Моï роздуми над твором В. Дрозда Бiлий кiнь Шептало

Супроти вiтру довго не пробiжиш i розумнiше до часу прикинутися
скореним, лишившись в душi вiльнiм, анiж бути скореним насправжки. З
точки зору композицiï, логiчнiше було почати твiр якимось вступом,
можливо, розповiддю про бiографiю письменника чи про лiтературний процес
того часу. Але я вiдразу винiс на початок свого твору тезу, яка не
дає менi спокою. Перш нiж ми почали обговорювати цей твiр у класi,
ми встигли обмiнятися враженнями з iншими учнями. Я зi здивуванням
дiзнався, що бiльшiсть з них сприймає новелу про коня Шептала як
новелу про життя тварини, тобто буквально, прямолiнiйно, якщо не сказати
надто буквально. Але менi здалося, що цей твiр символiчний i зовсiм не
про тварину в ньому йдеться. Я вважаю, що за образом Шептала стоïть
глибока алегорiя.
Шептало уособлення людськоï душi, ïï вагань та
поневiрянь: прагнення волi чи пiдкорення силi обставин? Протест чи
конформiзм? Цитата, винесена мною на початок твору, i спричинила глибокi
й серйознi роздуми. Але, чи не вперше, я не маю категоричного судження,
впевненоï власноï позицiï. Тож я нiчого не
стверджуватиму, але спробую подумати просто в цьому творi. Є
проблеми, про якi ти б нiколи й не замислився: якiсь конкретнi реальнi
речi до часу видаються важливiшими. Але отак, майже випадково,
зiткнувшись iз цим, я не можу лишитись осторонь…
Головний герой новели (дивно говорити так про тварину, але його непроста
душа, сповнена цiлком людських переживань та вагань, дає нам таке
право) наприкiнцi твору таки повертається до свого хазяïна
Степана. Втеча на волю видається нiбито стихiйною дiєю, вiн
радий ткнутися мордою в руки Степана, не боïться й майбутнiх сварок
чи навiть ударiв. Менi було боляче це читати. Це не iсторiя про безмежну
довiру тварини до людини чи щось таке, а iсторiя про викривлення,
приручення гордоï красивоï душi. Принаймнi така моя думка. Це
iсторiя пiдкорення, навiть поневолення. I якщо спочатку це поневолення
було тiльки формальним, то наприкiнцi воно стало остаточним, бо неволя
не жердини, з яких складається загорожа, неволя всерединi…
Те саме з людиною. Не в змозi надалi чинити опiр, людина думає, що
розумнiше до часу прикинутися скореною, лишившись в душi вiльною, анiж
бути скореною насправжки.. Але де ж гарантiя, що роль, маска не стане
сутнiстю, що волi не загубиться, не вивiтриться? Краще удати з себе
скореного? Чи треба бiгти проти вiтру, плисти проти течiï? Це не
питання вiдiрваноï вiд життя фiлософiï, це питання свiтогляду,
життєвоï позицiï, питання нагальне, якщо можна так
сказати… Скiльки разiв на день ставимо його собi, але нiколи не
доходимо до широкого узагальнення. Таке узагальнення пiдказав менi твiр
Володимира Дрозда. Поки що я не маю повноï, остаточноï
вiдповiдi на це питання, але шукатиму ïï i не полишу
своïх роздумiв на нiвдорозi…
Вийшло так, що в моєму творi значно бiльше питань, анiж
вiдповiдей. На даль чи на щастя, в життi теж значно бiльше питань, а нiж
вiдповiдей. Я схиляюсь до позицiï опору, протесту, боротьби. I тут
ховається небезпека: чи не виллється це все у звичайний
максималiзм, загальне заперечення, боротьбу всiх проти всiх? От… I
знов питання.
Важко дати вiдповiдь за такий короткий промiжок часу, у такому короткому
творi. Нелегко й взагалi знайти цi вiдповiдi.
Твiр В. Дрозда незвичайний, вiн вражає своєю глибиною i не
залишає байдужим. Я сподiваюсь, що, перечитавши його ще раз, я
осягну бiльше, вiдкрию, можливо, прихованi пiдтексти. Сподiваюсь, що
хоча моï роздуми й не принесли поки що бажаного результату, але
ндумки та почуття, що ïх викликав у мене твiр Бiлий кiнь Шептало
Володимира Дрозда, допоможуть менi колись краще зрозумiти себе,
розiбратися в певних життєвих ситуацiях.