КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/novela_n_hvilovogo_ja.dhtml

	Новела Н. Хвильового Я (Романтика) Новела Я (Романтика) має лiричний початок. Саме з нього виникає зримий, реальний образ Матерi: З далекого тумана, з тихих озер загiрноï комуни шелестить шелест: те йде Марiя. Зринає той образ як спогад, як мрiяння в стомленого в жорстоких битвах ïï сина, приходить до нього, коли вiн має хвилинку для перепочинку. I серед асоцiативних химерних сплетень з'являється образ матерi: Воiстину моя мати — втiлений прообраз тiєï незвичайноï Марiï, що коштує на гранях невiдомих столiть
 Моя мати — наÏвнIсть, тихий сум i доброта безмежна… I мiй неможливий бiль, i моє нестерпне мучення теплiшають у лампадi фанатизму перед цим прекрасним сумним образом. Читаємо, i мiнорний настрiй огортає нас (тихий сум, доброта безмежна i та неможливий бiль, нестерпне мучення, що теплiшають у лампадi фанатизму). I поступово наростає тривога, насувається гроза: там, за дорогами сизого бору, спалахують блискавки й накипають i пiняться гори. I те передгрозовий стан гасить спогаду сина, що на одна мить полетiла в дитинство, юнiсть, де дзенькали росянi ранки й падали перламутри, де шелестiли вечора бiля тополь. Але той щиросердечний грiм, що от-от розiрве небо, вiдриває сина вiд спогадiв про матiр, тому що насуваються двi грози, i син бачить: у ïï очах двi кришталевi росинки. I син чує: Мати говорить, що вона поливала сьогоднi м'яту, i м'ята вмирає в тузi. Це тривожний лiричний початок допоможе вiдчути всю повноту трагедiï, що розiгрується перед нами, зрозумiти дилему гуманностi й фанатизму, що поставив письменник перед читачем, пiзнати страшну розбiжнiсть мiж людянiстю й слiпою вiдданiстю абстрактнiй iдеï. Пiзнати й застерегти?! Скiльки нiжностi, тепла, доброти ми вiдчули, уперше зштовхнувшись iз ïï сином, сином Марiï, що зовсiм замучив себе, ïï заколотний син, у нескiнченних походах, битвах. Ми розчуленi, коли у хвилини утоми йому пригадується: Тодi я беру ïï милу голову з нальотом срiблистоï сивини й тихо скарбу на своï груди…, або коли перед його очами проходили неможливi днi, тодi з темного лiсу брели подорожники й бiля синього колодязя, де розлетiлися дороги, де розбiйний хрест, зупинялися. Це — молоде загiр'я.
 И разючим контрастом до мрiянь-спогадiв, до зображених нiжними акварельними мазкаками образам матерi й ïï заколотного сина розвертаються наступнi картини, сповненi драматичних тривог i трагедiйних подiй. Контраст. Але не механiчне протиставлення свiтле й чорного, а мотивоване розкриття, анатомiчне дослiдження психологiï Добра й Зла, якi живуть у душi цiєï людини. Письменник, начебто хоче простежити процес роздвоєння людського Я. У примiщеннi фантастичного палацу-будинку розстрiляного шляхтича засiдає чорний трибунал комуни. На чолi трибуналу — син Марiï: бандит — по однiй термiнологiï, iнсургент — по iншiйiй. I ми хочемо вiрити, що вiн не бандит, що вiн добрий i нiжний син Марiï, покликаний революцiєю робити справедливiсть. Тим бiльше, що сам говорить: Я — чекiст, але я й людина. Цiєю людиною керує класова ненависть. Вiн iз презирством розглядає химернi портьєри, древнi вiзерунки, портрети князiвського прiзвища. Бачить i ненависть до себе: Я дивлюся на портрети: князь супить брови, княгиня — гордовита, княжата — у тьмi столiтнiх дубiв. Здається, тут насправдi повинен вiдбуватися справедливий Суд iм'ям народноï революцiï. Чому ж тодi, коли збирається цей чорний трибунал, з кожного закутка дивиться теперiшня й воiстину страшна смерть? Чому тодi обиватель затверджує: тут засiдає садизм? Не пролетар, не революцiонер — обиватель. Письменник показує i весь механiзм роботи чорного трибуналу. Особливо яскраво це зображено в сценi, коли судять жiнку в жалобi й чоловiка в пенсне. За що ж ïх судять? За те, що в них були збори на приватнiй квартирi, що вони фiлософи й шукають правди, що вони говорять про Христю як про рятiвника миру, про iнших фiлософiв i пророкiв, про нового Месiю, про кризу в Європi й Азiï. I головне, що цей процес подається без найменшоï нотки iронiï або сарказму. Усе на найвищому уравне правосуддя. Не як жарт i не як сарказм сприймається й вирок: Так якого ж ви риса, матiр вашу перетак, не зробите цього Месiю iз чека? — Розстрiляти! Новела написана в 1924 роцi. А саме такi докази i такi глубокомудрие вироки будуть вiдданi революцiєю, а чекiсти будуть виносити ïх протягом багатьох лет. I тому нiякi сльози, нiякi спростування не могли похитнути вiри, що вони, комунари чорного трибуналу, вершать справедливий суд над ворогами революцiï. В iм'я революцiï, в Iм'я свiтлого майбутнього людства. Не зупинить ïхня рiдна кров нi брата, нi сина, нi батька, нi матерi. Тому що це була єдина дорога до загiрних озер невiдомоï прекрасноï комуни.
 И хоча IнодI главковерху щемiло пiд серцем, i не ридати, а плакати дрiбними слiзьми хотiлося йому, як у дитинствi, на теплих грудях матерi, зупинити це страшне криваве шаленство було неможливо, тому що це була дiйснiсть: теперiшня життєва дiйснiсть — хижа й жорстока, як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як смерть. От чому син повинен був застрелити матiр. От чому в iм'я ревоюции, в iм'я єдиноï дороги до загiрних озер невiдомоï прекрасноï комуни син повинен стрiляти в матiр: Тодi я в томлiннi, охоплений пожежею якоïсь неможливоï радостi, закинув руку на шию своєï матерi й пригорнув ïï голову до своïх грудей. Потiм пiдвiв маузер i нажав спуск у скроню. Це був теперiшнiй революцiонер. Саме до такого висновку пiдводить нас письменник. Це гiрко, страшно, але це так. I страшно тому, що це не бездушний дегенерат. Це людина, що мислить, зiставляє, будує логiчнi висновки. Вiн мучається: Так, це були неможливi хвилини. Це було мучення. Але я вже знав, як я зроблю. Менi потрiбно бути послiдовним! Страшно й тому, що провина Марiï, як i тих черниць, тiльки в тiм, що вони на ринку вели вiдверту агiтацiю проти комуни.
 И тIльки! Але главковерх чорного трибуналу комуни виконував своï обов'язки перед революцiєю. I не мiг вiн вiдступити вiд цього слiпого обов'язку, не мiг вiн прийняти речення Андрюши вiдпустити мати. Вiн залишається кришталево чистий перед iдеєю, який вiн служить: Там, у далекiй безвiсностi невiдомо горiли тихi озера загiрноï комуни. Цими сумними словами закiнчує свою трагiчну новелу Н. Хвильовий


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/novela_n_hvilovogo_ja.dhtml