Новела Н. Хвильового Я (Романтика)

Новела Я (Романтика) має лiричний початок. Саме з нього
виникає зримий, реальний образ Матерi: З далекого тумана, з тихих
озер загiрноï комуни шелестить шелест: те йде Марiя. Зринає
той образ як спогад, як мрiяння в стомленого в жорстоких битвах
ïï сина, приходить до нього, коли вiн має хвилинку для
перепочинку. I серед асоцiативних химерних сплетень з'являється
образ матерi: Воiстину моя мати — втiлений прообраз
тiєï незвичайноï Марiï, що коштує на гранях
невiдомих столiть
Моя мати — наïвнiсть, тихий сум i доброта безмежна… I
мiй неможливий бiль, i моє нестерпне мучення теплiшають у лампадi
фанатизму перед цим прекрасним сумним образом. Читаємо, i мiнорний
настрiй огортає нас (тихий сум, доброта безмежна i та неможливий
бiль, нестерпне мучення, що теплiшають у лампадi фанатизму). I поступово
наростає тривога, насувається гроза: там, за дорогами сизого
бору, спалахують блискавки й накипають i пiняться гори. I те
передгрозовий стан гасить спогаду сина, що на одна мить полетiла в
дитинство, юнiсть, де дзенькали росянi ранки й падали перламутри, де
шелестiли вечора бiля тополь. Але той щиросердечний грiм, що от-от
розiрве небо, вiдриває сина вiд спогадiв про матiр, тому що
насуваються двi грози, i син бачить: у ïï очах двi кришталевi
росинки. I син чує: Мати говорить, що вона поливала сьогоднi
м'яту, i м'ята вмирає в тузi. Це тривожний лiричний початок
допоможе вiдчути всю повноту трагедiï, що розiгрується перед
нами, зрозумiти дилему гуманностi й фанатизму, що поставив письменник
перед читачем, пiзнати страшну розбiжнiсть мiж людянiстю й слiпою
вiдданiстю абстрактнiй iдеï. Пiзнати й застерегти?! Скiльки
нiжностi, тепла, доброти ми вiдчули, уперше зштовхнувшись iз
ïï сином, сином Марiï, що зовсiм замучив себе,
ïï заколотний син, у нескiнченних походах, битвах. Ми
розчуленi, коли у хвилини утоми йому пригадується: Тодi я беру
ïï милу голову з нальотом срiблистоï сивини й тихо скарбу
на своï груди…, або коли перед його очами проходили неможливi
днi, тодi з темного лiсу брели подорожники й бiля синього колодязя, де
розлетiлися дороги, де розбiйний хрест, зупинялися. Це — молоде
загiр'я.
И разючим контрастом до мрiянь-спогадiв, до зображених нiжними
акварельними мазкаками образам матерi й ïï заколотного сина
розвертаються наступнi картини, сповненi драматичних тривог i
трагедiйних подiй. Контраст. Але не механiчне протиставлення свiтле й
чорного, а мотивоване розкриття, анатомiчне дослiдження психологiï
Добра й Зла, якi живуть у душi цiєï людини. Письменник,
начебто хоче простежити процес роздвоєння людського Я. У
примiщеннi фантастичного палацу-будинку розстрiляного шляхтича
засiдає чорний трибунал комуни. На чолi трибуналу — син
Марiï: бандит — по однiй термiнологiï, iнсургент —
по iншiйiй. I ми хочемо вiрити, що вiн не бандит, що вiн добрий i нiжний
син Марiï, покликаний революцiєю робити справедливiсть. Тим
бiльше, що сам говорить: Я — чекiст, але я й людина. Цiєю
людиною керує класова ненависть. Вiн iз презирством
розглядає химернi портьєри, древнi вiзерунки, портрети
князiвського прiзвища. Бачить i ненависть до себе: Я дивлюся на
портрети: князь супить брови, княгиня — гордовита, княжата —
у тьмi столiтнiх дубiв. Здається, тут насправдi повинен
вiдбуватися справедливий Суд iм'ям народноï революцiï. Чому ж
тодi, коли збирається цей чорний трибунал, з кожного закутка
дивиться теперiшня й воiстину страшна смерть? Чому тодi обиватель
затверджує: тут засiдає садизм? Не пролетар, не революцiонер
— обиватель. Письменник показує i весь механiзм роботи
чорного трибуналу. Особливо яскраво це зображено в сценi, коли судять
жiнку в жалобi й чоловiка в пенсне. За що ж ïх судять? За те, що в
них були збори на приватнiй квартирi, що вони фiлософи й шукають правди,
що вони говорять про Христю як про рятiвника миру, про iнших фiлософiв i
пророкiв, про нового Месiю, про кризу в Європi й Азiï. I
головне, що цей процес подається без найменшоï нотки
iронiï або сарказму. Усе на найвищому уравне правосуддя. Не як жарт
i не як сарказм сприймається й вирок: Так якого ж ви риса, матiр
вашу перетак, не зробите цього Месiю iз чека? — Розстрiляти!
Новела написана в 1924 роцi. А саме такi докази i такi глубокомудрие
вироки будуть вiдданi революцiєю, а чекiсти будуть виносити
ïх протягом багатьох лет. I тому нiякi сльози, нiякi спростування
не могли похитнути вiри, що вони, комунари чорного трибуналу, вершать
справедливий суд над ворогами революцiï. В iм'я революцiï, в
Iм'я свiтлого майбутнього людства. Не зупинить ïхня рiдна кров нi
брата, нi сина, нi батька, нi матерi. Тому що це була єдина дорога
до загiрних озер невiдомоï прекрасноï комуни.
И хоча iнодi главковерху щемiло пiд серцем, i не ридати, а плакати
дрiбними слiзьми хотiлося йому, як у дитинствi, на теплих грудях матерi,
зупинити це страшне криваве шаленство було неможливо, тому що це була
дiйснiсть: теперiшня життєва дiйснiсть — хижа й жорстока, як
зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як
смерть. От чому син повинен був застрелити матiр. От чому в iм'я
ревоюции, в iм'я єдиноï дороги до загiрних озер
невiдомоï прекрасноï комуни син повинен стрiляти в матiр: Тодi
я в томлiннi, охоплений пожежею якоïсь неможливоï радостi,
закинув руку на шию своєï матерi й пригорнув ïï
голову до своïх грудей. Потiм пiдвiв маузер i нажав спуск у скроню.
Це був теперiшнiй революцiонер. Саме до такого висновку пiдводить нас
письменник. Це гiрко, страшно, але це так. I страшно тому, що це не
бездушний дегенерат. Це людина, що мислить, зiставляє, будує
логiчнi висновки. Вiн мучається: Так, це були неможливi хвилини.
Це було мучення. Але я вже знав, як я зроблю. Менi потрiбно бути
послiдовним! Страшно й тому, що провина Марiï, як i тих черниць,
тiльки в тiм, що вони на ринку вели вiдверту агiтацiю проти комуни.
И тiльки! Але главковерх чорного трибуналу комуни виконував своï
обов'язки перед революцiєю. I не мiг вiн вiдступити вiд цього
слiпого обов'язку, не мiг вiн прийняти речення Андрюши вiдпустити мати.
Вiн залишається кришталево чистий перед iдеєю, який вiн
служить: Там, у далекiй безвiсностi невiдомо горiли тихi озера
загiрноï комуни. Цими сумними словами закiнчує свою трагiчну
новелу Н. Хвильовий