завдання:
життєвий матерiал пiдпорядковувати поточним утилiтарним гаслам
партiï. (Є правда наша i не наша, вказував П. Постишев у
промовi на Пленумi правлiння СРПУ, закликаючи творити не скороспiлки, а
великi художнi полотна див. Литературный Донбасс, 1935, 6, с. 5). Навiть
якщо прямо цього не вимагалося або й декларувалася творча свобода митця,
на практицi оцiнку плодiв його працi здiйснювали саме з цих позицiй. I
не було кiнця нi грiзним звинуваченням, нi дрiбязковим причiпкам з
приводу справжнiх або уявлених вiдхилень вiд зигзагiв генеральноï
лiнiï партiï. Особливо беззахисними були менш вiдомi мiсцевi
автори. Тут уже залишалося мало мiсця для того, щоб розкривати в
робiтничому життi глибини людських пристрастей i свiт суверенноï
людськоï особистостi або не допускати фальшу в естетизацiï
працi. Не бiльше творчоï свободи мав письменник i при звертаннi до
iнших тем, iншого матерiалу.
Отож у пiдсумку з донецькоï лiтературноï продукцiï 20-30-
х рокiв мало що залишилося помiтними явищами в iсторiï
украïнськоï чи росiйськоï лiтератур. Пiсля Володимира
Сосюри Донеччина дала ще одного справдi талановитого поета Костя
Герасименка. На Донеччинi сформувався Михайло Дубовик. Ввiйшли в
лiтературне життя Олександр Левада, Микола Упеник, Микола Рудь. Решта
iмен так i залишилася на сторiнках Забою та Лiтературного Донбасу. З
прозових творiв усе-таки заслуговують уваги пiзнiше викресленi з
лiтератури Горизонти Г. Баглюка, Депо Юхима Зорi та Гута Фелiкса
Ковалевського як спроби бодай почасти дотримуватися реальностi. Цiкаво
починають у цi роки Павло Байдебура та Андрiй Клоччя останнiй бiльше
виявив себе в лiтературнiй i театральнiй критицi. Але з погляду
пiзнавального чимало можна почерпнути i з поезiï та прози
малохудожньоï, аматорськоï, навiть графоманськоï вона
дає вiдчути панiвнi настроï, а iнколи й деякi реалiï
доби, особливо якщо враховувати коефiцiєнт викривлення, вгадувати,
що криється за спотвореннями. Так, зрештою, доводиться читати всю
лiтературу 30-х рокiв, принаймнi публiковану.
Якщо говорити про Забой, Лiтературний Донбас i Литературный Донбасс, то
на ïхнiх сторiнках друкувалися твори не тiльки донеччан (можливо,
ïх бракувало), а й iнших украïнських та росiйських авторiв.
Нерiдко саме вони надавали ваги журналовi. В усякому разi, цим журнал
здiйснював важливу функцiю ознайомлення своïх читачiв з творчiстю
визнаних майстрiв та створення ширшого лiтературного контексту для
своïх донбасiвських публiкацiй. Так зявлялися на його сторiнках
Роман Мiжгiря Iвана Ле, окремi поезiï В. Сосюри, Л. Первомайського.
Звичайно, добiр запрошуваних авторiв суворо регламентований: тiльки
надiйнi! Журнал дбайливо оберiгав своïх читачiв вiд iдейно
невитриманоï лiтератури.
Те ж саме можна сказати i про публiкацiï росiйською мовою. З прози
найпомiтнiша публiкацiя повiсть М. Ляшка Доменная печь. Журнал охоче
друкує поезiï А. Безименського, Я. Смелякова, М.
Матусовського спрямування також зрозумiле. З-помiж власне донецьких
прозаïкiв вирiзнився Борис Горбатов, який швидко вийшов на
всесоюзну лiтературну арену. Бiльш як пiвстолiття був повязаний iз
Донеччиною своєю лiтературною працею Iлля Гонiмов; його оповiдання
та повiстi з шахтарського життя i сьогоднi зберiгають певний
пiзнавальний iнтерес. У 30-i роки почався письменницький шлях Петра
Сєвєрова, в широкому тематичному дiапазонi творчостi якого
Донбас посiдає чiльне мiсце.
Серед молодих росiйських поетiв вирiзнявся Юрiй Черкаський; 1943 р. вiн
загинув на фронтi.
На жаль, немає змоги тут докладнiше говорити про єдиного
справдi шахтарського поета шахтарського i в розумiннi особистоï
долi та способу життя, i в розумiннi головноï поетичноï
пристрастi: про Павла Беспощадного. Його спадщина нерiвноцiнна, багато
речей скороспiлих i скороминущих, багато продиктованого полiтичною
конюнктурою та самозахистом вiд нападок вульгаризаторськоï критики,
але тi кiлька поетичних шедеврiв, якi в нього є (Коногон заболел,
Ночью, Старый шахтер та iн.), на мою думку, мали б забезпечити йому i
мiсце в iсторiï лiтератури, i вдячну память землякiв. Мали б
В одному з вiршiв Павел Беспощадний писав: Путь Донбасса извилист,
неровен Для горняцких простых Увертюр. Но придет
Все же черный Бетховен Из подземных гранитных Конур.
Черный Бетховен так i не прийшов, великий борг не сплачено i вже нiколи
не буде сплачено, але сам Павел Беспощадний був талановитим творцем отих
горняцких простых увертюр. На жаль, i вiн не змiг сповна розкритися
через умови, в якi був поставлений, через вимоги, якi йому ставлено,
через власну залежнiсть вiд iдеологiчних орiєнтацiй, якi
навязувалися суспiльству.
П. Беспощадний прагнув подати, часом полемiчно, не плакатний, а реальний
образ Донбасу:
Не скажу я лживо: дни Так сладки! И По строчкам правды
Не сомну. Раз забойщик В пьяненьком порядке
Вдрызг избил тяжелую Жену. И Не золотом сверкают шахты
толщи Далеко до пламенной зари Загуляла по
Донбассу поножовщина, Хулиганство В рудниках царит. Ой
Вы будни, горестные будни, Ой вы шахты, угольные ямы!
Рудник, рудник, дорогой мой Рудник, Раздирает сердце
жизни Драма. Я не даром стал твоим поэтом, Твои раны тяжки
Мне и жгучи, Я иду к Тебе с Словами
света,
